Віктор Уколов, Володимир Золотарьов, Олексій Степура, Юрій Пінський, Роман Скрипін. Відповідають: Сергій Шевчук, Євген Глібовицький, Олесь Ковальчук,

Віктор Уколов, Володимир Золотарьов, Олексій Степура, Юрій Пінський, Роман Скрипін.

3 травня в чотирнадцяте буде відзначатися Всесвітній день свободи преси. Минулого, 2003-го, року авторитетна неурядова організація "Freedom House" у своєму щорічному звіті назвала Україну „частково вільною” щодо ситуації зі ЗМІ. Вочевидь, свою роль тоді зіграли і події навколо Іраку, в наслідок чого увага світової громадськості концентрувалась навколо проблем, з якими зустрілися медіа внаслідок урядових воєн з тероризмом. Як відомо, це надихнуло уряди багатьох країн, і перш за все – США – до посилення намагань контролювати пресу, виправдовуючи це інтересами безпеки та патріотизму. Саме цим проблемам, до речі, присвятила минулого року своє опитування до дня 3 травня і „Детектор медіа”.

Також весною 2003 в Україні тільки що вщухло загострення протистояння між владою та медійниками щодо цензури. Внаслідок нього парламентом було прийнято, а Президентом підписано Закон, в якому передбачалося декілька суттєвих механізмів поліпшення ситуації і медіа України.

На жаль, закон в Україні майже нічого не вирішує, а розквіт ручного управління пресою провладними політичними силами у 2004 році набув нечуваних – за побудовою розгалуженої системи контролю - масштабів. Вінцем цих подій, разом з ігноруванням всіх політичних прав українського народу владою, стали події в Мукачевому.

Все це, мабуть, дало підстави "Freedom House" у 2004 році знову перевести Україну до категорії "невільних" щодо ситуації зі ЗМІ.

Як вже повідомляла „ТК”, у звіті відзначається, що посилення утисків українських мас-медіа пов'язане з наближенням президентських виборів.

"Freedom House" також констатує, що у 2004 році стан свободи слова в Україні став гіршим, ніж у Росії.

Тож „Детектор медіа” напередодні 3 травня 2004 року до експертів із запитанням:

– Що змінилося в умовах професійної діяльності українських журналістів (і/або вашої особисто) за останній рік в контексті свободи преси? Якщо, на ваш погляд, відбулись якісь суттєві зміни, то в якому напрямку?

Сергій Шевчук, журналіст, „Газети по-київськи":

– Скоротилася кількість ЗМІ, де б можна було розмістити матеріали з критикою влади. Як у Києві, де я зараз працюю, так і в Житомирі, де я працював кореспондентом Радіо "Свобода" до 2002 р. В моїй рідній області їх напевно стало менше. Крім того, в опозиційних ЗМІ почали платити менші гонорари та зарплати, порівняно зі ЗМІ провладними. Гадаю, що це найбільше підточує свободу слова в Україні.

Євген Глібовицький, журналіст, телеведучий, „1+1”:

– Останній рік не приніс жодних позитивних зрушень не тільки у питанні свободи слова, але й у питанні професійності та технології виробництва, які ще більшою мірою стали підпорядковані “революційній доцільності”. Це призводить до загального зниження рівня професіоналізму, оскільки навіть висококваліфіковані фахівці не мають фахових стимулів до підвищення якості роботи. Нервозності тепер більше. Відчувається, що відповідальність за “крок вліво/вправо” зростає, оскільки ціна помилки перед виборами для провладного табору, який контролює зміст інформаційних повідомлень на загальнонаціональних каналах, теж росте. Як і раніше, вечірні новини “стерильні”, нічні трохи вільніші, ранкові найвільніші, але й найбільш технологічно слабкі (бо, на відміну від нічних новин, ранкові переважно не мають можливостей модифікувати сюжети, зроблені на вечір або ніч, оскільки журналісти, які працюють на них, не мають доступу до оригінальних носіїв).

Водночас, в межах інформаційного сегменту телеринку відчутно зросла оплата праці. Що викликане, по-перше, ростом ринку (новинарне виробництво росло практично на всіх каналах так званої “третьої групи”, що викликало певний дефіцит фахівців). По-друге – намаганням менеджменту каналів зменшити ризики протестів та відбити охоту у працівників змінювати працедавця. Тобто, відбулася тактично успішна спроба купити лояльність найманих професіоналів. Це – разом з відсутністю альтернативних підходів у опозиційних ЗМІ та закриттям практично всіх незалежних медіа – законсервувало ринок праці в інформаційному телемовленні.

При тому, що цензура і тиск є константою, змінився моральний бік справи. У журналістів стало більше апатії, небажання до змін, оскільки зміни переважно означають погіршення ситуації з оплатою. За більші гроші стало менше професіоналізму і надії на позитивні зміни, більше заангажованості і політизації. Ризикну назвати цей етап в житті медія як “мазопофігізм”. Ситуація на загал стабільна, але сильні подразники (ефективні виступи опозиції, які переключать увагу влади зі ЗМІ або початок вуличного сегменту протистояння) можуть спонукати журналістів спробувати повторити виступи осені 2002 року, хоча і на якісно іншому рівні. За час, що минув, всередині середовища сталося відчутне розчарування діями опозиції (великою мірою через відсутність різниці з владою у підходах до питання свободи слова і регулювання медійного ринку), не з’явилися ефективні нові проекти з неполітичним фінансуванням (в т. ч. ґрантовим), поглибилися персональні, світоглядні та політичні розбіжності всередині самого медійного середовища. З одного боку, це робить будь-які професійно вмотивовані виступи менш ймовірними, з іншого боку – якщо вони будуть, є шанс, що вони будуть якіснішими.

Олесь Ковальчук, головний редактор Радіо Київ (98 FM):

– Я не зневірився. Гадаю, в цій країні реалізувати право на професію для журналіста все ще можливо. Хоча надзвичайно важко. Мої дружні колеги в пошуках ніші. Хтось подався в PR агенції, хтось чкурнув у виборчі штаби, хтось змінює фах. Я особисто після телевізійної 10-річної віхи мав журналістську паузу. Нині долучився до творення муніципального радіо. Вважаю, повернувся в журналістику втретє та востаннє.

Стосовно свободи слова... Коли тебе 2000-го звільняють за статтею (УТ-1), а 2002-го пояснюють, що „можеш робити все, окрім новин” (ТОНІС), стаєш обережнішим. У тебе сім’я і діти, не той блиск в очах і абсолютна нехіть бути „масовкою”.

Слово люблю, адже – український філолог. Свободою дорожу... Як головний редактор Радіо Київ передусім прагну зібрати мудру команду, де б панувала атмосфера взаємоповаги і де б не цуралися шляхетного чину. Висловитися в ефірі нашої радіостанції можуть усі. Головне, щоб їм було що сказати. Побільше б людей, котрі не лише проголошують гасла...

Віктор Уколов, журналіст:

– За останній рік значно зменшилося число незалежних ЗМІ, де я міг отримати інформацію, коментар, точку зору – протилежні владній. Закриття "Громадського радіо", спроба закриття радіо "Рокс" позбавили мене інформації в ефірі, все частіше примушуючи шукати її через інтернет.

Одночасно значно зменшилося число ЗМІ, куди я міг би надіслати свої статті. Партійна опозиційна преса також не дуже охоче друкує підготовлені мною матеріали, де представлені дві точки зору, здебільшого відмовчуючись у відповідь.

На щастя, ще є "Українська правда". А також ще не закрили і не перекупили "Дзеркало тижня", ще можна в інтернеті прочитати "Свободу" і "Громадське радіо" - з традиційних ЗМІ, мабуть, більше незалежних і не залишилося.

Тим часом, все більше значення для мене, як журналіста, набуває інформаційно-дискусійний сайт "Майдан" та інколи "Детектор медіа" , де відбуваються інтернет-конференції політиків і чути протилежні точки зору з усієї України і всього світу. Думаю, за такими ЗМІ - майбутнє.

Володимир Золотарьов, журналіст, часопис „Профіль”:

– В моей собственной ситуации в какой-то степени стало лучше. Но думаю, что это связано не столько с какими-то изменениями в стране, сколько с моей собственной судьбой. В целом же, глядя на общую картину состояния СМИ, складывается впечатление, что ситуация в вопросах свободы слова стала хуже. На рынке практически отсутствуют общественно-политические издания. А те, что есть, жестко ангажированы противостоящими политическими силами. Но и самое страшное, что уже выросло поколение журналистов, для которых цензура и самоцензура – норма работы.

Олексій Степура, журналіст:

– На щастя, за останній рік я потроху віддалився від сучасної української журналістики, тому не можу сказати що дуже переймаюсь професійними проблемами своїх колег. Зокрема тих, які перебувають на передовій інформаційно-політичної війни за зміну влади (чи “системи влади”). На мій погляд, ситуація із свободою слова в Україні залишається стабільною. Суттєвих змін не бачу. Відбувається об’єктивний процес і всі намагання якось вплинути на нього є або відверто спекулятивними, або маргінальними. Залишається лише побажати колегам використати і ю снуючу ситуацію, передусім, щоб задовільнити власні меркантильні запити. Це нас всіх об’єднує. І треба ставитись до цього факту з розумінням.

Юрій Пінський, журналіст:

– Стало набагато важче працювати. Мало не кожного дня все нові та нові обличчя не рекомендуються до показу на каналі УТ-1. А вказівки писати про уряд тількі позитивно останнім часом постійні.

Роман Скрипін, журналіст, креативний директор "5 каналу":

– Мені особисто працювати без цензури, без найменшого її прояву стало звично. Це сприймається як данність. А от коли виходжу з каналу та потрапляю в "інформаційний простір" України, то мені часом здається, що я опинився на іншій планеті. Нерви не витримують дивитися жодні теленовини на жодному каналі, окрім зарубіжних. Загальна тенденція - суцільна профанація. Імітація новин, відповідно до жорсткої "генеральної лінії". В державі не існує іншої думки, окрім думки Президента. Чого б це не стосувалося. Мови на телебаченні. Євроінтеграції. Взаємин з Росією. Тощо. Так що з одного боку зміни - це повна деградація інформаційного телепростору. Окрім, хіба що, 5-го каналу. Хоча це звучить не скромно, але це є тим, за що я можу відповідати 100%. Я бачу, що експеримент, розпочатий рік тому, доводить свою життєздатність. Я бачу, що дуже проста формула - давати чесні новини - виправдовує себе. Я знаю, що це вигідно як з точки зору незаплямованого сумління, так і з точки зору бізнесу. Я вірю, що саме за такими простими, але водночас дуже сильними правилами незабаром гратимуть українські медіа.