10:30
Вівторок, 16 Січня 2018

Привітання Президента: що було не так?

Президент, зневірений у власній спроможності переконувати, — це далеко не найприємніша картинка.
Привітання Президента: що було не так?
Привітання Президента: що було не так?

Досить сумні враження залишили два різдвяних та одне новорічне привітання Петра Порошенка. Подібного не траплялося ніколи протягом усіх чотирьох років, що він є Президентом. Щось було в них не так — дуже не так.

Мабуть, ніколи раніше в публічних телевізійних виступах Порошенка не відчувалося такого значного впливу політтехнологів, як у нинішніх вітаннях. І в цьому полягав один із головних чинників, що залишив неприємне враження. Петро Порошенко — досить самодостатня особистість, яскрава індивідуальність зі своїми й лише своїми рисами. За чотири роки він привчив українців до певного свого образу. І цей образ не потребує компенсування, та й навіть доповнення, за допомогою маніпуляцій із антуражем, музичним супроводом, масовкою тощо. Виходить не те що нещиро — штучно, абсолютно штучно.

От уявіть собі, що американські політтехнологи раптом невідомо з якого дива порадили б Доналдові Трампу відмовитися від характерних для нього лексичних зворотів, способів демонстрування емоцій, притаманних йому жестів та міміки. Чи було б це переконливим? Або уявіть собі, що німецькі політтехнологи раптом почали би ліпити з Ангели Меркель таку собі ефектну блонд. Смішно? Але от саме щось подібне трапилося з привітаннями Порошенка. Й у результаті він виглядав не автором своїх привітань, а в найкращому разі актором-виконавцем приписаної ролі з приписаним текстом. Адже протягом усіх чотирьох років Порошенко був глибшим, інтелектуальнішим, безпосереднішим, емоційнішим за типовий образ типового пострадянського політика. Він був живою людиною, а не офіційним портретом на стіні кабінету, й ніколи не намагався цього приховати. Він міг бути яким завгодно, тільки не монументальним — і досі ніколи не претендував на монументальність.

Хоч би яких зусиль докладали політтехнологи, а вони приречені орієнтуватися на стереотипи. На такого собі середньостатистичного політика й такого ж середньостатистичного глядача; і першого, й другого — максимально деіндивідуалізованих. Оце намагання зробити з Порошенка середньостатистичного політика було дуже помітним, а його прагнення і згода зіграти таку роль, коли чесно, дуже сильно здивували. Тож в окремих мізансценах у виконанні Порошенка легко впізнавалися характерні риси то Януковича, то Ющенка, то Тимошенко, то інших відомих політиків. Власне, в цьому й полягало одне з найнеприємніших вражень: Петро Порошенко більше не покладався на свій комунікаційний хист і запросив допомогу у вигляді штучного оживляжу. А Президент, зневірений у своїй власній спроможності переконувати — це далеко не найприємніша картинка.

Різдво за григоріанським календарем, 24 грудня. (Насправді, до речі, не лише за григоріанським, а й за новоюліанським, за яким саме 25 грудня відзначають Різдво православні Болгарії, Греції, Кіпру, Румунії — цей факт, як і раніше, залишився суворою таємницею як у наших ЗМІ, так і у привітанні Президента.) Президент був винятково серйозним, навіть офіційним — погодьтеся, далеко не той настрій, із яким люди зустрічають Різдво. Почав він із того, що «Верховна Рада ухвалила, а я підписав закон» про 25 грудня як державне свято, вів мову про права людей та обов'язки держави, про те, що ніхто не скасовував традиційне Різдво 7 січня за юліанським календарем, про багатоконфесійність України, притягнувши сюди ж, до різдвяного контексту, юдеїв та мусульман, про те, що сам він має намір святкувати Різдво двічі. Ніби читав лекцію, ніби вчитель пояснював нерозумним учням абеткові істини.

Чи було все це привітанням із великим святом? Чи додавало святкових відчуттів, чи створювало настрій? Звісно ж, ні. Слухати в день свята лекцію — це, даруйте, «Карнавальна ніч». Зрозуміло: Президент обґрунтовано побоювався, що в суспільстві неоднозначно буде сприйнято проголошення 25 грудня державним святом, що довкола цього виникнуть маніпуляції та інсинуації. Але що він мав у такому разі зробити? Дуже просту річ: виступити окремо, одразу ж після ухвалення закону, й не прив'язувати це до буцімто святкового привітання. Не економити час на публічній комунікації з приводу, який він вважав за важливий.

Різдво за юліанським календарем, 6 січня. Інтер'єр храму, співав хор. Згодом показали Порошенка з дружиною та дітьми. На тлі хорового співу він виголосив свої вітання, потім привітала з Різдвом Марина Порошенко. Всі усміхнені. Святковий настрій? Так, але... Щось штучне відчувалося й тут. А за посмішками, особливо в дітей, відчувалося напруження, якась вимушеність, ніби невидимий суфлер суворим тоном повсякчас нагадував: «Чі-і-із!» Сама мізансцена була до значної міри штучною — сімейна ідилія у храмі, сімейна ідилія на камеру («не відвертайте голови! дивіться прямо в камеру!»). І в даному контексті (особливо якщо порівнювати з привітаннями до Різдва за григоріанським календарем та до Нового року) оця сімейна ідилія мало не по стійці «струнко» перед камерами виглядала явно надмірною, піарною, зрежисованою.

Новий рік, ніч із 31 грудня на 1 січня. Тут розпочалося з прелюдії — картинок визначних подій минулого року з титрами. Були серед них такі, де роль Порошенка була справді провідною чи, принаймні, значною — як-от отримання безвізу з країнами ЄС, «Президент домовився про постачання зброї із США», «українці повертаються з полону». Були такі, де певний внесок Президента або непрямі наслідки його й саме його зусиль можна було припускати: «“Ан-132Д”: вперше без запчастин із Росії», «ГПУ конфіскувала мільярди Януковича», «Перемога НАК “Нафтогаз” рятує від кабальної газової угоди з Росією».

Були такі, які за всього бажання неможливо було поставити в заслугу Порошенкові й саме йому: «Відкриття “Євробачення — 2017”», «Хресна хода в День Хрещення», «Українці яскраво виступили на Іграх Нескорених», «“Кіборги” ставлять рекорди у кінопрокаті», «Мегамарш у вишиванках в Одесі» (а чому лише в Одесі й хіба ж лише в Одесі?). Так, було перелічено віхи України як країни, як народу. І з цієї точки зору було природнім те, що потім показали, як Президент, ставши на коліно, вітає одного з переможців Ігор Нескорених.

Разом із тим були й просто дивні пункти. «Президент України налагоджує діалог» — зі світовими політиками, тобто. Але ж, даруйте, це процес, а не результат! Он, Путін теж полюбляє похизуватися своїми зустрічами зі світовими лідерами. А Туреччина «налагоджує діалог» щодо свого вступу до ЄС — і от уже кілька десятиліть усе налагоджує й налагоджує. «Шість депутатів втратили недоторканність» — це добре чи погано? А чи просто звичайна світова практика, яка такою й має бути? А чи оцінка залежить від контексту, від обставин? Суто кількісний показник, який — принаймні, в такому поданні — нічого не каже про якісний бік. Такий собі «план по валу» — замість законодавчого врегулювання питання недоторканності. Популізм, та й годі. «Хрещатиком вперше пройшли воїни НАТО» — в такому формулюванні цю віху хоч бери й одразу демонструй на російському телебаченні, в розумінні: от, мовляв, до чого довела Україну «хунта».

Після цього з Новим роком українців привітали кримськотатарський діяч Ахтем Чийгоз, чотирикратний переможець Ігор Нескорених Павло Будаєвський та акторка Ада Роговцева. Точніше, навіть не привітали, а розмовляли про Донбас та Крим, про війну та мир. І хоч які правильні речі вони казали, але, по-перше, чи було це доречно от саме перед самісіньким настанням Нового року, а по-друге — вони зіграли роль піар-підтримки Порошенка, бо основний хронометраж припав, звісно ж, на його привітання, й звалося все це саме привітанням Президента.

І — Президент. На фоні храму — чому, навіщо? Він був один на величезному відкритому асфальтовому (чи то бетонному) просторі, поруч із ним посеред цього порожнього асфальтобетону стояла прикрашена ялинка — невелика, портативненька така. Єдине запитання, що виникало: то це Порошенко її з собою приніс? Уся ця сцена була настільки неприродною, що хрестоматійний рояль у кущах порівняно з нею видавався би просто тобі еталоном натуральності.

Виголошував привітання Президент під акомпанемент державного Гімну. Вів він мову про полонених, про війну, про скрутні обставини, про те, що «уряд має прискорити», а він сам «як Президент, я забезпечу». Про те, що «в тих, хто хоче підпалити хату зсередини, треба відбирати сірники». І знову спитаймо те саме: чи все це було до свята? Чи було це за змістом своїм святковим привітанням? Чи доречно все це було — хай навіть триста разів правильно? Чи створювало все це святковий настрій?

Головне ж — як Президент усе це виголошував. Ми звикли до Петра Порошенка з блиском в очах, із усмішкою, до такого Порошенка, який і за словом далеко не полізе, й пожартувати вміє, й випромінює сподівання на краще, оптимізм та впевненість. Нині він був до нестями серйозний, щоби не сказати: суворий. І в погляді не було й тіні оптимізму. Якщо це й було привітання, то — сумне привітання. Безрадісне. Без вогнику в очах. Ніби виголошене з величезним зусиллям волі. Слабка тінь усмішки промайнула на обличчі Порошенка лише тоді, коли він повів мову про міжнародних партнерів.

Це не була монументальна самозакоханість Януковича. Це не була медитативна відстороненість Ющенка. Це не були радянсько-чиновницькі «подальше покращення» та «всебічне схвалення» Кучми. Це виглядало одним-єдиним чином: вогник в очах Президента згас. Кураж розвіявся. Упевненість розтанула. Президент дивиться в майбутнє так само, як і більшість українців — із вірою, але без надії.

Звісно ж, для такого настрою могли бути особисті причини, самопочуття, втомленість, просто поганий настрій, зрештою. Але тоді тим паче варто було би виступити коротко, гранично коротко, виголосити привітання, вклавши в нього всі сили — й не читати довгу лекцію. Зрештою, що так і дотепер відрізняє наших політиків, що й досі відсилає їх до радянських традицій — це невміння бути лаконічними й обмежуватися основною темою, свята віра в те, що хронометраж виступів має бути прямо пропорційним державній важливості того або іншого політика.

А Президент може виглядати на екрані яким завгодно — механічним і безпочуттєвим, мов Кучма, не від світу цього, мов Ющенко, нахабним і пройдисвітуватим, мов Янукович. Єдине, чого не мусять бачити громадяни, — це зневіреного Президента.

Фото: прес-служба президента

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1404
Переглядів
Коментарі
Зритель
15:16 / 16 Січня 2018
Рейтинг новогоднего обращения президента в 2017 ниже 4,87 по Вся Украина 4+ (данные ІТК), в 2016-м был 15,23 (первое место), в 2015-м 9,16 (третье место), в 2014-м 15,36 (первое место). А в 2017 даже в ТОП-50 декабря не попал :(
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop