ПРОЕКТИ
11:00
Четвер, 26 Квітня 2018

Порошенко у «Свободі слова»: пастки для самого себе

Публічні виступи Петра Порошенка останнього часу дедалі сильніше справляють одне й те саме дивне враження. Ніби й пояснює він усе, ніби й прагне переконати аудиторію — а виходить непереконливо, запитання які були, такі, ті самі, й залишаються.
Порошенко у «Свободі слова»: пастки для самого себе
Порошенко у «Свободі слова»: пастки для самого себе

От саме таке враження справила його участь в останній «Свободі слова» (ICTV). Так, ми вже звикли: лаконічність — то не коник Порошенка. Але от же в чому полягає згадана дивність ситуації: й не скажеш же, що він лив воду; все, що він казав, було за темою й по справі, все було правильним і важливим — обома руками можна було під цим підписатися. Тільки от усе це було ледь-ледь помітно, але трошечки осторонь гострих кутів, ніби їх і не існує. Гладенько так і причесано. Ніби й не існує ризиків, ніби й не існує можливості ексцесів, імовірності непорозумінь. Заколисування аудиторії — от як це називається. Причому Порошенко обходить навіть ті гострі кути, які є об'єктивними, й які ніяк не можна було би поставити йому або ще комусь у провину.

Й усе це було би припустимим, якби потім, у разі появи негативних проявів, люди не порівнювали ці прояви з оптимістичними й заспокійливими промовами Порошенка й не доходили — самі або за чиїмись підказками — чергового висновку: мовляв, знову він усіх надурив. Хай навіть ці прояви будуть аж ніяк не катастрофічними, а осад: президент малював не таку картину, яка виявилася насправді — залишиться.

Але почнімо з форми. У студії Порошенко виступав у звичному інтер'єрі, стоячи за звичною, такою, як і завжди, трибуною. Не було в обстановці нічого ексклюзивного. Ба більше: окрім нього та ведучого, тут само у студії були й інші гості — на тих самих місцях, на яких зазвичай бувають гості студії, які на даний момент не виступають. І ще більше: Порошенко відповів на три запитання інших гостей студії. Про самі ці запитання — дещо нижче, але сам факт такий мав місце.

Ніщо у студії не було не таким, як завжди, ніщо не нагадувало про те, що один із гостей програми — дуже-дуже-віп. Мабуть, до Порошенка ніхто з чинних президентів і навіть прем'єр-міністрів не брав участі в ток-шоу «на загальних правах» - хіба що ще Леонід Кравчук з'являвся на телебаченні подібним чином, але тоді ще не було ток-шоу.

І навіть коли Порошенко по завершенні свого блоку залишив студію, це не справило враження якоїсь зверхності: так, як усе відбулося, це виглядало цілком природним і тактовним.

До речі, в другій частині програми, присвяченій обговоренню майбутнього соціально-політичного талант-шоу каналу ICTV «Нові лідери», ведучий Вадим Карп’як зауважив: планували всю «Свободу слова» присвятити темі «нових лідерів», але «так сталося, що томос про православну церкву теж втрутився в наш сьогоднішній ефір, і це був знак згори».

А тепер про зміст. Присвячено президентський блок було справам церковним, а саме поданню прохання до Патріарха Константинопольського про надання автокефалії українській православній церкві.

Аби не повертатися до цього, одразу зазначу дипломатичну коректність Порошенка: ведучи мову про місто, він називав його не Константинополем, а Константинополем-Стамбулом, навіть у контексті православного патріархату. Тож Туреччина не образиться.

Розпочалася розмова з запитання ведучого: чи надіслання прохання до Патріарха від світської влади України не є втручанням у церковні справи; чи може держава втручатися у справи церкви. Порошенко відповів: ні, держава не може втручатися, «особливо якщо це — держава іноземна». І повів мову про російську агресію, про те, що Росія вважає Україну за «канонічну територію Російської Федерації», про страждання, які принесла російська агресія Україні.

Все це було емоційно та правильно, тільки чи було це відповіддю на поставлене запитання? Дуже поруч — але не було. Бо зрозуміло: у запитанні йшлося про втручання чи невтручання в церковні справи з боку української влади, яка направила прохання до церковного ієрарха з питання церковної автокефалії.

І що є найприкрішим, згодом Порошенко сказав-таки: так, православні традиції передбачають, що з подібними проханнями має звертатися не лише церковна, а й світська влада. І навіть пояснив, чому це й як. От тільки було це вже дуже згодом, у геть іншому контексті, а там, де було потрібним, так і не пролунало. Тож і вийшло розмазано: як то кажуть, поїзд пішов.

Ба більше: розповідаючи про російську агресію, Порошенко не навів жодного факту участі РПЦ у ній! Просто не казав про неї! От і вийшло: оскільки відбувається агресія, українська державна влада звернулася до Патріарха Константинопольського. Шерше ля логіка. Й тут знову було те саме: згодом президент, хай дуже побіжно, навів факти участі священників РПЦ у російській агресії — але знову в іншому контексті, не там, де потрібно було б.

Складалося стійке враження: Порошенко пояснював чи то самому собі, чи то тим, хто й так обома руками за автокефалію й церковне об'єднання. А мусив би адресувати свої слова передусім скептикам та опонентам.

З «канонічною територією РФ» вийшло зовсім незграбно. Адже російські церковні ієрархи роблять свої офіційні заяви акуратніше — вони кажуть про Україну як про канонічну територію РПЦ, а Російська православна церква не дорівнює Російській Федерації як державі, принаймні юридично не дорівнює. Тут Порошенко явно полегшив собі завдання, зрізавши черговий гострий кут — ціною власної переконливості полегшив.

Узагалі, протягом усього виступу президентові явно заважало прагнення бути образним і дотепним, тоді як у даному питанні краще було би застосовувати суху логіку й суху фактологію. Ефектність явно перемагала ефективність.

Розмови про армію, про мову, про власні заходи для зміцнення першої та другої: «Армія боронить українську землю... Мова боронить українське серце... Церква боронить українську душу». Так, усе це тисячу разів правильно, але ж хіба ж із розбудови української армії безпосередньо випливає необхідність, щоби державна влада розв'язувала церковні справи? Навряд чи президент цього хотів, але, поставивши церкву в один ряд із армією — суто державним інститутом, він лише переконав скептиків та опонентів у їхній правоті.

Порошенко: «Лише одна сила (у Верховній Раді. - Б.Б.) виступила проти, виявившись такою собі п'ятою колоною». Яка саме? Порошенко її не назвав. «Провокатори у Верховній Раді хотіли, щоби пролилася кров...». Хто були ці провокатори? Теж так і не назвав.

І тут ведучий поставив запитання: «Чи може бути, що, якщо проллється кров, Росія використає...?» На що Порошенко запевнив, що Росії ми не боїмося — тільки зробив це набагато розлогіше. А от запитання видалося таким собі порятунком, бо апріорі переводило розмову з теми церкви на тему російської гібридної агресії.

Політолог Олексій Якубін поставив запитання про те, чи відповідає прохання про автокефалію, надіслане главою держави, шляху до Європи. Порошенко: «В Україні дотримано й буде дотримано свободу совісті». Як, яким чином? Суперечності — реальної чи удаваної, яка містилася в запитанні, він так і не роз'яснив. Протягом усього свого перебування на трибуні так і не роз'яснив Порошенко своїх же власних слів про те, що люди, які захочуть і надалі ходити до церков Московського патріархату, робитимуть це, й ніхто нікому не вказуватиме, у якій церкві молитися. Але ж він повсякчас вів мову про єдину церкву! Оцей чи не головний пункт потенційної суспільної напруги так і не знайшов свого розв'язання. Президент так і не зачепив питання про співвідношення майбутньої єдиної помісної церкви та УПЦ-МП, яка, поза сумнівом, до цієї єдиної церкви не увійде. А без цього весь його виступ до дуже значної міри перетворився на роз'яснення того й лише того, що й так не викликає запитань.

Порошенко: «У церкві моляться за країну-агресора... відмовляються відспівувати загиблих ветеранів АТО... використання церкви для антиукраїнської діяльності, стимулювання п'ятої колони всередині України — ми не можемо цього допустити». І знову: як сполучити ці його слова з іншими — про те, що хто хотітиме ходити до храмів МП, той і ходитиме? Це так і залишилося загадкою. От із таких речей і складалося враження президентської нещирості — у даному разі на порожньому місці складалося.

Політолог Андрій Юраш почав своє запитання з твердження: світськість держави та її взаємодія з релігіями — це різні речі. Він лаконічно сформулював те, що на самому початку мав би сформулювати Порошенко. Те, що гість студії підтримав президента і прийшов йому на допомогу — чому би, власне, й ні? А от запитання Юраша виявилося до нестями компліментарним: «Чи могла держава зігнорувати (прагнення церкви до автокефалії. - Б.Б.)... чи було б усунення держави порушенням?..» Відповідь президента була абсолютно передбачуваною.

До значної міри компліментарним було й запитання Олександра Палія: «І вас звинувачують у втручанні...». Були запитання відібраними заздалегідь, а чи ні — те важко визначити напевно, але слова ведучого: «Й останнє запитання...» налаштовували на різні роздуми.

Що ж до слів Порошенка, були в них іще два невдалих моменти. Президент розповідав про історичні традиції надання автокефалії, а потім сам же себе обірвав: «Не треба занурюватися в ці дискусії». Але ж слова вже вилетіли, й чималенький пасаж. Порошенко знехтував золотим правилом політичних дискусій: апелювання до історії, а тим паче до давньої історії, у дискусіях про сучасну політику є маніпуляцією. Коли без історичних екскурсів не обійтися, вони мають бути ілюстрацією, але не аргументом.

Інші слова президента: «Щоб ніхто не розраховував, що все вже в кишені, що ми вже все зробили». Але ж протягом усього свого виступу він вів мову в майбутньому часі, а не в умовному способі, й із такими інтонаціями, ніби йдеться про доконаний факт. Повторюється історія з безвізом, коли Порошенко самовпевнено вів мову про те, що залежить далеко не лише від нього. А потім, у разі якихось накладок, на нього ж вивалюється купа звинувачень, а рівень довіри до нього чергового разу йде на дно.

Оце от дуже важко зрозуміти: протягом усіх майже чотирьох років свого президентства Петро Порошенко у своїх публічних виступах регулярно створює пастки для самого себе. Всього лише подаючи позитив як видатний і винятковий позитив, а добрі зусилля як доконані факти. А в аудиторії складається враження: чи то він блефує, чи то грає ва-банк. Можливо, це спрацьовує в бізнесі, але в комунікації державної влади з суспільством це коли й спрацьовує, то навпаки, навиворіт. Псує імідж, причому на геть порожньому, геть рівному місці.

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
617
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop