Віктор Сорока, тележурналіст:

– Гадаю, що не тільки мені, не вистачає доброго, іскрометного, тонкого гумору. Згадайте класиків-пародистів і подивіться на теперішніх. На превеликий жаль, частіше хочеться плакати, а не сміятися, коли дивишся різного роду "каламбури". Якщо гамселити щосили сковорідкою по голові свою половину – це сучасний телевізійний гумор, то я відстав від цивілізації. Дуже рідко можна щиро посміятися над КВНами. Прикро дивитися на жорстокість, тупість і хамство, які чомусь намагаються видати за жарти і дотепи. Визнаю, що до вишуканого англійського гумору нам ще далеко, але чомусь немає хоча й простакуватого, зате щирого, колоритного і, здебільшого, наївно-душевного українського гумору. Шкода, що Вєрка Сердючка повністю витіснила гумориста Андрія Данилка. На відміну від безголосої поп-діви в блискітках і боа, Данилко міг повеселити на славу.

Сергій Дацюк, медіа-експерт:

– Гумор взагалі у наших телепрограмах присутній, але зазвичай це повторення чогось відомого. А от власне українського гумору не вистачає.

Але це таке загальне зауваження, я думаю, такою є загальна ситуація. Але я б скоріше говорив про той гумор, якого не вистачає в інших програмах – у політичних. За цією ознакою – наявністю чи відсутністю гумору – можна зрозуміти, на якій стадії і в якому психологічному стані перебуває влада в принципі. Чи посміхається влада, чи може пожартувати – від цього дуже залежить чи в напруженні вона, чи робить свою справу легко, приємно, ставлячи якісь позитивні цілі. А якщо ми бачимо кам’яні напружені обличчя, якщо високопосадовців постійно у чомусь звинувачують, а вони сидять і виправдовуються, то це означає, що вони свою справу роблять важко, напружено, вона їм не підвладна. Наявність гумору у політиці – це така базова річ, яка показує, чи людина на своєму місці.

От у минулої влади гумору не було взагалі, було щось дуже негативне. Що не увімкнеш – чи передачу „Проте”, чи будь-яку іншу – там такі важкі, не гумористичні, не жартівливі слова, вони просто втискають глядача у крісло чи диван. І це є тією стадією, коли влада видихається.

Нинішня влада починала з гумором – коли вони ходили на ковзанку чи в театр. Вони б іще всі разом у ресторан сходили чи на риболовлю виїхали, це теж було би дуже смішно. Такі речі говорять про щось таке цікаве, відірване, звершувальне, з хорошим позитивним підходом. І про це мені цікавіше говорити, ніж про різні гумористичні передачі, я не є любителем гумористичних передач.

Сергій Таран, директор Інституту масової інформації:

– Насамперед багато гумору, який у нас з’явився через калькування західних, дешевих розважальних шоу. Типовою ознакою такого гумору є сміх за кадром, який підказує глядачеві, в якому місці треба сміятися. Мета цього гумору – не спонукати глядача перейматися якимись проблемами, а просто відволіктись від проблем.

Українським телеканалам потрібен гумор, який будується на принципі іронії, на висміюванні певних явищ у суспільстві. Саме такий гумор був основою спротиву тоталітарній владі за радянських часів. Мета такого гумору – не воліктись від суспільства, а замислитись над його проблемами. І такий гумор ніколи не потребує сміху за кадром, поставленого туди режисером.

Роман Чайка, 5 канал:

– Мені не вистачає гумору взагалі, тому що бачу пласкатню. Мені не вистачає таких програм, які є в Росії, наприклад, „Городок”, який, на відміну від цього тупого гумору, пропонує хороший. Мені хорошого гумору просто бракує, гумористичних програм поготів. Я бачу безліч пласких програм і зовсім не бачу хороших гумористичних програм. І це насторожує. Тому що, як на мене, це не лише діагноз телебачення, а й самого суспільства. Тому що я не бачу, щоби воно вимагало хороших гумористичних програм, а якщо з гумором погано у суспільстві, то це означає, що хвороба прогресує.

Хороший гумор – це той, який викликає адекватний добрий сміх у людини інтелігентної. Я маю на увазі під словом „інтелігентної” не радянське розуміння, а людину освічену. Крім „Городка”, я хороших гумористичних програм не бачу. А всі „Сміхопанорами” тощо є для мене швидше образою, тому що через ці програми постійно декларується, що по той бік екрану сидять такі напівдурнуваті „совки”, яки регочуть як дурник з пальця.

Брати Капранови, письменники:

– Українські телеканали страшенно нас смішать, і від цього постійного смішення перекошує обличчя. Тому на наших каналах, напевно, не вистачає правдивого гумору, а не намагання будь-що смішити глядачів. А правдивий гумор передбачає перш за все якусь інтелектуальну роботу, це радше можна назвати іронією, ніж гумором. Такої нормальної, позитивної іронії катастрофічно не вистачає на всіх каналах, притому старих анекдотів у всіх їхніх виглядах просто надмір. Коротше кажучи, ми не любимо коли нас „смішать”.

На нашому телебаченні забагато кривлянь, забагато такого первинного середньовічного гумору, коли виходили блазні і кривили морди, і це було справді смішно. Забагато блазнів на нашому ТБ, дефіцит гумору розмовного жанру. Може, ми тут не об’єктивні, адже наш фах – це слова. Але що є, то є.

Передач з хорошим гумором немає. Навіть не можемо назвати приклад передачі, яка б відповідала хорошому смаку. Тому що сьогоднішнє телебачення інакше як катастрофою назвати не можна. Є таке хороше слово, всі телевізійники його дуже люблять – це „контент”. Я не знаю, що воно означає, але оцю всю „пургу”, яку показують, інакше як цим контентом назвати не можна. Це поза межами критики.

Тому ми, власне кажучи, після революції, під час якої ми дивились тільки новини, телебачення перестали дивитись взагалі. У нас таке враження, що всі канали змовились і активно працюють на підвищення рейтингу 5 каналу, тому що, коли сідаєш перед телевізором, єдине, на чому можна спинити погляд, –це 5 канал. Порівняно з іншими – це просто „Шоу Бені Хіла”.

Лесь Подерв’янський, художник:

– На телебаченні немає ніякого гумору. Телебачення взагалі не створене, щоб подавати щось якісне. Якісний гумор для мене – це коли смішно. Я можу навести приклад однієї програми, вона називалась „Ни пуха, ни пера”, про полювання. Ця передача була не власне про гумор, але зі справжнім гумором.

Олег Смаль, художник-карикатурист:

– На телеекранах бракує інтелектуального гумору. Хотілося б, щоби більше було гумору, в якому не подають фон „сміх із залу”. Щоб було смішно і так.

От гумору „від невеликого розуму” таки забагато. Ці всілякі приховані камери: хтось спіткнувся, впав. Для цього потрібно Чапліна, який по сто разів сюжети перезнімав.

Я з великим задоволенням читаю літературну класику, того ж Діккенса, в якого море гумору. А у нас чомусь намагаються створювати все заново. Хоча його екранізація була б набагато цікавішою. Навіть якби читали текст. Глядач, правда, швидше вибирає дійство, а не те, де читають текст з екрана, Та якби вечорами по півгодинки читали Діккенса „на фоні каміна”, було б веселіше, аніж усякі „клари”, які намагаються зоологічним гумором робити з глядачів дурнів. Я прихильник класики, тобто серйозного гумору.

А стосовно популярності таких програм, то хтось із древніх греків, чи то Платон, чи Сократ сидів колись з учнями, лекції читав про високе, і йшла гетера. Вона сказала: „Для чого ти витрачаєш свій час. Я тільки пальцем кивну – і вони побіжать за мною”. Філософ відповів: „Звичайно, бо я тягну їх догори, а ти донизу”.

Анна Шерман, редактор відділу „Комунікації і культура”, „Профіль”:

– В телевизоре мне не хватает, с одной стороны, юмора интеллектуального, а с другой – юмора, который был бы насыщен какими-то сегодняшними реалиями. В нашей жизни много смешного и трагикомичного, нам есть над чем смеяться. Хотелось бы, чтобы те, кто шутят в телевизоре, это учитывали. Юмор программ, которых сегодня в телевизоре, казалось бы, не так и мало, – это юмор «вообще», не рассчитанный на непосредственное и искреннее восприятие.

Михайло Бриних, журналіст:

– Бракує передусім такого гумору, щоб посміятись можна було. Щось відбулося з цим словом на телебаченні. Автодафе чи виродження – ось що варто з’ясувати. Я голосую за варіант №2.

Причин декілька. По-перше, на центральних каналах намагається жартувати здебільшого контора Петросяна, а від цього почуваєш себе Гамлетом, який тримає в руках череп Йоріка. По-друге, гумор зіщулився до культу бородатих анекдотів, переспіваних без особливого натхнення. Навіть такий безневинний різновид гумору, як голий стьоб, з’являється лише у дистильованому вигляді, та й то лише задля того, щоб “підколоти” якого-небудь Кіркорова чи Нагієва, які й без того карикатурами стали. КВК як спосіб гумористичного мислення хоч і не є абсолютним зразком несмаку, але ж саме такими стандартами, вочевидь, керуються теперішні телепродюсери та інша паства секти Маслякова.

Хотілося б щонайменшої різноманітності. Де атавізми й рудименти совдепа? Невже після Глазового всі так стрімко забули про чудесну епоху колгоспного підгигикування? Де класичні покидьки штибу Бівеса й Батхеда? Адже поки ніхто не загарбає цю звабливу царину, на високому стилі дегенеративного мистецтва й далі паразитуватимуть аматори штибу “Саші та Сірожі”. Де телевізійні проповідники зі своїми євангельськими дискусіями (колись існував на „Тонісі” шедевральний проект такого спрямування – так кожну передачу люди на відео писали)? Де, зрештою, сексуально стурбовані пенсіонери та звичайні, любі кожному порядному громадянину, недоумки штибу містера Біна? Я вже мовчу про чорний гумор, який міг би дозволити глядачам належно осмислювати політичне життя країни.

Ілля Ноябрьов, телеведучий, «Інтер»:

– Хорошего. Смешного. Настоящего. Остап Вышня – мне смешной. А вот Глазовой – нет. Мне не хватает умного, смешного юмора.

Очень много юмора „ниже пояса”. Как у американцев – у них он весь такой. Французские и итальянские комедии в этом плане лучше, особенно старое кино.

Если выбирать из того, что сейчас есть, то мне нравится «Городок». Но он не наш. А из нашего юмора даже не скажу, ничего не приходит в голову. КВН я не люблю. Вполне возможно, что там есть талантливые команды. Но это не мой жанр. Просто пишут одни люди, ставят другие, а делают вид, что все придумали третьи.

Мне кажется, что юмора последние три года вообще нет. Народ еще не отреагировал. Есть классика юмора, а есть юмор злободневный. Злободневный юмор – это всегда реакция на то, что происходит вокруг. Но я не знаю, то ли народ притих потому, что забоялся юморить, то ли не родились еще темы. Раз не появляются какие-то злободневные анекдоты в большом количестве, значит, народ еще не среагировал. Подождем немного – впереди парламентские выборы. Много смеха будет.