11:00
Субота, 3 Лютого 2018

Фальшивий пропагандистський Висоцький

Російська пропаганда (й «Інтер» разом із нею — точніше, «Інтер» як її елемент) підмінює образ Владимира Висоцького, підмінює його особистість. А наші палкі критики саме цей фальсифікований образ і звинувачують в усіх гріхах — і не помічають, що він є фальсифікованим. Фейковим. Несправжнім.
Фальшивий пропагандистський Висоцький
Фальшивий пропагандистський Висоцький

Після блискучої статті Андрія Кокотюхи дуже важко повертатися до теми звинувачень на адресу Владимира Висоцького в тому, що він нібито був провідником ідей «русскаго міра». І все ж, ця суперечка виявила певні соціально-психологічні проблеми нашого суспільства, про які треба вести мову.

Тож почнімо з телеканалу «Інтер», який улаштував 27 січня марафон пам'яті Висоцького. Й отут ми побачимо винятково дивну річ. Завдяки чому Висоцький свого часу здобув шалену популярність і шалений вплив на суспільні настрої? Завдяки своїм пісням (до речі, окрім текстів цих пісень, критики досліджували й феномен Висоцького як композитора й феномен Висоцького як вокаліста).

А яким є улюблений жанр телеканалу «Інтер»? Правильно: «старі пісні про головне». Тож, здавалося б, під час цього марафону просто напрошувався концерт, у якому пісні Висоцького переспівувала би, скажімо, Таїсія Повалій. Але пісень Висоцького якраз і не було — лише фільми й фільми. Пісні було виведено поза межі уваги глядачів. Даруйте за порівняння, але спробуймо уявити телемарафон пам'яті Тараса Шевченка, у якому тільки й показували б, що Шевченкові живопис та графіку, а про поезію не згадали б ані словом. Абсурд, нісенітниця, навіть наруга? Але саме так і зробили на «Інтері» з Висоцьким: барда позбавили власних слів і допустили до екрана лише те, де він вимовляє слова, написані сценаристами й відзняті та змонтовані режисерами. І це зовсім не був простий ляп, проста дурість, про що — дещо нижче.

Отут і здійнявся шквал звинувачень: мовляв, Висоцький був провідником ідей «русскаго міра». Звинуватили й Віктора Цоя, й фільм «Іронія долі». Тож із них і почнімо. В чому саме Цой буцімто відстоював «русскій міръ», у чому він завинив? У тому, що співав «Перемен, мы ждем перемен», а не «Ленин всегда живой»? Пік його популярності припав на горбачовську Перебудову, яку він підтримував, до Перебудови Цой зазнавав утисків, нічого про «велику Росію» він не співав, пішов із життя ще до розпаду СРСР. То чим він завинив?

Фільм «Іронія долі». Сюжет базовано на висміюванні радянської однаковості, радянської деіндивідуалізованості. Жодного слова про «рідну партію» та «великого Леніна» у фільмі немає, немає жодної радянської атрибутики. Чи не тому й здобув цей фільм таку шалену популярність, що не містив ані краплини радянської ідеології й дозволяв відволіктися від неї, забути про неї, не зважати на неї? Уже цих років режисер фільму Ельдар Рязанов виступив на підтримку України. Чітко висловилися на підтримку України виконавці головних ролей Андрей Мягков та Барбара Брильська. Ой, у фільмі грала Тализіна, яке неподобство? Але грала вона в коротенькому епізоді й була в ньому задля меблів, за компанію, бо зіркою того епізоду була Лія Ахеджакова, яка послідовно підтримує Україну й засуджує Путіна. То що ж, через оцю коротеньку й неприкметну появу Тализіної тепер «а мы их всех по морде чайником»?

А чим завинив Висоцький? Погляньмо в ютубі на сторінки «Владимир Высоцкий — Лучшие песни — часть первая» та «Владимир Высоцкий — Лучшие песни — часть вторая». На кожній із цих сторінок — по кілька сотень коментарів глядачів. І — дива! У цих сотнях коментарів, написаних росіянами, немає матюків. Немає — окрім кількох лічених одиниць у явно тролівських постах. У сотнях коментарів, написаних росіянами, немає злоби, ненависті та агресії — ані до цілого світу, ані одне до одного. Ви таке в російському ютубі бачили? Нарешті, в сотнях коментарів, написаних росіянами, немає ані натяку на «аби лише боялися» та іншу подібну «велич», немає ностальгії за СРСР, немає освідчень у коханні Путінові. Натомість трапляються коментарі: мовляв, у піснях Висоцького лунало те, що в СРСР було наболілим, але про що відкрито вести мову більшість людей не наважувалися.

А все це дає підстави з великою ймовірністю припустити: шанувальники пісенного спадку Висоцького — не ватники. Вони — саме той тонкий прошарок адекватних росіян, які не втратили здатності мислити, критично сприймати дійсність і залишатися самими собою, не піддаючись стадному інстинкту. Немає значення, що тут є причиною, а що — наслідком, але причинно-наслідковий зв'язок, радше за все, простежується.

Що ж до українців, які виросли на піснях Висоцького й залишаються його шанувальниками (я, до речі, фанатом Висоцького не був, як і взагалі фанатом бардівської пісні), то вони чітко усвідомлюють: так, Висоцький — не український актор і співак. Шекспір теж не був українським — то що ж тепер, не читати Шекспіра? Чомусь наші борці за чистоту, борці проти всюдисущого «русскаго міра» переконані: візьме українець томик братів Стругацьких — і все, пропав, потонув у болоті того самого «русскаго міра». Вони наче не вірять в адекватність своїх співвітчизників — от же в чому річ. Вони наче впевнені: за українцями наглядати й наглядати треба, мов за дітьми дефективними.

А згадані ролики з піснями Висоцького на ютубі мають іще одну відмінність: кожен із них триває понад годину, але в жодному з них немає жодного відео. Лише фотографії мерехтять перед очима глядачів. Бо Висоцького-співака було не побачити на радянському телебаченні, двері туди для нього були закриті — тож і записів не лишилося. Не показували і його театральні роботи, не бував Висоцький гостем програм на кшталт «Театральних зустрічей». Його ім'я на радянському телебаченні побіжно згадували лише тих рідкісних випадків, коли анонсували фільми за його участі. Газети й журнали згадували ім'я Висоцького лише в розгромних статтях. Судячи з радянських ЗМІ, Висоцького-барда просто не існувало.

Тож самий час згадати про марафон на каналі «Інтер»: він дозволив Висоцькому з'явитися на екрані рівно в тій іпостасі, у якій це було дозволено за радянських часів — й ані кроку вбік. Для «Інтера» Висоцького-барда так само не існувало! Пісні Висоцького як було табуйовано в СРСР, так залишилося табуйовано й нині на «Інтері».

Гаразд, актор. Владимир Висоцький був провідним актором одного з найпопулярніших московських театрів. Але він так і не удостоївся звання бодай заслуженого артиста — тоді як його партнери по сцені, його однолітки давно вже були народними. Радянська влада його терпіла — але не більше. Позитивних рецензій він дочекався, лише коли на телеекрани вийшов фільм «Місце зустрічі змінити не можна», де він зіграв доблесного радянського силовика — а насправді суперечливий і дуже неоднозначний характер того силовика. Жити йому залишалося один рік.

Чому радянська влада його терпіла? Чи неодмінно це означає, що він був агентом КҐБ? Передусім, за брежнєвських часів у КҐБ існувала практика: під тиском обставин людей (скажімо, солдатів строкової служби, що повністю залежали від командирів) змушували писати заяви про згоду на співпрацю (тих самих солдатів — взводами та ротами під диктування), каґебістські чиновники ці заяви підшивали до течок, рапортували перед начальством про кількість «навернених», отримували премії та підвищення у званнях — і на тому вся «співпраця» завершувалася. Іржа «планів по валу», іржа приписок та паперової канцелярщини роз'їдала й цю «фортецю».

Що ж до Висоцького, то існують набагато простіші версії, ніж його «каґебізм». Ну, от уявіть на мить: в СРСР ув'язнили б чоловіка Марини Владі — який резонанс у світі це викликало б? Тим паче що Брежнєв загравав із Францією — згадаймо хоча би, що єдиним західним космонавтом, що літав на радянських космічних кораблях, був француз Жан Лу Крет'єн, а традиційна французька естрада в СРСР була в офіційній пошані. А ще — й це не припущення, а факти — за Висоцького заступалися чимало наближених до влади, а чи просто шанованих людей — від акторів до академіків та космонавтів. А ще радянська влада розуміла: вся ідеологічна конструкція активно дихала на ладан, радянські громадяни сприймали Брежнєва в найкращому разі як комічний персонаж, і варто було заарештувати Висоцького — як це невідомо чим би закінчилося. А ще коли в Москві стригли нігті, в Києві рубали пальці. Українські компартійні бонзи були надто завзятими в боротьбі з інакодумством — бо над ними дамокловим мечем висіла загроза звинувачення їх самих у націоналізмі. Тож у Москві могли й не посадити за те, за що неодмінно посадили б у Києві.

Так, Висоцький не сидів. А хіба ж його теперішні обвинувачі й борці проти «русскаго міра» за радянських часів сиділи? А порівнювати Висоцького зі Стусом та Марченком — то є очевидна маніпуляція. «Наші комсомольці БАМ будують, а ти, негіднику, тут із довгим волоссям ходиш!» — упізнаєте стилістику?

Ще звинувачення: Висоцький ніколи не підтримував незалежність України. Ну, по-перше, навряд чи хто його про це питав. По-друге ж, доводилося вже читати, що буцімто й Андрей Сахаров був імперцем, бо хотів утягнути Україну до конфедерації з Росією. Отут ми бачимо не просту, а вже величезну маніпуляцію, й дуже грубу: не можна діячів та події минулого оцінювати з погляду сьогодення. Сахаров мріяв перетворити на вільну конфедерацію жорстку й жорстоку імперію, а зовсім не втягнути до неї незалежну Україну, якої тоді ще не було. Висоцький деконструював, доводив до абсурду ідеологію цієї імперії, сміявся з тієї ідеології. І Сахаров, і Висоцький прокладали шлях від несвободи до свободи. Зрештою, Джон Леннон теж не виступав за незалежність України — то що тепер робити?

Так, Висоцький писав і співав про війну. Але, по-перше, коли він жив, чимало тих, хто пройшов ту війну, ще навіть не були пенсіонерами; для дуже багатьох це була ще не історія, а частина їхнього власного життя. По-друге, у Висоцького ви не знайдете нічого ані про «великого Сталіна», ані, тим паче, про «можем повторить». У нього не було нічого спільного з сьогоднішнім путінським барабанним боєм.

Так, Висоцький був алкоголіком і наркоманом. Але хіба ж він не мріяв про офіційне визнання? Про звання народного? Про концерти у великих концертних залах, а не лише в інститутах та на заводах? Про записи на телебаченні? Про ролі, на які його запрошували, вже затверджували — а потім їх грав не він? Про те, в чому йому було категорично відмовлено. Чи мало було людей, які за таких умов узагалі ламалися? А ще в уяві багатьох радянських людей наркотики були частиною забороненого плоду, західного способу життя. Частиною свободи. Й мало хто давав собі звіт, що, спробувавши, можна вже не змогти кинути. Але — черговий фокус. Щодо кого-небудь іншого російська пропаганда так сильно акцентує залежність від алкоголю та наркотиків? Ні. А щодо Висоцького жодна оповідь не обходиться без змалювання його залежностей. Мета є очевидною: щоби його творчістю «високоморальні» росіяни не надто захоплювалися.

То в чому полягають звинувачення на адресу Висоцького? А фактично лише в тому, що марафон його пам'яті показав «Інтер». То чи Висоцький у тому винен? А якби «Інтер» показав марафон пам'яті Фелліні? Навряд чи, звісно, але якби? Бо ж Фелліні теж знімав свої фільми за часів існування СРСР — і не сидів...

А ще звинувачення на його адресу (як і на адресу Цоя) зводяться до того, що вони жили в Росії за радянських часів. Тут наші борці з «русскім міром» — і це справді було шоком — демонструють суто радянський, суто «русскомірівський» підхід: вони оцінюють діячів та події не за суттю, не за змістом, не за словами та вчинками, а за анкетними даними — за місцем проживання та «п'ятою графою».

Так, російська пропаганда сьогодні використовує Цоя. От тільки пісні «Перемен, мы ждем перемен» ви не почуєте — роспропаганда навіює, ніби найпопулярнішою його піснею була «Группа крови на рукаве». Що є неправдою. Російська пропаганда використовує фільм «Іронія долі» — й саме завдяки його деідеологізованості: яка-небудь кіноагітка навряд чи дозволила би створити привабливу картинку «щасливого радянського життя». Але це теж є шахрайством — бо це те саме, що взяти записи інтелігентських «розмов на кухні» й видати їх за доказ буцімто свободи слова в СРСР! Нетиповий фільм, такий, що вийшов усупереч, а не завдяки — тепер роспропаганда подає його як буцімто типовий.

Те саме відбувається й із Висоцьким. Російська блогосфера свідчить: молоді росіяни переконані, що Висоцький буцімто здобув свою шалену популярність завдяки тому, що зіграв роль звитяжного мурівця у культовому фільмі «Місце зустрічі змінити не можна». Але ж насправді все було навпаки: фільм цей став культовим завдяки тому, що головну роль у ньому зіграв Висоцький! Російська пропаганда акцентує акторську іпостась Висоцького й заганяє в тінь бардівську — ту, яка й принесла йому славу. Російська пропаганда викривлює, стирає з пам'яті справжню славу Висоцького, робить усе, щоби його ім'я асоціювалося лише з «Місцем зустрічі».

От саме тому марафон на «Інтері» й складався лише з фільмів — бо пісні Висоцького малюють надто вже непривабливу картину того самого «русскаго міра». Тож пісні й про пісні наказано забути.

Російська пропаганда (й «Інтер» разом із нею — точніше, «Інтер» як її елемент) підмінює образ Владимира Висоцького, підмінює його особистість. А наші палкі критики саме цей фальсифікований образ і звинувачують в усіх гріхах — і не помічають, що він є фальсифікованим. Фейковим. Несправжнім.

А ми, борючись із російською пропагандою, робимо це в найлегший спосіб — просто замінюємо плюс на мінус. Огульно, не розбираючись: коли в Москві йде дощ, ми демонстративно закриваємо парасольки. Фейкові, неправдиві образи, що їх продукує російська пропаганда, ми сприймаємо за чисту монету. Проковтуємо їх, мов так і треба. Не бачимо маніпуляцій і підтасовувань, а то й самі вдаємося до «контрпідтасовувань». Ми не воліємо розбиратися в російській пропагандистській продукції за змістом — от же в чому біда. Кавалерійська, невдумлива, некритична боротьба з пропагандою — неефективна. І небезпечна: а раптом той самий «Інтер» скаже, що земля кругла — ми на автоматі твердитимемо, що вона плоска? Діяти від протилежного — це однаково бути залежним. І ще: російська пропаганда намагається представити декомунізацію в Україні як буцімто знищення всього російського, заборону на все російське. Чи варто надавати роспропаганді аргументи на її користь? Зрештою, хоче російська пропаганда переконати, ніби Висоцький та Цой — «наші, спільні, нам нема чого ділити»? А ми слухаймо їх як російських — ну, от як слухаємо музику Рахманінова.

Хочеться лише нагадати: коли після Другої світової війни Німеччину було окуповано переможцями, американці, британці та французи не стали розтирати в пил усіх німецьких діячів культури та німецький культурний спадок. Навпаки, столицею Західної Німеччини став Бонн — місто, де народився Бетховен. Німцям навіювали: так, Німеччина — велика, але не Гітлером велика, а Бетховеном. І це спрацювало. Навіть попри те, що Бетховен не сидів.

Правда — на нашому боці. А правда не потребує маніпуляцій, не потребує підтягування фактів, вони лише дискредитують і боротьбу за правду, й саме правду.

Борис Бахтєєв

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
6979
Переглядів
Коментарі
Марія
23:38 / 06 Лютого 2018
Пан Борис ніби прочитав мої думки. Погоджуюсь із кожним словом.
Василий
23:37 / 04 Лютого 2018
Ваш мир так же убог, как и вы сами
Володимир
20:10 / 04 Лютого 2018
Все так,тільки трошечки не так. Висоцький і Цой співали суто російською мовою про суто російські проблеми,які стосувались України дуже опосередковано. А тому, нас перш за все повинні цікавити наші проблеми,наші співаки, наша культура, наша мова, бо своя сорочка ближче до тіла,бо нам український світ ближчий за русский мир,до якого безумовно належать Висоцький,Цой і іже з ними.
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop