Влада підставляє медіаспільноту

Влада підставляє медіаспільноту

27 Лютого 2015
4044
27 Лютого 2015
18:20

Влада підставляє медіаспільноту

4044
Де законопроекти, які регулювали б медіасферу під час гібридної війни? Які чітко зазначали би, що можна, що можна в обмежених кількостях і лише за певних умов, а чого категорично не можна? І складається вельми нетипова як для демократичних країн ситуація: не існує такого способу поведінки, який гарантував би від неприємностей
Влада підставляє медіаспільноту
Влада підставляє медіаспільноту

Початок 2015 року запам'ятається, окрім усього іншого, невпинними медіаскандалами. Попередження, образи, погрози судових справ - такою є сьогоднішня картина. Наважуся стверджувати: провина в такому стані речей лежить передусім на владі. На її чи то лінощах, чи то неорганізованості, чи то дипломатії з розряду «самі себе перехитрили». Дуже хочеться вірити, що цими малошанованими якостями перелік вичерпується, й нічого загрозливішого за цим немає.

 

Однією з інстанцій, що роздає «останні китайські попередження», є міністр інформаційної політики Юрій Стець. Але що, як видається, мало б найперше зробити Міністерство інформаційної політики, якщо вже з'явилося на світ? Сформулювати ту саму інформаційну політику - її концепцію та основні положення. Деякі з цих положень, вочевидь, довелося б оформити як законопроекти й провести через Верховну Раду. А потім - лише потім - чогось вимагати й за щось попереджати.

 

У нас же все відбувається з точністю до навпаки. Міністра було призначено ще торік. А міністерство - ба більше: навіть основні засади його функціонування - формуються лише зараз. Кілька місяців новопризначений міністр діє у форматі «кондуктор працює без автобуса», й це за умов війни - й інформаційної, й звичайної. Як це назвати - в мене от підібрати визначення не виходить.

 

Зокрема, повертаючись до казусу Шустера - Шевченка, зазначу: ніхто інший, як Міністерство інформаційної політики, мало би встановлювати параметри припустимої присутності ворожих пропагандистів та ідеологів в українських ЗМІ. Саме воно мало б наполягати: ці персонажі з їхніми ідеями можуть бути присутні в ролі об'єктів дискусій, але аж ніяк не їхніх суб'єктів.

 

Скандал із транслюванням-нетранслюванням заяви президента. Як на мене, головне запитання тут полягає зовсім не в організаційній площині. Головне запитання звучить так: чи ЗОБОВ'ЯЗАНІ приватні телеканали транслювати всі виступи президента НЕОДМІННО У ПРЯМОМУ ЕФІРІ, ламаючи собі сітку мовлення й перериваючи планові програми? Чи вимагає від них цього закон? Чи прописано це в умовах отримання ліцензій? А чи приватні канали мають повне право давати виступи президента згодом у запису, зокрема у випусках новин і навіть - моторошно уявити - не повністю, а у вигляді нарізки цитат? А то й - іще моторошніше уявити - не давати їх зовсім?

 

Здавалося б, у демократичній країні, де немає й, за ідеєю, не може бути культу особи, відповідь має бути очевидною. Здавалося б, це - питання з царини моралі, громадянської позиції або відсутності такої (а відсутність громадянської позиції, обивательство - це ж не злочин, чи не правда?). Зрештою, це - питання рейтингів, глядацьких симпатій та антипатій, глядацької довіри чи недовіри, цікавості чи нецікавості для глядачів.

 

Якщо світ не є перегорнутим догори дригом, то самі канали мали б докладати всіх зусиль, аби дати важливий виступ наживо й тим самим зібрати якомога більшу аудиторію. Але якщо деякі з них вирішують, що без цього обійдуться, - чи можна їх за це карати? Чи можна направо й наліво роздавати попередження за те, в чому немає складу порушення аніякої правової норми? Мораль? Ну, то адміністративні засоби тут безсилі.

 

У даній ситуації незрозумілим є от що: навіщо на рівному місці плодити «умучених від влади» й дарувати їм ореол мало не дисидентів? Той самий «112», той самий «Інтер» - вони завдяки офіційним попередженням добряче погрілися у променях слави. І гріються дотепер. І гріються незаслужено. Якщо так піде далі, то, перепрошую, так же й із Нестора Шуфрича можна роздути головного борця за демократичні свободи!

 

Після скандальних новорічних ефірів і суспільного резонансу, ними викликаного, знайомі питали: а чому мова йде лише про Кобзона, Валерію та Газманова? Чому не йдеться про Повалій? Доводилося казати те, у що я тоді свято вірив: троє російських артистів є в Україні персонами нон-грата, тоді як Таїсія Повалій - громадянка України, й відлучати її від ефіру немає жодних юридичних підстав.

 

Аж от вирішив перевірити в гуглі. І виявилося: трійця російських виконавців і справді є персонами нон-грата - у Латвії. За антиукраїнську позицію, зокрема, за підтримку російської анексії Криму. Що ж до України, то Йосифа Кобзона, так, оголошено персоною нон-грата. Щодо Валерії та Олега Газманова гугл мовчить.

 

Мимоволі пригадується передноворічна прес-конференція президента: коли його спитали, чому в Україні вільно діє російський бізнес (додам від себе: зокрема й банківський - і чи не робить він свого внеску в нинішні справи з курсом гривні?), Петро Порошенко відповів: накладені на російський бізнес обмеження абсолютно відповідають таким у Євросоюзі; у ЄС російський бізнес як такий не заборонено - то й у нас усе гаразд.

 

Ну, ви ж розумієте: Європейський Союз наклав на Росію санкції, а Україна, так уже й бути, вирішила до них приєднатися - за компанію, з солідарності. Отак і з поп-виконавцями: Латвія оголосила персонами нон-грата саме цих трьох, бо саме вони мали намір виступити на «Новій хвилі» у Юрмалі. Інші «кримнашисти» наміру відвідати Латвію не мали, то їх персонами нон-грата й не оголосили. Що ж до України, то вона виявила солідарність із Латвією й теж почала гоніння на цю трійцю й саме на неї. Абсурд, дурдом, дитячий садок? Але саме так воно сприймається.

 

Отут і виникає запитання: а чому тоді коло табуйованих виконавців обмежується цими трьома? Підписантів відомого листа на підтримку Путіна було набагато-набагато більше. Нічим особливим Газманов та Валерія з-поміж них особливо не виокремилися. То вони тепер просто взірцево-показові хлопчики для побиття, а завдання закриття українських ефірів ДЛЯ ВСІХ «кримнашистів» насправді не стоїть? Стоїть завдання показати, а не покарати?

 

Йдемо далі. Гаразд, персона нон-ґрата. А що за цим грізним словом криється? Які заборони й обмеження воно накладає? А в тому-то й річ, що невідомо: жодного законодавчого акту, який деталізував і конкретизував би це поняття, я, каюся, так і не знайшов. «Редиска, нехороший человек» - ото, здається, й усе.

 

Тоді, після новорічних ефірів, Юрій Стець сказав щось про те, що треба поширити поняття «персона нон-грата» й на медійну сферу. Ну, по-перше, здається, це й так логічно: якщо людині заборонено в'їжджати на територію України, то входити до кожної української оселі за допомогою телебачення, здавалося б, має бути заборонено так само. Й, по-друге, два місяці спливло - й де ж він той, обіцяний, законопроект про поширення поняття «персона нон-ґрата» на медійну сферу?

 

Де вони взагалі, законопроекти, які регулювали б медіасферу під час гібридної війни? Які чітко зазначали би, що можна, що можна в обмежених кількостях і лише за певних умов, а чого категорично не можна? Здавалося б, найперший скандал - той самий, стосовно новорічних ефірів - мав би спонукати задерши штани бігти до ВР із відповідним законопроектом!

 

Здавалося б, подібні законопроекти мали б литися бурхливим потоком - в ритмі змін ситуації й синхронно з ними. Але ні, немає нічого подібного, юридичне регулювання медіасфери під час іноземної агресії відсутнє, відсутнє цілковито й повністю.

 

Ах, зовсім забув: у нас же офіційно немає ніякої війни! А є антитерористична операція! Ані Валерія, ані Олег Газманов ані заручників не захоплювали, ані вибухів не влаштовували, ані літаків не уганяли - то й, як кажуть росіяни, «взятки гладки»! Знову ж таки, мораль, громадянська позиція? Не всім із ними пощастило, та й відсутність їхня юридичному покаранню не підлягає.

 

Сталося те, що й мало статися, чого просто не могло не статися: офіційно-термінологічна евфемістика, називання речей неїхніми іменами, коли відбувається одне, маємо на увазі інше, а кажемо третє, - така ситуація не могла не призвести до повного юридичного бедламу. Ну, не можна ж карати за те, чого буцімто немає, бо ми його так делікатно замовчуємо! Немає війни - немає ворогів - немає п'ятої колони - немає тих, хто ворогів підтримує - немає тих, кого на законних підставах не можна допускати до ефіру. Як казали колись у Маслякова, «все гарнесенько й чудернасенько». Тільки й залишається, що, немов цукерки, роздавати попередження, які, власне, нікого ані до чого не зобов'язують. Залякують - можливо, але й не більше.

 

Крайньою, як і годиться, часто-густо виявляється Нацрада. Бо саме вона змушена виносити ті самі «останні китайські попередження» за те, що ніяких законів не порушує. Це саме вона змушена притягувати за вуха бодай якісь реальні склади порушень, як от розпалювання національної ворожнечі у випадку з Шустером і Шевченком. Це саме вона змушена юридично кваліфікувати те, що мав би кваліфікувати суд. Бо вона змушена боронити наш ефір від ворожої пропаганди за умов, коли чітких і бездоганних юридичних підстав для того їй ніхто не надав і надавати не збирається. А потім масова російська газета (даруйте, не хочу її популяризувати) пише: «Експерти Нацради заборонили Кобзона, Валерію та Газманова» - а читачі не можуть не замислитися над запитанням: а чи можуть узагалі експерти самі по собі що-небудь забороняти?

 

Влада перекладає на медіасередовище та регулятивний, а не законодавчий та виконавчий, орган свої функції й свою відповідальність. Перекладає те, для чого вона, влада, й існує.

 

А тим часом у медіасередовищі складається вельми нетипова як для демократичних країн ситуація: не існує такого способу поведінки, який гарантував би від неприємностей; цього способу поведінки ніде не прописано. Зайве, мабуть, казати, що така ситуація ефективніше, ніж будь-що інше, заохочує медіа бути лояльними, бо безмежна лояльність перетворюється на єдину й єдино можливу гарантію від «попереджень».

 

Варто віддати належне: от уже протягом року російської агресії реального «закручування гайок» не відбулося. І цей факт справді вартий того, щоб його цінувати. Але дедалі частішими й дедалі сильнішими - й далеко не лише в медіасфері - стали тривожні сигнальчики. Скажете, в нас війна, й на час війни (хай навіть її офіційно й немає) можна й варто не звертати на них уваги? От закінчиться війна - тоді й розберемося? Біда лише в тім, що за такої ситуації чимало кому «там, нагорі» може видатися, що війна - це дуже затишно й комфортно.

 

Фото - aneyeoneast.wordpress.com

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
4044
Коментарі
1
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Киевлянин
3316 дн. тому
Что такое "гибридная война"? Война либо есть (под неё и законы есть), либо её нет. Всё. Третьего не дано!
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду