Євген ГЛІБОВИЦЬКИЙ, журналіст, ведучий каналу "1+1”:

- Політики повинні займатися політикою. Журналісти повинні займатися журналістикою. Поза фаховими обов’язками вони не повинні перетинатися. Сьогодні важлива не конкретна підтримка конкретних журналістів конкретними політиками, а важливо, щоб політики створили систему, яка уберегла б медіа-ринок від криз на кшталт тієї, яку ми спостерігаємо зараз. Тоді кожен зможе займатись своєю роботою. Власне, сьогоднішні проблеми і виникли тому, що політики займалися журналістикою, а журналісти -- політикою. Ні перші, ні другі не уповноважені суспільством залазити в чужий город.

Юрій ЛУЦЕНКО, депутат Верховної Ради України, керівник прес-служби СПУ:

- Я глубоко уверен, что одна из задач политиков заключается в способствовании свободе слова. Без этого условия многопартийная система функционировать не может, и рано или поздно партии превращаются в декорации при политбюро или администрации Президента. Поэтому и я лично, и социалистическая партия всячески содействуем созданию условий для свободной работы журналистов.

Отвечая на второй вопрос, я считаю, что вопрос так не стоит.

Свобода слова не дарится журналистам политиками. Она есть условие профессиональной деятельности работников СМИ. Думаю, что, скорее, здесь речь идет о двух фронтах: политиков со своей стороны, а журналистов - со своего рабочего места.

Сергій ТЕЛЕШУН, президент фонду "Співдружність", доктор політичних наук, професор:

- Вопрос гениальный, потому что однозначно ответить невозможно. Это как любовь: и любить тяжело, и не любить опасно. Наверно, в борьбе за свои права используются все средства. Только очень важно не перейти черту моральности, которая существует в журналистике, но не всегда существует в политике. Ответ на этот вопрос заключается в двух словах: прежде всего -- чувство меры, ибо свобода слова

-- не самоцель, а как средство развития гражданского общества, к которому стремятся все здравомыслящие люди.

Віктор УКОЛОВ, директор з розвитку "Громадського радіо”, колишній прес-секретар голови Верховної Ради:

- Політикам обов'язково слід підтримувати журналістів, бо для досягнення справжньої свободи слова потрібна політична воля. Останні вибори показали недовіру виборців до цензурованих засобів масової інформації. Якщо політики хочуть здобути справжню популярність, вони повинні забути командний тон у спілкуванні з журналістами. Натомість журналісти повинні шукати підтримки не політиків, але суспільства, від якого ті політики залежні.

Олег ЛИСЕНКО, головний редактор журналу "Корреспондент"

- Слово "цензура" не очень применимо к ситуации, которая сейчас существует. Цензура подразумевает наличие определенного государственного органа, который определяет, что размещать в СМИ, а что нет. Я бы назвал существующую ситуацию скорее давлением на СМИ. И решать эту проблему нужно как законодательно, так и изменением общей ситуации в государстве и бизнесе. А что касается - принимать поддержку или нет, то, скорее, речь идет о совместной работе журналистов, политиков и всех заинтересованных в решении этой проблемы сторон.

Сергій КИСЕЛЬОВ, оглядач газети "Киевские ведомости":

- Принимать поддержку от политиков журналистам не следует. Если пресса независима, то должна быть независима и от тех политиков, которые ее поддерживают. Ведь в любой день политик, который поддерживал прессу, и чья поддержка была прессой принята, становится политиком вне критики.

Потому, на мой взгляд, пресса должна быть всегда в плохих отношениях с властью и политиками, не зависимо от того, поддерживают ли политики оппозиции независимую прессу или не поддерживают.

Юлія ТИЩЕНКО, керівник програм розвитку громадянського суспільства Українського незалежного центру політичних досліджень:

Чому б таку підтримку не приймати? Адже, на мою думку, існують політики – „борці” з корупцією, тіньовою економікою, навіть є певна монополізація образів миротворців у певних регіонах (наприклад, боротьба з так званою ісламською загрозою – республіка Крим). Ці ніші боротьби виглядають політично легалізованими.

Але ми зараз не бачимо легіони політиків, які б боролися з політичною цензурою. (Підкреслимо саме це слово – „політична”, адже загальна риторика про потребу цензури у таких сферах, як порнографія, еротика на телебаченні й інші негаразди, традиційно присутня у багатьох). Боротися з цензурою з боку того чи іншого політика - значить визнавати політичну цензуру як факт, її наявність, її системність. Сьогодні немає певної кількості політиків, які могли б публічно про це говорити. Це може пояснюватися залежністю від окремих владних персоналій і вигідністю самої цензури як такої. Тому боротьба з цензурою більше є прерогативою опозиції, що безпосередньо потерпає від неї на нашому телебаченні. В принципі, це близько самій журналістиці – адже вона має за своєю природою бути теж в опозиції до влади.

Так, тут є небезпека, що така боротьба може стати частиною політичних іміджів. Через те є потреба достатньо чітко розрізняти піар і журналістику.

Олена ЗВАРИЧ, заступник головного редактора "України молодої":

- Чи слід політикам підтримувати журналістів у їхній боротьбі з цензурою? Так, звичайно. Адже це боротьба за законність, позаяк право на отримання інформації і свобода слова гарантовані нашою Конституцією. Як на мене, відповідь на це питання така ж очевидна, як, приміром, на питання: чи слід політикам підтримувати безпритульних дітей у боротьбі за їхні права?

Чи слід журналістам таку підтримку приймати? Приймати?.. Це ж не подарунок у коробочці з бантиком, не хабар і не втішний приз. Я б сказала: схвалювати. І я б таку підтримку схвалила, як схвалила б рішучу підтримку будь-якого іншого засадничого принципу демократичного суспільства. Аби вона тільки була... Це мусить бути не політиканство, вияв героїзму чи нонконформізму -- це норма!

А як інакше? Ми, журналісти, є наразі й об’єктами, і суб’єктами оцієї катавасії з цензурою, і відповідно, ми не можемо опинитися поза ситуацією і збоку її описувати (як казав Сталін, "других писателей нет"), а отож по-інтелігентськи рефлексуємо, ставлячи одне одному саме такі, як оце, питання. Даруйте за деяку різкість формулювань.