Запитання "Детектор медіа": – Останнім часом прес-служби та адміністрації відомих політиків та можновладців досить часто поповнюються відомими у журналістиці іменами. На ваш погляд, які „+” та „-„ цієї тенденції для корпоративного журналістськог

10 Травня 2004
1106
10 Травня 2004
13:54

Запитання "Детектор медіа": – Останнім часом прес-служби та адміністрації відомих політиків та можновладців досить часто поповнюються відомими у журналістиці іменами. На ваш погляд, які „+” та „-„ цієї тенденції для корпоративного журналістськог

1106
Відповідають: Андрій Єрмолаєв, Андрій Окара, Олександр Дергачов, Олексій Мустафін, Борис Бахтєєв, Олег Ляшко, Ірина Погорєлова, Михайло Аксанюк, Сергій Гармаш, Сергій Квіт, Захар Бутирський, Вахтанг Кіпіані, Інна Кузнєцова, В’ячеслав Піховшек, Ігор Солдатенко, Ігор Лосів, Сергій Грабовський, Юхим Мармер, Ірина Новожилова, Олександр Галух, Олена Колгушева
Запитання "Детектор медіа": – Останнім часом прес-служби та адміністрації відомих політиків та можновладців досить часто поповнюються відомими у журналістиці іменами. На ваш погляд, які „+” та „-„ цієї тенденції для корпоративного журналістськог


Відповідають: Андрій Єрмолаєв, Андрій Окара, Олександр Дергачов, Олексій Мустафін, Борис Бахтєєв, Олег Ляшко, Ірина Погорєлова, Михайло Аксанюк, Сергій Гармаш, Сергій Квіт, Захар Бутирський, Вахтанг Кіпіані, Інна Кузнєцова, В’ячеслав Піховшек, Ігор Солдатенко, Ігор Лосів, Сергій Грабовський, Юхим Мармер, Ірина Новожилова, Олександр Галух, Олена Колгушева.

Андрій Єрмолаєв, директор центру соціологічних досліджень „Софія”

- Вопрос некорректен. В традиции политменеджмента - привлекать к публичной работе (так называемой ПРподдержке) известных журналистов и специалистов по ПРменеджменту. Это связано с тем, что эти люди обладают связями, имеют устойчивый личный имидж самостоятельных игроков на информационном пространстве и соответственно имеют моральное право выступать в роли речників от имени политиков, с которыми они работают. А подбор конкретных кандидатур – дело субъективное, связанное с личными планами заказчика.

Андрій М. Окара, політолог (Москва):

- Оскільки журналістика вважається однією з найдревніших професій, так звана журналістська «продажність» є необхідною професійною якістю. Тому журналістське корпоративне середовище повинно пишатися кількістю працевлаштованих колег в структури влади, до відомих політиків та олігархів, а також кількістю і розмірами отриманих грантів журналістами-«грантожерами».

Зрозуміло, нудотні геронтократи прагнуть, залучивши розкручених або просто молодих харизматичних прес-секретарів, створити невеличку інтригу, «освіжити» сприйняття власного образу (як це було, скажімо, у Кучми з Громницькою два роки тому), заручитись символічною підтримкою «ЛОМів» (лидеров общественного мнения) та підвисити рівень менеджерської та письменницької роботи в своєму апараті. Для особистого іміджу та професійної репутації журналіста така співпраця також не є, як правило, чимось фатальним — якщо він, ясна річ, не перетворюється на відвертого популіста (од слова «попа»).

Щодо київського журналістського корпоративного середовища, то я й досі не можу зрозуміти, чим принципово відрізняються деякі «провладні» автори од багатьох тих, хто працює на «опозиційні» видання, штаби та політиків. Хіба що перші більш заангажовані (принаймні, в своїх текстах) в політичному аспекті, другі — в ідеологічному. А так — майже та сама скутість, тенденційність, відсутність внутрішньої свободи. Од кількох знайомих, що мають відношення до зовсім різних за орієнтацією ЗМІ, доводилось чути, що вони не журналістами працюють, а «говнометами». Крім того, дилему: працювати на «неприємну владу» чи на «симпатичну опозицію», інколи, залишаючись об’єктивним, доводиться переформульовувати приблизно так: працювати на «відморозків» чи на розвал держави? Якщо громадська позиція (в разі її наявності) журналіста співпадає з позицією та цінностями його роботодавців, хай то буде Кучма чи навіть Медведчук, то я в подібній співпраці нічого поганого не бачу. Для мене принциповим є не те, на кого погоджується працювати той чи інший журналіст в якості автора, редактора, редакційного менеджера чи прес-секретаря, а ті мотиви, з яких він виходить. Тож мені набагато симпатичнішими є люди, хто йде працювати на сумнівних замовників через власні переконання, ніж ті, що працюють на приємних замовників, але через власний конформізм чи генетичне пристосуванство. (В такому випадку од них, як правило, доводиться чути — мовляв, не творці ми, а «ремісники-професіонали», сім’ю треба годувати та ін.) До речі, якщо журналіст навіть на неприємному місці і з одіозним замовником зберігає власну гідність, це може призвести до синергетичного ефекту — це коли «вода камінь точить», а адекватний прес-секретар може позитивно вплинути на душу політика-подонка.

Особисто я можу мати справу лише з політиками та політичними силами, чиї погляди та онтологічні пріоритети близькі до моїх, або з тими, хто у ціннісному відношенні дезорієнтований, але прагне до подальшого розвитку. Та і формат «спільної справи», насправді, є більш ефективним, ніж формат кріпосної залежності чи професійного найманства.

Олександр Дергачов, головний редактор видання „Прозора політика”, кандидат історичних наук:

- Дійсно, ми спостерігаємо зближення українських посадовців і українського журналістського цеху. Очевидно, що зросло розуміння важливості якісних зв’язків з громадськістю. Для успішної політики, для успішного іміджу. Водночас очевидно, що є зацікавленість з боку запрошених журналістів, оскільки посада біля вищого керівника підвищує професійний рейтинг. Наскільки буде ефективною така співпраця у публічному вимірі, залежить від щирості прагнення вдосконалень.

Ідеться саме про те, що нашим державним керівникам і політикам не вистачає вміння ведення дискусій, обстоювання власної думки. І очевидно, що тут підготовлені журналісти можуть допомогти. Але така співпраця на журналістський цех не матиме безпосереднього впливу. Йдеться про індивідуальну кар’єру окремих журналістів. Водночас, думаю, що найбільш цікавий приклад Герман – Янукович може нам продемонструвати двосторонню залежність. Прем’єр-міністру доведеться дуже серйозно ставитись до принципів свободи слова. Навряд вийде скористатися іміджем журналістки заради покращання власного іміджу, і нічого не робити в цьому плані фактично. Натомість треба буде враховувати ризик демонстративних дій, якщо співпраця буде недостатньо цивілізованою. В будь-якому випадку, ми маємо нове явище і маємо спостерігати за тим, як воно розвивається.

Олексій Мустафін, керівник інформаційно-аналітичної служби, "Інтер":

- Мене дивує, що в зв'язку з призначенням нового прес-секретаря прем'єра ніхто не згадав події 12 лютого. Тоді, нагадаю, Ганна Стеців заявила, що трансляцію "Свободи" не припинили би, якби Кучма і Медведчук у цей час були в Україні. З дивовижною швидкістю цю заяву одразу ж спростували вищі керівники "Свободи". Отже, я особисто був впевнений, що звільнення Стеців із "Свободи" було лише справою часу. А тут - не найгірша пропозиція працевлаштування.

Що втратить журналістика з її "походом у владу"? Не варто перебільшувати вплив одного журналіста на професію в цілому. "Свобода" втратить журналіста, який все ж таки намагався дотримуватися у своїй роботі якогось балансу, відтак - стане трохи більш однозначною. Але традиційним слухачам цього радіо це, швидше, сподобається.

Взагалі ж до переходу журналістів на посади піарників я ставлюся спокійно. Це - їхній вибір. Означений публічно. Гірше, коли журналіст виконує обов'язки піарника, так би мовити, "на громадських засадах", розповідаючи по всіх усюдах про свою незаангажованість.

Я взагалі проти зневажливого ставлення до прес-секретарів. Насправді це дуже важка робота. Я з повагою ставлюся до своїх колег, які працювали на "Інтері", а згодом "пішли у речники" - Ірини Геращенко ("Наша Україна") та Марини Остапенко (СБУ). І мабуть ніхто не заперечить, що Олександр Мартиненко довів - якщо в людини є моральний стережень, вона збереже повагу з боку журналістів - навіть працюючи прес-секретарем Кучми в розпал касетного скандалу.

Борис Бахтєєв, оглядач, „Детектор медіа”:

- У даному разі можна вести мову радше не про плюси чи мінуси, а про нулі. Тобто, йдучи працювати до адміністративних установ, людина припиняє бути журналістом і стає чиновником. Так само, як вона могла б піти, скажімо, на викладацьку роботу чи на ринок. Ідеться про зміну фаху. Назва установи „прес-служба” не мусить уводити в оману: принаймні, за тієї практики, що склалася в Україні, це є навіть не піарівські, а суто пропагандистські установи в тому самому розумінні, як це був відділ пропаганди ЦК КПРС.

Що ж до журналістів, які йдуть працювати до цих установ, - то поганий той журналіст, який не знайде гідного обґрунтування й пояснення цьому крокові. Зазвичай ведуть мову про бажання привнести до цих установ дух журналістської свободи, змінити атмосферу, що в них панує, гуманізувати владу. У той самий час самі вони чудово розуміють, що єдине, що вони можуть створити - це видимість, та й вона не буде переконливою. Що вони будуть цілковито залежні й підлеглі.

Не можна забувати також, що наближаються вибори. І тому певна частина журналістів (зокрема, журналістів політичних), як можна припустити, йде на співпрацю з тими політичними силами, які вони підтримують. З ідейних міркувань (навряд тут може йти мова про Ганну Герман, звичайно). А чи доведеться при тому таким журналістам йти на сумнівні угоди з власною журналістською сутністю – то вже залежить від кожного. Вибір завжди є. Принаймні, репутація є чи не найцінніше, чим володіє журналіст. І те, що важко змінити. От тільки часи перебудови та перших років незалежності дали багато прикладів того, що кон’юнктурники завжди в ціні. Їх уважають за людей із діловою хваткою, що можуть пристосуватися до будь-яких умов, працюють і не скаржаться на життя. Чи не станеться так само й тепер?

Олег Ляшко, редактор газети „Свобода”:

- Для журналістів є плюс в тому, що будучи всередині структури, вони отримують доступ до інформації і можуть користуватися нею, тобто, можливо, тоді люди краще знатимуть про те, що там відбуватиметься. А мінуси – це те, що вони стають залежними і більше працюють на тих, хто їм запропонував роботу, тобто перестають бути за великим рахунком журналістами. Якби мене запросили, я б не пішов.

Що сказала Стеців, як тільки стала прес-секретарем? „Моє завдання показати, який Янукович як людина”. Якими засобами вона буде показувати? Агітація й пропаганда. Чи вона дасть повідомлення в прес-службу, що Янукович за пару мільйонів підписав таке-то розпорядження урядове? Хоча вона напевне про це знатиме, коли всередині буде, але, звичайно, вона про це не повідомить.

Хоча я, наприклад, знаю деяких прес-секретарів, які продовжують залишатися нормальними людьми і , будучи там, але не маючи можливості відверто повідомляти про те, що вони знають, вони неофіційно здають інформацію. Тобто десь всередині них журналіст живе.

Ірина Погорєлова, „Політичні хроніки”:

-Думаю, що для корпоративних інтересів це дуже негативне явище, тому що воно підкреслює значну перевагу в сучасній Україні адміністративного ресурсу, до якого належать і прес-служби владних установ. Всі розуміють, що прес-служба - і Кабміну в тому числі - це є механізм обмеження інформації, а не сприяння її максимальному розповсюдженню. Це – те, що колись ще не називалось „темниками”, але це і є , власне, „темник”, - тобто те, що хоче сказати виключно орган влади, відсікаючи доступ до інформації журналістам, які хочуть дізнатися щось інше, більш докладно. З точки зору загальної дискусії про стан журналістики в Україні це також свідчить про те, що ЗМІ - навіть приватно-олігархічні, не кажучи вже про незалежні чи опозиційні - не можуть конкурувати з владними установами в питаннях оплати, соціальних пільг та інших кар’єрних можливостей, які надаються журналістам, що покидають журналістику.

Сергій Гармаш, інтернет-видання „Острів”, Донецьк:

- Я думаю, що журналістам давно пора – і дуже добре, що і влада це розуміє – виходити з окопів сліпої опозиції, намагатись формувати владу під себе. Не тільки їм формувати нас, але й нам формувати їх. Тобто треба йти туди і впливати на них.

Михайло Аксанюк, кореспондент агенції „УНІАН”, Одеса:

- Мене просто жахає думка, що імениті журналісти – наприклад, Стеців-Герман – стають прес-секретарями високих сановників України. І не дай Боже ці люди будуть обслуговувати з високою журналістською майстерністю політбомонд, який хоче закріпитися при владі в Україні. Мене шокувало це повідомлення [про нового прес-секретаря Януковича – колишню журналістку], і я сподіваюся, що таких випадків в найближчі місяці, принаймні до виборів, більше не трапиться.

Сергій Квіт, керівник Могилянської школи журналістики:

-Я думаю, що це не дуже добре, тому що все ж таки журналістика знаходиться по інший бік барикад від будь якої роботи в установі. Мені дуже імпонує означення журналістики як вільної професії. І мені здається, що так чи інакше – це втрата для журналіста.

Бувають такі моменти, коли в житті держави відбувається явище національної мобілізації - коли треба мобілізувати всі ресурси, коли треба подолати якусь кризу або якусь межу і вийти на якийсь вищий рівень, так само, як це було під час перебудови, так, як у 91-у році... Тоді люди просто йдуть заради якоїсь ідеї працювати, можливо, навіть безкоштовно, виконувати ті функції, які їм не притаманні ні за фахом, ні за характером. Та навряд чи ми маємо справу саме з таким періодом зараз.

Тому мені здається, що якщо це тенденція, то тенденція негативна, бо з теперішньою державою не можна вести мову ні про яку національну мобілізацію. Якщо це тенденція, то мені здається, що в такому випадку журналісти інтелектуально зміцнюють ту систему, яка показала свою нежиттєспроможність. Я маю на увазі не українську державу як ідею, а цей апарат і цей уряд, і взагалі цю систему влади, як ми маємо на сьогоднішній день.

Захар Бутирський, журналіст, Новий канал:

- Не можна однозначно оцінити перехід журналістів до тих чи інших політиків чи органів влади – все залежить від особистості. Скажімо, останнім часом дуже багато моїх знайомих переходили-ставали прес-секретарями... Якщо судити суто теоретично, то журналіст за визначенням має бути в опозиції до влади, і тому перехід журналіста до політики можна розцінювати як зраду. Однак, історія і практика насправді показують, що такі переходи були корисними саме для журналістів, тому що це дозволяє певним чином демократизувати владу. Політики більше дізнаються про проблематику журналістів... Досвід показує, що це так.

Плюс є також той, що, як правило, до політики йдуть журналісти, які вже вичерпали себе певним чином в журналістиці. Вони перестають бути журналістами, за визначенням. Вони вичерпали себе, або з якихось інших міркувань - їм вже просто не цікаво працювати в журналістиці. Певним чином журналістика оновлюється, вона очищається від таких людей.

Плюс є і той, що чим більше колишніх журналістів при владі, тим передбачуваніша ця влада. Мені здається, що той журналіст, який іде до органів влади, він певним чином ще й бере на себе відповідальність в зв’язку з можливими переслідуваннями журналістів, можливими утисками преси, і бере на себе, скажімо так, відповідальність за цього політика. Відповідальність в тому сенсі, що важче буде політику, в якого прес-секретар - колишній журналіст, пояснити свої дії, якщо він причетний до цензури, якщо він не дозволяє ставити запитання на прес-конференціях, чи вимагає не пускати журналістів кудись... Політику буде важче це пояснити, якщо в нього прес-секретарем працює колишній відомий журналіст.

Які можуть бути мінуси? Мінус – це те, що критична свідомість журналіста може дати тріщину на посаді прес-секретаря. Тому, знову таки, все залежить від особистості, у якої може бути два шляхи. Або вона стане звичайним чиновником – це не сприятиме солідаризації журналістів та демократизації влади. Або вона залишиться журналістом в душі – і тоді це добре, що людина в органах влади працює людина з певними журналістськими принципами.

Вахтанг Кіпіані, головний редактор програми "Подвійний доказ”, "1+1":

- Треба відділити політичний аспект призначення пані Герман прес-секретарем і власне персональний. Я з нею не знайомий, тому можу більше розповісти про політичний аспект. Мене це прикро вразило. При тому, що я особисто не знаю ні пана Януковича, ні пані Герман, в контексті сьогоднішньої політичної ситуації в країні це виглядає як просто знущання над здоровим глуздом. Людина, яка, з однієї сторони, репрезентувала „Свободу” і свободу, буде найближчим дорадником, спічрайтером і речником однієї з найбільш одіозних постатей сучасної української політики.

Але з творчої точки зору я вважаю, що бути прес-секретарем прем’єр-міністра і кандидата у рік виборів надзвичайно цікаво. І якщо пані Герман за цей рік не стане чиновником і залишиться журналісткою, мені надзвичайно було б цікаво прочитати її рефлексії з цього приводу - я думаю, що „байки київського діггера” будуть не менш цікавими, ніж „Байки кремлівського діггера” Єлени Трегубової.

Тепер – власне до вашого питання. Мінус є в тому, що журналістика час від часу втрачає достойні пера. Наприклад, є така славна журналістка – Ірина Лукомська , яка тепер прес-секретар Юрія Костенка. Так, один мій знайомий журналіст сказав, що журналістика втратила класного журналіста, а Юрій Костенко набув класного прес-секретаря. Те саме можна сказати про Олега Медвєдєва – радника Ющенка з пресових питань. В цьому випадку, я думаю, що розмін цілком доречний – людина не втрачає свого журналістського обличчя, продовжує бути справжнім комунікатором між пресою і політиком...

Але існують і інші варіанти, коли прес-секретар або співробітники прес-служби є церберами і оберігають спокій і якісь дєлішки своїх патронів. Це, звичайно, в мене викликає обурення і огиду. От по роду своєї роботи я постійно зіштовхуюся з тим, що достатися до тіла дуже багатьох політиків і особливо чиновників, через служби, де працють наші колеги – надзвичайно важка справа. І тому існує потреба створити антирейтинг українських політиків за ступенем їхньої закритості... На зразок „Ворогів преси” – варто було б робити щось таке й в Україні, але не тільки ворогів глобальних, як Кучма, Медведчук і Васильєв, а й ворогів, які просто конкретно на своєму місці заважають працювати. І, можливо, в цьому рейтингу будуть і прес-секретарі, і представники прес-служб, тому що деякі з них виконують абсолютно деструктивну по відношенню до преси роль.

Інна Кузнєцова, головний редактор, Радіо „ЕРА”FM:

- В Україні, на жаль, не вчать такій професії, як прес-секретар. Але професія така існує, і журналісти, талановиті журналісти, хочуть спробувати себе і в цьому. І в цьому немає нічого поганого – кожна людина має право зробити свій вибір. З точки зору журналістики і етики – це не нам судити. Кожна людина має право на те, що вона робить.

Вячеслав Піховшек, редактор ТСН („1+1”):

- Для початку – про некоректність розділу на „політиків” і „можновладців”. Кожний український „можновладець” тільки тоді „можновладець”, коли він політик. І я не знаю українських „політиків”, які не прагнуть стати „можновладцями”.

Розділю запитання на три. Чому політики беруть собі прес-секретарями тих чи інших журналістів? Чому журналісти приймають такі пропозиції? Що значить цей процес для журналістського середовища?

Відповідь на перше запитання – очевидна. Слід відкинути і забути хибний висновок, що політику, який бере на роботу, чомусь потрібна суспільна довіра до журналіста, який стає його прес-секретарем. Якщо журналіст надійно розкручений через телеекран (а така робота, якщо вона професійна, коштує мільйони доларів „розкрутки” через прямий телепіар, публікації у друкованих ЗМІ, біг-борди і т.д.), то є смисл брати такий образ на роботу, щоб через нього і „прикриваючись” ним, реалізувати і свій образ. На практиці ж не знаю таких випадків: коли в тележурналіста вкладено мільйони, він, як правило, це розуміє. І розуміє і те, що коли ті, хто вклав ці гроші, втратять тележурналіста через його перехід до певного політика, зворотній шлях на телебачення в його попередньому шляху буде йому перекрито.

Суспільна довіра до журналістів, які працюють в Інтернет-виданнях чи на радіо – річ ефемерна, оскільки вони не розкручені. Їх знають як „тексти” чи як „голоси”. А піар прес-секретаря – це ще й приємне, й переконливе обличчя. Тому не довіра до журналіста Ганни Герман була, впевнений, визначальною у прийнятті рішення прем’єром, який готується стати президентом. Йому були, думаю, потрібні інші її якості.

Які це якості? По-перше – вміння професійніше подавати інформацію, ніж це робили його попередні співробітники. Я тут не маю на увазі конкретний випадок із Тарасом Авраховим, оскільки у мене ще не було часу поговорити ані з ним, ані з Віктором Федоровичем з приводу цієї відставки. Не виключаю, що Віктор Федорович таким чином зміг послати сигнал, а його люди в Штатах транслюватимуть цей сигнал далі тим американцям, які сприймають Януковича і Ющенка як „кошики”, а не як „яйця”. Мовляв, це позитивно, що він бере на роботу навіть не просто співробітника, а колишнього керівника київського бюро Радіо „Свобода”, одного із найбільших у центральній Європі.

До речі, в цікавій ситуації опиняється шеф „Свободи” Том Даян, який буде з глибоким обуренням відкидати будь-яку думку, що його колишній екс-високопоставлений співробітник давно симпатизував Віктору Януковичу. Даяну буде природно прийняти іншу точку зору: Янукович – не така вже й погана людина, як про це у Штатах говорять люди Ющенка. Зрештою, це не перший складний період у житті Даяна.

Януковичу потрібні і інші характеристики Герман, якими володіють дуже мало журналістів України, оскільки мало хто з них вчився на Заході і роками професійно працював з американцями. Це те, що вміє Герман і не вміє практично ніхто із анти-владних інтернет-видань чи радіо. Герман знає, як і про що говорити з американцями, про що і як вони хочуть чути. Знаючи це, вона зуміє побудувати образ Януковича для внутрішнього і для зовнішнього вжитку, вона зможе „переупакувати” його, зробити „політкоректним”, „довірливим”. Герман володіє американськими прийомами, а це ефективні прийоми. Все це повністю або частково могло мотивувати Януковича.

Чому журналісти приймають такі пропозиції? По-перше, люди змінюють свою роботу, і журналіст Строб Телбот колись став першим заступником держсекретаря США. По-друге, визначальним є сам факт наявності бажання стати прес-секретарем. Якщо має рацію Олекса Народецький, шеф української служби радіо „Свобода”, відомий своїм слухачам як „Олекса Боярко”, про фінансові мотиви переходу Герман, це ніяк не пояснює, чому таких спроб не зробили інші небідні українські політики, які не менше, ніж Янкукович, мають потребу у професіоналах.

Тобто, Герман хоче спробувати бути ефективною на новій роботі; я завжди відчував у ній жінку розумну і таку, що сприймає кожну свою роботу як сходинку до наступної; складно сказати, чому цього не бачили її екс-начальники-американці; гадаю, Герман буде ефективною.

Що означає це все для корпоративної журналістської „тусовки”? Нічого. Як і завжди, все буде впиратися у момент особистого бажання. Далеко не кожен журналіст є талановитим, далеко не кожен талановитий журналіст буде талановитим піарником свого шефа. Далеко не кожен провладний журналіст є талановитим, далеко не є таким кожен журналіст анти-владної преси. Продовжуватиметься змагання талановитих і не-талановитих, і так буде не одне покоління.

Переможуть більш талановиті, терплячі, ті, хто більше за інших не рахуватиметься з власним часом, ті, хто більше, ніж інші, вміє делегувати повноваження, доказово аналізувати і розуміти значення „деталі” в аналізі і сюжеті, ті, хто терпляче працюватиме над професійністю журналістів наступних поколінь. Програють ті, хто сподівається на швидкі результати, ті, хто психологічно нетерплячі, ті, хто вважає себе істиною в останній інстанції, ті, хто намагається стандартизувати всіх під себе і перестає бути цікавим, бо стає прогнозованим.

Виграють ті, хто продовжуватиме розвиватися, програють ті, хто зупиниться.

Це – стандартні ситуації для кожного соціуму, не тільки для журналістського. Якщо перестає розвиватися, прикриваючись існуванням цензури, провладний журналіст – його не дивиться ніхто, крім його замовників. Якщо перестає розвиватися, прикриваючись кодексом журналістської етики, анти-владний журналіст – його не цікаво читати.

Ігор Солдатенко, громадська організація ”Хартія 4”:

- Я в цій тенденції плюсів не бачу, тому що таким чином трапляється, що людина, яка зсередини знає журналістський фах, а відтак знає сильні сторони журналістики, у спілкуванні з владними органами потрапляє у ситуацію, коли, знаючи цей бекґраунд, свідомо може або маніпулювати інформацією, або точно вже сама знає, як уникати відповідей на найважливіші журналістські запитання.

Тому для журналістики, або навіть ширше – для споживача інформації, ця тенденція не є найкращою. Хоча це спостерігається не лише в Україні. В країнах розвинутих демократій так само прес-служби поповнюються журналістами. Єдине, що можна сказати, що Україна має свою специфіку, і тому думаю, що той негатив, про який я сказав, він у нас трошки, мабуть, більший, ніж на Заході.

Плюсів я не бачу, тому що, кажучи відверто, я не вірю в те, що прес-секретарі – принаймні тих вищих посадових осіб України, за якими я спостерігаю як глядач, слухач або читач – навіть з благими намірами зможуть зробити свого шефа більш відкритою л.диною. Я таких прикладів в Україні не знаю. Не думаю, що новий прес-секретар зробить Януковича більш відвертою або більш публічною людиною.

Не грає ролі, йде журналіст до опозиційних політиків, чи не до опозиційних. Річ у тім, що це та сама професія, але навиворіт. Це не є журналістика абсолютно, це зовсім інша сторона медалі. В тому то й проблема, журналіст з людини, яка задає питання, перетворюється на людину, яка намагається уникнути відповідей на ці запитання. Знаючи зсередини, як ці запитання готуються, в який момент їх будуть задавати, людині набагато легше уникнути відповідей на ці запитання або підготувати свого патрона, щоб він уник тих відповідей або „дипломатично”, як це у нас називається, тобто неточно, відповів.

Ігор Лосів, доцент НаУКМА, співголова комітету „Гельсінкі-90”:

- На мій погляд, нічого доброго в цьому немає. Бо річ у тім, що коли журналістів заохочують представники влади, то це свідчить про бажання використати ті набутки, що були раніше. Використати ім’я, імідж, вплив на певну аудиторію. Звичайно, є ситуації, коли йдеться про людей не дуже відомих. І через те їхні призначення не мають знакового характеру. Наприклад, я нічого не чув про Олену Громницьку, поки вона не стала прес-секретарем Кучми. Але є інші випадки, коли пропозиції такого типу висуваються людям вельми відомим. Звичайно, я маю на увазі останнє призначення Ганни Стеців, яке цілком вміщується в президентську кампанію нинішнього прем’єр-міністра. Це – певний аванс електоратові, на який прем’єр не міг розраховувати. Але важко сказати, чи то погляди середовища прем’єра наблизилися до поглядів пані Ганни, чи то погляди пані Ганни наблизилися до світоглядної атмосфери середовища прем’єра. Узагалі, якщо ми подивимося на європейську ситуацію в цьому контексті, то там журналісти дуже рідко ходять у владу, і коли відомий журналіст стає інформаційною обслугою можновладців, то це сприймається як виняткове явище. У нас же це стає нормою.

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу „Сучасність”:

-Ці відомі журналісти зазвичай добре вміють не тільки самі писати, викладати факти, але й маніпулювати фактами задля досягнення тієї чи іншої мети; не тільки власноруч писати добрі тексти, але й нав’язувати іншим журналістам підготовку матеріалів з вимогою дотримуватися певної тенденції. Така вже специфіка української журналістики останнього десятиліття, що у ній найстрімкіші й найкращі кар’єри роблять не об’єктивні репортери та аналітики, а тенденційні. Винятки є, але їх надто мало. На посади керівників прес-служб ті, хто є винятками, не потрапляють. Відтак, відомі журналісти в ролі керівників прес-служб відомих політиків радше виступають своєрідними представниками цеху політтехнологів, аніж учасниками журналістської корпорації. Отож, чим більше таких керівників прес-служб, тим масштабнішими будуть спроби вмілого, фахового маніпулювання журналістською братією, а відтак і масовою аудиторією.

Юхим Мармер, головний редактор тижневика "Україна-Центр":

- Не согласен, что эта тенденция прослеживается только в последнее время. Вставлять "яркие перья в головной убор вождя" наши лидеры разных мастей принялись с самого начала существования "незалежной" – как обычно, копировали Ельцина и его команду. Плюсы подобных назначений - прежде всего, в улучшении материального положения новоиспеченных пресс-атташе, а также в "очеловечивании" и улучшении имиджа наших косноязычных и неуклюжих политиков и чиновников. Минусов не вижу вообще. Журналистское сообщество, как правило, действует по принципу "отряд не заметил потерю бойца". В конце концов, свято место пусто не бывает, а человек (даже если он - журналист) имеет право на собственный выбор. Сумеет человек сохранить лицо и мастерство (которое, как известно, не пропьешь) - вернется в журналистику, дисквалифицируется, опозорится враньем - будет до конца дней выпускать "партийную" прессу или скитаться по чиновным кабинетам. Каждый – кузнею своего счастья...

Ірина Новожилова, президент Асоціації професійних журналістів та рекламістів Житомирщини:

- Плюсів немає зовсім, оскільки журналісти перестають бути журналістами в професійному плані. Вони стають клерками у чиновників , їх сервісною службою.

Тобто, з етичної точки зору наступає конфлікт інтересів, коли матеріальний стимул переважає . Це означає, що ЗМІ продовжують бути чиїмись “органами.” Якщо не держадміністрацій, то політиків, які продовжують розглядати журналістів як свою обслугу. То ж ця тенденція - суцільний мінус для корпоративного журналістського середовища , якщо його можна взагалі назвати корпоративним.

Олександр Галух, політичний оглядач газети «ФАКТЫ»:

- На мой взгляд, ничего удивительного или особенного в этом нет. Данная тенденция свидетельствует о более пристальном внимании власти (особенно в преддверии избирательной кампании) к представителям СМИ. Это один из многих и не самых плохих способов поиска согласия и поддержки журналистов. А способы, как известно, бывают различными – от заигрывания с представителями СМИ и приглашения к партнерству до запугивания и уничтожения.

Что касается позитивных и негативных моментов в назначении представителей СМИ на должности пресс-секретарей во властные структуры. Во-первых, журналист, который имеет опыт общения с пресс-службами тех или иных властных структур знает, насколько проблематично получить от них необходимую информацию либо оперативный комментарий. Многие из пресс-служб давно превратились в неэффективные бюрократические структуры. Поэтому, на начальном этапе новый глава пресс-службы будет делать все возможное, что бы облегчить работу своим коллегам-журналистам, пытаться увеличить полномочия своей службы и думать над улучшением форм и методов взаимодействия власти и прессы в информационном поле. Затем, он в силу разных обстоятельств превращается в обычного чиновника, отмахивающегося от журналистов, как от мух, с единственной задачей – следить за «правильной» подачей (или не подачей) в прессе информации, касающейся своего патрона.

Олена Колгушева, кореспондент УНІАН:

- Не знаю, правильно ли поступает известный журналист, принимая подобное решение. Хочется верить, что он останется честным и не поступится своими принципами и моральными нормами. Плюс в том, что тогда он сможет как-то положительно влиять на политика. Возможно, политик сможет корректировать свои взгляды под влиянием неординарной и честной личности. Но это в идеале. Ведь взаимное сотрудничество и каждодневное общение наложит свой отпечаток, скорее всего, и на психологию журналиста. Минус как раз в том и состоит, что журналисту станет труднее быть объективным. Я уже не говорю об экономической зависимости, которая также внесёт свои изменения. По-моему, если и возможно подобное сотрудничество, оно должно быть не долгим. Журналист должен быть очень убеждённым, уметь быть всегда собой, не терять лицо и оставаться независимым, чтобы быть объективным.
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Іван Бабошин, Борис Бахтєєв, „Детектор медіа”, Ірина Талалаєвська
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1106
Читайте також
27.09.2001 12:22
Анна Шерман
«Детектор медіа»
2 194
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду