Філософ, антрополог та етнолінгвіст Роман Кісь намагається власними силами випускати україномовну газету «Поштовх» та розповсюджувати її на території Донбасу. Тексти до газети пише самотужки або ж збирає україномовні матеріали з інших видань та адаптує для свого.

Один випуск «Поштовху» обходиться десь у 4500 грн., розповідає син пана Романа, правозахисник Зорян Кісь, який живе в Києві. На перше число газети Роман Кісь витратив власні заощадження: пенсію та зарплату наукового працівника. Їх вистачило на те, щоб оплатити дизайн, верстку і друк. Другий номер допоміг видати журналіст журналу «Країна» Северин Наливайко.

«Спершу я сприяв матеріалами. Він сказав, що хоче надрукувати дайджест матеріалів саме про гарячий регіон. Я скидав свої матеріали про Донбас, інтерв’ю з його представниками. Надсилав свої і все цікаве, що траплялося на очі про регіон і його проблематику», — розповідає Северин. Колись він робив інтерв’ю для «Країни» з паном Романом — він вийшов на обкладинці.

Щоб видати третє число «Поштовху», Зорян Кісь організував збір коштів на спеціальний рахунок. Цю ініціативу хоче продовжувати надалі.

«Багато хто вважає його дуже непростою людиною, та й сам батько переживає через свою “асоціальність”. Але мені здається, що саме так в усі часи виглядали справжні філософи, які “народились зарано”. Ним завжди керує якийсь внутрішній імператив, ірраціональне переконання, що “так має бути” і “цього ніхто, крім мене, не зробить”, — каже Зорян про батька. — Тому він планує зараз переїхати жити на український Донбас і “рятувати” його в той спосіб, який вважає найдієвішим. Я переконаний, що батько не має зараз того визнання, на яке заслуговує. “Нема пророка в своїй країні” — це саме про нього».

Сам Роман Кісь розповідає: «Поштовх» для нього — більше, ніж просто газета. Він робить її з метою чинити інформаційний супротив російській агресії на Донбасі, підтримувати українські настрої та пропагувати українську культуру в проросійських регіонах країни. «Детектор медіа» розпитав, як це в нього виходить.

Роман Кісь розповів:

— Ще до війни, в 2007–2008 роках, я бував у Донецьку, й не раз. Була презентація моїх книжок, я читав лекції для студентів історичного факультету. Там я надибав групу студентів, молодих людей, які утворили українську громадську організацію «Поштовх», її лідером був Юрко Матущак. Я бачив графіті по донецьких стінах із цією назвою. Потім до них приєднувалися інші студенти. Я мав із ними зустрічі в різних форматах. Їм вдалося видати кілька випусків однойменної газети, яка була офіційно зареєстрована, як і їхня організація.

Після закінчення університету Юрко Матущак став учителем історії в Донецьку. На той час у Києві вже тривав Майдан. Юрко брав активну участь у донецькому Майдані, а також у київському, де опікувався пораненими. Був період, коли їх не відвозили в офіційний шпиталь, бо звідти їх висмикувало СБУ і відправляло в тюрму. Тоді були утворені такі шпиталі по підвалах церков і монастирів, і він влаштовував їх там.

Потім він повернувся в Донецьк, де трохи вчителював. Учні його запитували, до якої спільноти він належить, чи не до майданівської. Коли дізнавалися, що так, казали: «Тоді ми належимо до різних тусовок». Але через місяць уже всі були в майданівській «тусовці». Це розповідь про те, як багато може зробити одна людина.

Коли почалися активні військові дії, він записався в добровольчий батальйон «Дніпро-1» у Дніпропетровську. Буквально через два тижні загинув під час виходу з Іловайського котла.

Перший випуск, який побачив світ десь наприкінці серпня 2015 року, я присвятив світлій пам’яті Юрка Матущака. Він був донеччанином у третьому чи четвертому поколінні. Я був на цвинтарі в Краснопіллі — багато хрестів там були безіменними, його хрест — також, до моменту генетичної ідентифікації. Там була його мати, друзі, також деякі члени колишньої організації «Поштовх», які на той момент були внутрішньо переміщеними особами. І я подумав: чому би не продовжувати?

Ми використали логотип тієї газети, що була за Юрка, графіку літер, спосіб компонування матеріалів тощо. Ця газета неофіційна, андерґраундна, і я думаю робити її такою надалі. Бо як тільки вона стане офіційною — пропаде. Важливий цей громадянський дух. Вона повинна проростати з ситуативності самого життя, від людей. Зі споду, як кажуть на Галичині.

Наклад газети — 1100 екземплярів. Перша й остання сторінки — кольорові. Кілька матеріалів — десь 4–5 — оригінальні, зібрані у волонтерів та професійних журналістів — колишніх донеччан. Переважна більшість — це матеріали з хороших українських журналів, як «Країна» чи «Український тиждень». У «Країні» в мене є помічник, Северин Наливайко. Нам це обходиться близько 4 тис. грн., разом із макетуванням та друком. Таку суму ми можемо далі збирати. Правда, в Академії наук нам сильно, наполовину врізали платню. Під матрац складати не вдається. Раніше я складав під матрац свою пенсію. Зараз трошки коштів зібрали на Facebook, а далі — як Бог дасть. Може, потім звернуся до яких мільйонерів.

Цю газету я особисто розвожу. Вже дві «кравчучки» зламав. Частинами, пачками, наприклад, посилаю в Харків на «Нову пошту». Одну пачку маю в рюкзаку, одну беру з пошти і їду в Слов’янськ електричкою, в Маріуполь. Це два моїх ключових міста. Далі, якщо вийде, думаю розширити географію. Це навіть газетою поки назвати не можна — вийшло два пробних випуски пам’яті друга. Але допоки стане сили, буду її розвозити. Фізично важко роздати на вулиці більше як 150 екземплярів. Багато залишаю місцевим організаціям, наприклад, «Просвіті», й дистрибуцію вони самі роблять.

«Поштовх» — це внутрішній імпульс, який має продовжуватися. Ще й тому, що наше Міністерство інформаційної політики, на мою суб’єктивну думку, безплідне. Два роки минуло з часу звільнення Слов’янська, вони ще досі не збудували телевізійної вежі. Я був на Карачуні, розмовляв із вояками через місяць після визволення Слов’янська. Мовлення треба було відновити через два-три тижні. Тому що інтоксикація мізків, сердець і душ продовжується з тридцяти російських телеканалів, а ми зі свого боку нічого не робимо. Й міністр міг би дати розпорядження якомусь своєму клерку: «Занеси дві-три пачки газет на поїзд Київ–Костянтинівка, передай туди». Такий поїзд їздить чотири рази на день. У кіосках Маріуполя, Слов’янська, Костянтинівки немає українських газет. Я не кажу «україномовних», просто київських. Якоїсь парламентської газети чи урядової. Нічого немає.

Військові та цивільні там дуже цього потребують. Я називаю це додатковою ін’єкцією патріотизму. Бо вони почуваються мішенню супротивника. По них пристрілялися, це пригнічує. Звідси — негативні моменти, як-от пияцтво чи падіння військового духу. Тому потрібні ці ін’єкції.

Не треба казати, що ми програємо інформаційну війну. Ми програємо серця й душі людей. Потрібен не мілітарний наступ, хоча це дуже важливо, а колонізація, культурне насаджування нашого середовища в тих містах. Якщо ми цього не робитимемо, Україна буде дезінтегрована далі.

Звісно, один у полі не воїн. Але хтось мусить то починати й робити. В мене є внутрішнє спонукання продовжити. Юнаки, підлітки на площі в Слов’янську буквально розхоплювали у мене цю газету.

Я думаю про тих хлопців, які там загинули. Ми можемо нагадати про призабуті цінності: мужність і лицарство. Коли вони були завалені тими бетонними плитами в Донецькому аеропорту, й ноги були деформовані тим усім, вони ще відстрілювалися кілька ночей. Межа свободі, честі й того лицарства пролягала через їхні серця. Ця війна має духовне значення для нас. Пацифізм — дурість у цій ситуації. Війна нас цементує, як би цинічно це не звучало.

Фото надані Романом Кісем