Найперше, що впало в око: здається, нарешті розв'язано проблему, як читати оте «UА» — ніяк; і в заставках, і на початку трансляції казали просто: «На Першому».

Що ж стосується самої церемонії... Виявилося, й офіційні події можуть бути цікавими! Без спецефектів, без режисерських викрутасів. Відбувалося все у звичайному приміщенні — акуратному, стильно-офіцйному, але невеликому. Й не помпезному, й не гламурному. Вели церемонію Ніка Константинова та Тімур Мірошниченко. Обидва — англійською мовою, переклад був закадровим; Константинова лише привіталася українською. Мірошниченко був у незвичному для себе костюмі з білою сорочкою та краваткою.

Далі йшли виступи. Міський голова Києва Віталій Кличко, виконавчий директор конкурсів «Євробачення» Юн Ула Санд, виконавчий продюсер конкурсу 2017 року Вікторія Романова, президент міської ради Стокгольма Ева-Луїзе Ерландссон-Слорах, знову Кличко, Руслана, Джамала... Здавалося б, від такої кількості офіційних промовців можна було би давно заснути. Але, по-перше, всі виступи були короткими — лише на пані Ерландссон-Слорах зійшло надмірне натхнення. По-друге, настрій. Усі промовці були усміхненими й ніби заряджали своїм оптимізмом аудиторію. Дозволяли собі моменти неформальності — саме до тієї міри, до якої це пасувало події. Під час вручення символічного ключа Кличко аж світився радістю. Оцей позитив було дуже приємно спостерігати, він разюче контрастував зі звичною манерою проводити офіційні заходи.

Всі промови були англійською мовою — з закадровим перекладом, і переклад був не приблизним, як це зазвичай траплялося на подібних заходах раніше, а дослівним і дуже чітким. Енергійним і «слухабельним», а не з лінивими інтонаціями, немов через силу, як це бувало, наприклад, під час трансляції відкриття й закриття Олімпіади. Кличко та Руслана користувалися шпаргалками — але це далеко не було суцільне читання з папірця а-ля Янукович.

Усе це склало неочікувано приємне враження: представники України були абсолютно «на рівні», вони не виглядали ані прибульцями з іншої планети, ані навіть старанними учнями — вони були гідними представниками гідного європейського міста.

Чудово було знято й відеокліп із краєвидами та вуличними сценками Києва — нестандартними, незаїждженими.

Процедура жеребкування. Спочатку розподілили, в якому з півфіналів голосуватиме кожна з шести країн, чиї представники виходять одразу до фіналу. Джамала витягала конверт із назвою країни, Руслана — конверт із номером півфіналу, в якому ця країна голосуватиме. Потім розподіляли по півфіналах інші країни. Система була досить складною: на сцені стояли сім скляних чаш із папірцями з назвою країн і дві чаші з папірцями, що визначали, в першій половині півфіналу виступатиме представник чи у другій. Константинова витягала папірці з чаш із назвами країн, Мірошниченко — з чаш із половинами півфіналів. Перше коло було жеребкуванням половинок першого півфіналу; коли Константинова обійшла по черзі всі шість «своїх» чаш, Мірошниченко перейшов до другої «своєї» — наступний обхід Константинової розподіляв країни вже по половинках другого півфіналу. Всього було шість таких кіл.

Отут і трапилася найбільша вада трансляції: людині, що не знається на системі жеребкування, зрозуміти сенс цього дійства було зовсім не легко. Закадрового тексту не було — був лише переклад того, що виголошували промовці. Перед початком жеребкування Константинова побіжно пояснила лише одне — що країни було розподілено по чашах з урахуванням того, які країни протягом останніх років голосували одна за одну. Метою такого розподілення було уникнення сусідського голосування в півфіналах. Ця практика існує давно, про що Константинова не повідомила. Не повідомила вона й про те, чому під час жеребкування не визначають конкретні порядкові номери виступів представників кожної країни: насправді порядок виступів у половинках півфіналу визначають уже продюсери — щоб уникнути ситуації, коли однотипні пісні йдуть поряд, одна за одною. Цієї важливої подробиці глядачам не пояснили.

Та найбільшим проколом був навіть не брак роз'яснень процедури. Коли папірці з назвами країн діставала Константинова, її показували крупним планом. Потім так само крупним планом показували Мірошниченка, а тим часом — поза полем зору камери — Константинова переходила від однієї чаші до іншої. Чаші були однаковими, тло, на якому вони стояли, — задник сцени — теж не мав ніяких локальних прикмет. Тож зрозуміти, що Константинова брала папірці щоразу з іншої чаші, обходячи всі їх по колу, було неможливо. Це не було очевидним. А треба ж було всього лише бодай один чи два рази показати, як ведуча переходить від однієї чаші до сусідньої!

...А під час трансляції на думку неодноразово спадало: цього разу приготування до конкурсу йде буденно, без того надриву, який був 2005 року — та й 2012 року перед європейським футбольним чемпіонатом. Коли вся країна завмирала в очікуванні: впораємося — не впораємося, встигнемо — не встигнемо, відберуть в України право проведення — не відберуть. Нині такого й близько немає. Що зайвого разу нагадує: журналісти мали би тримати в голові цю закономірність — коли негатив завжди впадає в око, тоді як позитив не привертає до себе особливої уваги й сприймається як щось буденне, щось таке, чому й належить бути. Негатив запам'ятовується, тоді як позитив часто проходить непоміченим. І в підсумку в уяві виникає неадекватна, незбалансована картина ситуації, такий собі негативний перекіс.

Що ж до «UA: Першого», то дуже хотілося б, щоб він і надалі розігрівав цікавість до конкурсу «Євробачення», створював настрій очікуваного свята — щоб сам конкурс у підсумку пролунав як потужна кульмінація.

У лютому таким розігріванням, безумовно, стане національний відбір — перший півфінал стартує вже в суботу. Загалом усе залишилося таким, яким було й минулого року. Навіть журі: Джамала замінила Руслану, тоді як Костянтин Меладзе та Андрій Данилко залишилися незмінними. Торік до обох були претензії: обидва час від часу демонстрували упередженість і виносили дивні рішення. Запам'яталося запитання, що його до деяких виконавців ставив Меладзе: «А що у вашому номері українського?» Запитання, що завідомо не передбачає відповіді — бо не має її.

Й от на що хотілося би звернути увагу. Цього разу Україна не братиме участь у півфіналі. Пісню представника України публіка чутиме лише один раз. Під час півфіналів аудиторія знайомиться з піснями, обирає ті, що сподобалися, визначає фаворитів. Конкурсанти, що виходять одразу до фіналу, цього позбавлені. Зрештою, за два виступи й пісня, й номер мають змогу «розкритися», «достукатися» до глядачів. Так, 2010 року німкеня Лена навіть виграла конкурс, двічі до найкращої трійки входили представники Італії. Але загалом результати свідчать: належність до «великої шістки» — програшна, а не виграшна позиція. З року в рік представники країн-грандів отримують нижчі місця, ніж прогнозували букмекери.

Тож буде добре, якщо журі національного відбору матиме цю обставину на увазі й роз'яснить її глядачам: цього року варто обирати безумовний хіт. Пісню, що має шанси сподобатися одразу, приклеїтися до душі аудиторії від першого прослуховування.

Фото: 1tv.com.ua