Шарлоттсвілл, Барселона: проблема вірусного тероризму

Шарлоттсвілл, Барселона: проблема вірусного тероризму

21 Серпня 2017
1940
21 Серпня 2017
11:00

Шарлоттсвілл, Барселона: проблема вірусного тероризму

1940
«Автомобільні» теракти за сприяння ЗМІ стають вірусними, здобуваючи послідовників-аматорів.
Шарлоттсвілл, Барселона: проблема вірусного тероризму
Шарлоттсвілл, Барселона: проблема вірусного тероризму

Колись, іще на першому курсі, один із викладачів розповідав нам, студентам: у Сполучених Штатах Америки заборонили книжку і, здається, навіть постановили знищити весь її наклад. За словами того викладача, це для США був безпрецедентний крок, бо в Америці до інформації та свободи її поширення ставляться з великим пієтетом, а заборони на інформацію, а тим паче знищення книжок вважають за прояв гітлеризму.

Це тоді був великий шок — почути від викладача, члена КПРС (а не члени КПРС «ідеологічних» гуманітарних дисциплін не викладали), такі слова про «ймовірного супротивника».

Ще більшим був шок, коли викладач розповів, що то за книжка: в ній було детально змальовано, як змайструвати атомну бомбу в домашніх умовах.

Ця розповідь щоразу пригадується після чергової інформації про черговий теракт, скоєний у спосіб наїзду автомобіля на групу пішоходів. Чесно кажучи, коли такий теракт було скоєно вперше, одразу ж спало на думку: все, тепер знайдеться чимало бовдурів, які сприймуть цю інформацію під одним-єдиним кутом зору: «О, а це ж блискуча ідея!».

Й кілька останніх місяців ми повсякчас чуємо й бачимо чергову новину: то в одній, то в іншій країні черговий автомобіль в'їхав у натовп пішоходів. І далеко не завжди йдеться про витівки ісламістських екстремістів. Далеко не завжди взагалі йдеться про теракти (а трагедія в Шарлоттсвіллі за своєю природою була-таки терактом, хоч і не пов'язаним із радикальними ісламістами) — часто-густо йдеться просто про психічно неврівноважених осіб, осіб під дією алкоголю або наркотиків. Бо злочинці, вбиваючи й калічачи людей, нерідко не прикривають свої злочини жодною «високою» метою — от просто так. Даруйте за слово, але наїжджати автомобілями на натовпи людей стало мало не модою.

Бо кожна нова інформація про кожен новий наїзд автомобіля на групу пішоходів — це, окрім усього іншого, чергове, нове й нове, поширення інструкції, як скоїти теракт (або просто невмотивоване вбивство) за допомогою підручних засобів. Як скоїти теракт, який не вимагає спеціальних приготувань, окрім суто організаційних, і який можна скоїти навіть просто за натхненням, за настроєм, у миттєвому пориві. Як скоїти теракт так, щоб до самого моменту його скоєння нічим, геть нічим не виділятися з-поміж багатьох тисяч інших людей і, таким чином, не привертати нічиєї уваги й не викликати нічиїх підозр.

Так, звісно: й до того геть усі чудово розуміли, що, наїхавши автомобілем на групу пішоходів, можна заподіяти чимало лиха. Але є тут психологічний момент: до появи масової інформації про подібні теракти практично ніхто не розглядав це як реально можливі дії. Так само всі ми чудово розуміємо: вбити людину можна й праскою, й парасолькою, й столовою виделкою, й шаховою дошкою. Тільки ніхто (за дуже рідкісними винятками) цього не робить: спрацьовують психологічні гальма.

Регулярно оновлювана й повторювана інформація про однотипні випадки (й не важливо, теракт це в кожному конкретному разі чи не теракт) наїзду автомобілем на групи пішоходів ці гальма вимикає: «Всі так роблять». Певні люди починають сприймати такі дії як звичайні, заведені. Психологічно можливі, припустимі.

От він, парадокс ситуації: засоби масової інформації мимоволі стають каналами поширення людожерських терористичних технологій. Причому поширення, багаторазово повторюваного — мало не на рівні навіювання. Засоби масової інформації призвичаюють людей до тих технологій. «Автомобільні» теракти в такий спосіб стають вірусними, здобуваючи послідовників-аматорів.

Що робити? У тому й біда, що наразі ніхто того не знає. Постити зображення котиків у соціальних мережах — це вже а) постфактум, і б) це однаково не перешкоджає поширенню інформації про теракти та способи їх скоєння.

Не поширювати інформації про подібні теракти? Накласти на таку інформацію табу? Ні, це не вихід, це неможливо, та й нереально. Що ж робити? На думку спадає одне міркування, хоч воно далеко не є радикальним засобом: найімовірніше, випадки навмисного наїзду на пішоходів траплялися й раніше. Але коли вони були поодинокими й не мали терористичного підґрунтя, про них повідомляли хіба що місцеві ЗМІ — як і про інші автокатастрофи з невеликою кількістю жертв та постраждалих. Нині ж, коли подібні випадки здобули терористичне забарвлення, про всі подібні події широко повідомляють ЗМІ в масштабах усього світу. То, може, не варто цього робити, коли не йдеться про очевидний тероризм або коли не доведено терористичного підґрунтя?

Хоч би як, а журналістська спільнота мусить винайти протиотруту. І якомога скоріше.

Фото: Albert Llop/AA

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1940
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду