Політична воля

Щоразу, як ініціювалася спроба реформувати друковані державні та комунальні ЗМІ, інтернет буквально вибухав сотнями думок, експертних оцінок, гучних заяв... Хтось стверджує, що йому відомо «на чий млин...», «кому це вигідно...», «хто підгребе під себе все», як «партія влади потім використає реформовані видання, скупить за копійки»... Хтось із розумним виглядом пророкує швидку загибель районним газетам, бо вони, мовляв, «усі нездари, погані менеджери, дідусі й бабусі, ні на що, крім як прославляти владу, не здатні». Хтось звинувачує всіх і вся в «нищенні підвалин вітчизняної журналістики»...

Цікаво, що майже всі ці «експерти» нічого не знають про умови газетного бізнесу в невеличких районах, ніколи й дня не працювали в районках, зате завжди мають що сказати з будь-якого приводу. Випало навіть читати пророцтво про швидку загибель місцевої преси, аргументоване прикладами з... американського життя (мовляв, там місцева преса переживає не найкращі часи, хоча їхні й наші реалії навіть порівнювати недоречно, та в нас і йдеться зовсім про інше: в них - про вибухоподібний підйом онлайн-медіа, а в нас - про розвладнення місцевих ЗМІ).

Багато років тому дуже відомий у журналістському середовищі лідер однієї з незалежних медіа-профспілок сказав: «Да разогнать их всех давно надо, бездельников! Сидят на дотациях, ноги свесили, и еще жалуются. Работать не умеют! Да я за полгода любую самую убыточную районку сделаю прибыльной!». Не називаю прізвища свідомо - покаялася людина, за кілька років зрозуміла, що неправа, вникла в проблеми районок, забрала свої слова назад.

Ось і тепер: дав Віктор Янукович уряду доручення пришвидшити розробку законопроекту про реформування - й одразу активізувалися різні експерти, почали обіцяти районкам: хто - загибель, хто - ще більший контроль влади, хто - скупку «на корню» місцевими товстосумами, хто - ідилічну картину щастя і процвітання...

Редактори обласних видань також радісно потирають руки в очікуванні: рік-два - й загинуть районки після реформування, от власні тиражі і зростуть...

Чомусь мовчать тільки самі районщики. Хоча це якраз і не дивно - завжди мовчали... Талановито вміють це робити. Ну добре, я за вас скажу...

Цей плід ніколи не дозріє! До реформування преси в нашій країні ніхто ніколи не готовий. Ні влада, ні журналістське середовище. Це аксіома.

Чи хтось гадає, що от, президент дозрів, зрозумів, усвідомив?.. Чомусь мені здається, що ніхто так не думає. Хтось може собі уявити, що наш президент мріє, щоб, наприклад, кожен його крок, кожну його дію контролювала вільна преса? Отож...

Чому ж він це робить? Одне з головних правил євросвіту - вільна від упливу влади преса. От ми із 2005 року обіцяємо Європі: «Та реформуємо, обов'язково реформуємо». А тут уже всі терміни вийшли. Восени - можливе підписання Угоди про асоціацію України з ЄС. А «під ногами плутається» нереформована преса - давня невиконана обіцянка...

Так що нічого там такого президент не усвідомив, а просто - треба. Чистий прагматизм - так обставини склалися... Хоча жаль, мабуть, йому: слухняний медіаресурс перед президентськими виборами ой як потрібен.

Уряд щось усвідомив? Ага... Приблизно рік тому на прес-конференції прем'єр-міністра Миколи Азарова я запитав його: «Коли ж ми почнемо реформувати місцеву пресу, коли вже врешті-решт звільнимо її від тиску чиновників? Адже вільна від влади преса - основа демократії». Відповідь керівника уряду була проста й лаконічна: «А оно вам надо? Вы же все передохнете сразу!». Яка там демократія, яка вільна преса?! Та навіть у поганому сні наш прем'єр не думає такими категоріями!

Можливо, ми, самі районщики, журналісти, редактори дозріли, щось там усвідомили? Я чув гучні аплодисменти, викликані вищенаведеною відповіддю прем'єра. Нам сподобалося? Мабуть, так, плескали ж у долоні, заглядаючи в очі сановнику.

Я в сотнях пар редакторських очей бачив оту «неизбывную зеленую тоску», коли казав їм про можливість, необхідність реформування, коли намагався «розбурхати» їх, подумати про зміст і економіку своїх видань, про перекоси в них, вчив аналізувати, думати, змінюватися, поки ще є час...

Ніхто ні до чого не дозрів, ніхто нічого не усвідомив, ніхто ні до чого не готовий! В такому питанні, як реформа преси, не може бути ніякої готовності суспільства, яке досі ще ніколи не було демократичним. А без вільної преси неможливо сформувати в суспільстві критичну масу свідомих необхідності змін громадян. Замкнене коло...

Потрібна тільки політична воля більш просунутих: політика, лідера, парламентської більшості, що не бояться відповідальності. В даному випадку ця політична воля виявилася в президента тому, що Рада Європи вимагає, а політичні карти саме зараз лягли так, що як не хочеться, а треба зробити.

Страшне становище районок

Може скластися й так, що нас таки цього разу реформують. Чи зуміє влада зробити це правильно? Чи вдасться їй хоч цю реформу провести розумно, без стагнації, без ідіотизму і ламань через «коліно»? Без нищення?

Ключове питання - чи зможуть районні газети після реформи вижити як бізнес? Саме з цієї точки зору чомусь ніхто ситуацію не оцінює й не прогнозує. Оце, повірте, найстрашніше.

Фактично, реформування, а ширше - доля районних газет і їхніх колективів, доля можливої свободи слова на мікрорівні, зараз, учергове, стала розмінною монетою в політичній грі. Тому в даному випадку оце прискорене реформування - самоціль для досягнення зовсім інших дивідендів, ніяк не пов'язаних із пресою, свободою слова й т. д.

А якщо це так, то, повірте, нікого (крім хіба що нас самих, районщиків, та ще нашої Спілки) не цікавить, як ми там після реформування виживатимемо і чи виживемо взагалі.

Багато хто махне рукою й скаже: «Та нехай гинуть, кому вони такі потрібні, прийдуть інші». А якщо не прийдуть інші? А ці загинуть?

Я більше 25 років працюю редактором районної газети, більше 13 років секретарюю в НСЖУ (веду блок питань комунальної преси), і за весь цей час я жодного разу не чув, щоби хтось у сільському районі з кількістю жителів від 20 до 35-40 тисяч створив нову газету. Не якусь там кишенькову, щедро фінансовану черговим «багатеньким буратіно» із прицілом на мерське або парламентське крісло, а газету як бізнес-проект, газету для банального заробляння грошей... Може мені хоч один із тих високочолих експертів навести такий приклад? Навряд. Газетний бізнес у сільській глибинці - «гиблое дело».

Взагалі, нас, комунальщиків, «високе» медіасередовище поважає не так щоб дуже... Частіше навіть ставиться з презирством. І я знаходжу цьому деякі логічні пояснення. Ми таки даємо мало приводів для поваги. Рідко хто з нас критикує дії влади, якщо таке й трапляється - це радше винятки, поодинокі випадки особистої мужності редактора й журналіста, які майже завжди закінчуються безробіттям для тих, хто насмілився зробити «крок за прапорці».

Місцевий чиновник, голова районної адміністрації в районі, містечку - і «цар», і «бог». Йому не треба нікому подобатися, крім губернатора - така система влади. Йому ніхто не сміє сказати щось «поперек». Ніколи він не знав і контролю з боку преси. Який контроль? Та на першій же сесії звільнять редактора. «К ноге!»

От під страхом безробіття (а сільське безробіття найстрашніше, бо часто без дозволу влади тебе ніхто на роботу більше не візьме, та й немає тієї роботи) і не наважуються журналісти критикувати, от і стримують їх редактори, ось і процвітає самоцензура...

Та часто й ми самі «опускаємось» далі нікуди зі своїми газетами, які, часом, у тому вигляді, якими вони є, просто нікому не потрібні.

Ось у таких умовах і стагнує місцева преса всі роки незалежності...

Та якби нас реформували на самому початку державності, ми всі давно дали б собі раду, повірте. І тиражі тоді мали більші в рази, і конкурентів практично не було... Трансформувалися б собі потроху разом із суспільством. Але маємо те, що маємо. Поки ми стагнували, «апетитні шматки» медіаринку захопили нові медіа, залишивши нам нашу «скудную ниву».

У нашій країні ніхто ніколи не цікавився справжнім станом місцевої преси, її економікою, аналізом видатків-доходів, самою економічною можливістю вести газетний бізнес на малих територіях, якими є більшість сільських районів країни.

Ситуацію ускладнює й те, що ми, районщики, дуже різні за рівнем менеджменту, міцністю хребта редактора, якістю видань, умовами для ведення бізнесу. Є сільські райони, де практично кожна сім'я передплачує районку, хоча це буває й дорого. А поруч - такий самий за кількістю жителів район, а тираж газети в 6-7 разів менший, хоч й ціна нижча вдвічі...

Треба хоч колись сказати правду, самим собі сказати: картина страшна. На кожну область від однієї-двох до трьох-чотирьох по-справжньому нормальних районних газет. Все інше, що ми робимо - то просто не газети. І цьому немає ніяких виправдань! Адже навіть в умовах самоцензури, а інколи й прямої цензури з боку влади, можна робити потрібний людям інформаційний продукт. То, може, праві ті, хто каже: «Не шкода, не страшно, хай гинуть. Такі газети все одно нікому не потрібні!»?

Дати шанс кожному виданню

У малих сільських районах конкуренція на ринку медіа відсутня. Є тільки місцева газета і, в дуже рідкісному випадку, місцеве ж дротове радіо... Так, на жаль, у більшості випадків районки не справляються навіть із цим завданням: інформувати громаду про події, проблеми місцевого життя. Але іншого джерела інформації просто не існує!

Можливо, і не треба? Та ні, треба. В усьому світі на тлі загального падіння тиражів друкованої преси наклади саме місцевих газет, найближчих до людей, стабільні й навіть зростають. Місцева преса потрібна до громад. Це капілярний рівень інформації, без нього неможливо.

Тому Й треба дати шанс кожній із цих локальних капілярних систем. Бо районної газети ніхто в цій самій капілярності не замінить, жодній обласній газеті це не під силу, а приватний медіабізнес ніколи в такі забуті Богом і людьми місця для створення завідомо збиткової газети не піде.

Ніхто з нас сьогодні не знає, за яким сценарієм піде реформування місцевої преси (доля «Урядового кур'єра» й «Голосу України» мене хвилює менше - без образ). І чи буде закон про це прийнято взагалі, чи вистачить політичної волі. Бо таке вже було.

Але вже зараз з усіх боків чути: «невиправдані пільги», «чому такі преференції?», «неринковий підхід». Все це з приводу пропонованого сценарію реформування місцевої преси, тимчасової державної підтримки, довгострокової оренди приміщень, соціального захисту журналістів - тих речей, на яких послідовно й твердо наполягає Спілка журналістів.

Я хочу попросити всіх просто заспокоїтися. Може, тоді в держави, у влади, якимось дивом нарешті стане розуму й мудрості реформувати хоч одну галузь нормально, не знищуючи все живе, а, навпаки, надавши місцевій пресі нового імпульсу.

Розглядаймо реформування преси не як сценарій - ринковий чи неринковий - а як шанс для кожного видання зробити рішучий і важливий крок в абсолютно нову якість.

І допоможімо всі разом капілярній пресі стати на власні ноги, випростати спину, скинути тягар цензури й самоцензури, порозумнішати, стати сміливою, потрібною...

Якщо для цього потрібен перехідний період пільг і підтримки - що в цьому страшного? Чи краще знищити? Для кого краще? Для людей?

Що далі?

Просто уявімо: пресу реформували вдало, розумно, вдумливо. Підтримали на перших порах. Редакції здебільшого скористалися шансом, «перескочили» в нову якість.

Далі (не забуваймо, це уявна ситуація, мрія) впроваджується мудра державна політика підтримки преси місцевої сфери розповсюдження. Загальнонаціональна цільова програма «Мала преса», яка є логічним продовженням реформування преси. Підтримка адресна, точкова, надається за прозорими критеріями, покликана стимулювати (отримувач допомоги має довести, що він працює максимально ефективно, має справді нормальний для своєї кількості населення тираж, сповна використав усі наявні можливості для ведення бізнесу).

Кому й для чого надається така підтримка? Тим виданням, які видаються на депресивних територіях, де газетний бізнес із об'єктивних причин не може сам себе підтримувати, де проживає невелика кількість населення, а тому й неможливо заробити на тиражі, де вкрай слабка рекламна пропозиція. А для того, щоб населення й депресивних територій мало можливість отримувати так потрібну їм місцеву інформацію, для того, щоб не було в країні білих плям безконтрольної влади місцевих князьків, щоби їх хоч хтось міг контролювати, щоб і там у людей була можливість почути вільне слово, захистити свої права...

Не дуже віриться? Але ж це мрія...

Днями, шукаючи в інтернеті відгуків і думок про реформування преси, натрапив на ролик, у якому Катерина Лаба з Інституту розвитку регіональної преси розповідає, що провела кілька проектів за участі комунальщиків і що в неї склалося враження: в силу різних причин з усього масиву комунальної преси країни врятуватися, самотужки вижити після реформування і зміцніти, можуть від сили 30-40 видань. Усім іншим, на її думку, вже нічого не допоможе.

Хочу звернутись до Каті. Не опускайте рук. Моїй газеті ваш інститут і більшість видань, куди ви дали нам змогу поїхати на стажування, дали такий імпульс, що ось уже кілька років у нас триває внутрішня реформа, переформатування, наклади ростуть навіть при зростанні ціни... Спасибі за це велике! Повірте, ви ще можете допомогти багатьом-багатьом, було б бажання.

Просто і щиро допоможімо всі разом місцевій пресі, реформуймо її так, щоб у кожної газети, в кожного колективу з'явився шанс, навчимо побачити цей шанс, не втратити нових можливостей. Нам потрібна допомога в навчанні: редакторів - сучасного менеджменту; бухгалтерів - фінансового аналізу й прогнозуванню; дизайнерів - новітніх підходів до верстки газет; журналістів - уміння писати сміливо й непідцензурно, але відповідально...

І НСЖУ, й Незалежна медіа-профспілка, й Інститут преси, й Інститут розвитку регіональної преси, й Асоціація видавців, різні фонди, фундації і, врешті-решт, Держкомтелерадіо - об'єднавши зусилля, ми разом могли б допомогти скористатися шансом хоча б тим, хто справді цього хоче, прагне. Настав час допомогти районкам, із яких колись справді, без перебільшень, вийшла вся вітчизняна журналістика.

Хочу звернутися й до районщиків. Якщо шанс випаде, не втрачайте його. Бо більше не буде. Справжній шанс - він завжди один.

Нині, за великим рахунком, і справді не так важливо, з яких причин і міркувань президент дав імпульс прискоренню реформування преси. Важливим є сам факт прискорення. У нас реально з'явився шанс на справжню модернізацію самих себе і своїх видань. І часу вдосталь. Поки закон приймуть, поки він набуде чинності, поки йтиме пілотний проект - роки 2-3 ще є. За цей час, повірте, можна зробити дуже багато.

Тож не гаймо часу, не стогнімо, не хапаймося за голову, не впадаймо у відчай - змінюймося!

У що я ще вірю - так у те, що більшість колективів районних газет зможуть подолати цей шлях. Коли вже стане питання руба: чи життя, чи смерть, - зможуть. Бо більше нікому.

Валерій Горобець, редактор «Трудової слави», Херсонщина, смт. Новотроїцьке