Ця розмова відбувалась у Буш-Хаузі, який уже близько 60 років є штаб-квартирою BBC World Service, на лондонській вулиці Стренд, що дорівнює нашому Хрещатику. Саме ця будівля – колискова британської журналістики, де побували, певно, всі легендарні політичні лідери другої половини ХХ століття, включно з генералом Де Голлем, президентом США Рузвельтом та Її Величністю королевою Великобританії. У докомп’ютерні часи новинні бюлетені розвозились у запакованих конвертах на тачанці. Містер Мачек Бернат-Рещинський, голова Української дивізії Всесвітньої служби Бі-Бі-Сі, розповів спеціальному кореспонденту «Детектор медіа» Костянтину Усову про свою кар’єру, становлення, українську службу Бі-Бі-Сі, виховання журналістів та недавні події в Україні.

«Радянський режим зробив нас матеріалістами»

– Яке у вас громадянство, Мачеку?

– Я – справжній громадянин Європи. І я глибоко в це вірю. В мене є різні паспорти, щонайменше два – польський та ірландський, але я не приділяю цьому великої уваги. До речі, нещодавно я почав їздити до Києва з польським паспортом, а доти їздив з ірландським, і прикордонник на мене якось дивно покосився. Питає: «У вас є інший паспорт?» Я відповідаю: «Так, ірландський». Він попросив показати, але я відмовився, бо це не його справа: я – не громадянин України, а громадянин Європейського Союзу. «Ми таких уже висилали у вагонах у Польщу,» - каже мені прикордонник. На моє зауваження, що я маю права, він мені сказав таке, чого я вже так давно не чув, що й забув, що таке можливо: «У вас немає жодних прав». Це було в Києві, у 2006 році.

Але взагалі, я поляк і народився в Польщі. Виїхав звідти до Ірландії 1983 року. Емігрував я не з політичних мотивів: працюючи актором у театрі, я не мав нічого спільного з політикою. Дуже багато поляків у 80-ті виїжджали з Польщі через політичні переслідування, я ж виїхав цілком легально: моя дружина ірландка. Так сталось, що ми, одружившись, якийсь час залишались у Польщі, хоча зазвичай, одружившись із громадянами інших країн, поляки поспішали виїхати. До нас навіть приходила міліція і запитувала: «Коли ви вже поїдете?» Я відповідав, що ми не збираємось їхати – нам подобається в Польщі. Але потім все одно довелось виїхати.

– Чим займались в Ірландії?

– Пас овець. Така була моя робота, бо це не була теперішня Ірландія: тоді там був дуже високий рівень безробіття. З шести років перебування в Ірландії чотири я був безробітним і жив на державну допомогу. Але мені в Ірландії дуже подобалось: дуже душевна й романтична країна. До переїзду в мене було хибне уявлення щодо того, як люди живуть на Заході. Згодом я зрозумів, що ми у Польщі були значно більшими матеріалістами, ніж люди в Ірландії. Їх набагато більше цікавило мистецтво, театр, поезія, ніж хто на якій машині їздить, хто який телевізор дивиться. Наша спільна – польська, українська, російська – біда, тобто радянський режим, зробила нас набагато більшими матеріалістами, ніж ми собі уявляємо.

–Що було далі, коли ви перестали працювати пастухом?

–Зрозумівши, що нормальної роботи я не знайду, я вирішив, що треба робити те, на чому я знався – а це був театр. До еміграції я 8 років працював у професійній театральній компанії в місті Вроцлав. В Ірландії ми з групою молодих акторів заснували невеликий театр, у якому я був режисером. Наша трупа була популярна – ірландці люблять театр. Але заробляли ми все одно не дуже багато. В ірландському театрі сценарист відіграє значно більшу роль, ніж режисер, як і в усьому англомовному театрі. Панує культ автора.

Потім я знайшов роботу журналіста в Лондоні, переїхав туди. З 89 року я в Буш-Хаузі. Бі-Бі-Сі тоді організовувала східноєвропейські служби, серед них і польську. На ній я й почав працювати. Тоді політика компанії була така, що необхідно було знайти носіїв мови на Заході, роз’яснити їм засади роботи на Бі-Бі-Сі, виробити елементарні технічні навички, а потім починати потроху пускати в роботу. Тільки в середині 90-х ми почали набирати у польську службу професійних журналістів із Польщі. Тоді ж це були переважно дисиденти й письменники: в 90-ті майже кожна людина, яку можна було зустріти в коридорі Буш-Хауза, була або письменником, або політичним діячем, або ще кимсь – але не журналістом.

– Як громадянин Польщі, що пережила непрості часи становлення, реформ і змін, а зараз є членом ЄС і НАТО, скажіть, будь ласка, як ви оцінюєте теперішні події в Україні?

– Я стараюсь, по-перше, не оцінювати, бо, мабуть, задовго вже працював на Бі-Бі-Сі, і пишаюсь відсутністю оцінок. Але, як проста людина, я бачу зараз в Україні багато процесів, подібних до тих, що були колись у Польщі. Подібність в ентузіазмі Майдану. Я таке чув лише двічі – в серпні 80 року, коли почалися страйки в Польщі, і в 2004 році в Києві. Емоції були дуже подібними, розчарування також, тому що в одних людей є потреба в революції, в інших – у будуванні нормального життя, перебудові пострадянської системи в систему європейського рівня. Не обов’язково в політичному сенсі, але й у сенсі конкретних політичних традицій демократії, свободи слова. Звичайно, Україна – не Росія і не Польща. Україна набагато більша за Польщу й набагато менш однорідна. В Польщі ви можете поїхати з Ґданська до Закопаного, і мова скрізь буде приблизно та сама, люди думатимуть більш-менш однаково. Двомовність, яку ви маєте в Україні, зумовлює зовсім іншу ситуацію.

Якщо говорити про радіоринок, я бачу дуже подібні процеси в розвитку українського й польського радіо, мабуть, із тією різницею, що до нас приходили західні інвестори, а в Україну – переважно східні, російські. Але в тому, як консолідується й розвивається радіоринок, є багато подібного.

– І все-таки трохи про політику. Як ви оцінюєте те, що зараз Ющенко працюватиме в симбіозі з Януковичем?

– Це нормально. В Польщі на початку 90-х була така ж ситуація: «ваш президент, наш прем’єр». Колишній комуніст Ярузельський став президентом, а прем’єром – Тадеуш Мазовецький. Дійшло навіть до розподілу польського національного телебачення: наскільки я пам’ятаю, перший канал контролювався президентом, а другий – прем’єром.

– І ці протилежні, як ви кажете, політики обидва підтримали євроінтеграцію?

– Так. Звичайно, в історії ніщо не повторюється на 100 відсотків. Але ситуація, що склалась в Україні, мене не шокує. Це абсолютно нормально, чиста політика. Шкода лише, що це зайняло так багато часу, бо до такого ж позитивного результату можна було дійти ще у квітні.

– Ви згадали НАТО. Живучи в Європі, ви відчуваєте його присутність?

– Я не можу сказати, що таке НАТО. Але можу сказати, що моя мама живе коло однієї з польських військових баз. Коли Польща стала членом НАТО, ми їхали до мами додому в моїй маленькій машині. Була субота, вже стемніло, і вояки вертались до бази п’яні. Їх було важко об’їхати, і мама мені сказала: «Обережно, не убий НАТО!» Солдати НАТО п’ють так само, як і польські, так що немає різниці – це оборонна стратегія країни. (Сміється.) Для Польщі, що не мала жодного озброєння, це був єдиний можливий шлях. До того вона не була суверенною.

У Польщі в мене весь час було відчуття, що ми – не самостійна країна. З 5-го класу у школі обов’язково вчили російську мову, і на момент еміграції я вільно нею володів. Бути суверенною країною з нашим географічним положенням можна було лише в один спосіб – ввійшовши до НАТО. Ще одна величезна різниця між Польщею й Україною полягає в тому, що Польща ніколи не була зрусифікована: у нас проект русифікації просто не пройшов. Німці намагались нас онімечити, а росіяни – зрусифікувати. Польщі 150 років не було на картах Європи, але нам вдалося захистити свою мову, і саме це, напевно, є причиною того, що Польщі було легше пройти той шлях, який зараз проходить Україна. Я знаю ставлення населення східних і південних регіонів України до вступу в НАТО: в Польщі було значно менше проблем.

– Як ви прогнозуєте курс України? Чи ввійде вона до європейських структур?

– Коли я вперше поїхав до Києва як голова Української служби Бі-Бі-Сі, то зустрівся з дуже мудрою людиною – послом України в ООН Юрієм Щербаком. Він чудово говорить польською мовою. Ми майже за хвилину порозумілись: Україна з 5 років у НАТО, за 10 – у ЄС. Це оптимістично, але я думаю, що так і буде. Це потрібно людям. Я не жив, насправді, в Польщі після того, як вона вступила до ЄС, але я тут я бачу й відчуваю, що в Євросоюзі жити простіше, легше, радісніше. Моя мама телефонує мені – колись це було занадто дорого, а зараз дешевше. Люди живуть краще: будуються дороги, квитки на літак коштують смішні гроші, наприклад, з Лондона до Варшави можна долетіти за 25 фунтів (250 гривень – К.У.).

– А як ви оцінюєте чинну владу Польщі?

– Як журналіст Бі-Бі-Сі – не оцінюю. Як громадянин, думаю, що це нормально. Я не є прихильником цієї партії, але все одно ставлюсь до неї нормально.

– Хто, на вашу думку, був натхненником підписаного «Універсалу»?

– Думаю, що мірою демократизації країни є те, що події не були зрежисовані однією людиною. В цьому й полягає різниця між пострадянським розумінням політики й демократичним уставом. Ми досі приділяємо забагато уваги окремим політикам. Те, що відбулось – відбулось у дуже демократичний спосіб. Коли я побачив у новинах, що Єхануров передав владу Януковичу, я подумав: «Європа!»

– Як оцінюють ці події оглядачі, що спеціалізуються на Східній Європі?

 – З того, що я бачив, оцінки досить-таки нормальні. З одного боку, журналісти люблять «сторі» - коли можна у п’ять слів описати те, що відбулося: «Найбільші конкуренти, Януковича і Ющенко, що так боролись під час президентської кампанії, стали політичними союзниками». Але це рівень заголовків у газетах. Я думаю, що західні аналітики підкреслюють те, про що я щойно сказав: усе відбулось позитивно, але тривало дещо задовго. Я розумію, що в Україні є дуже багато людей, які розцінюють ці події, як зраду. Яка зрада? Це політика! Нехай вони собі там ділять посади, головне, щоб людям нормально жилося, щоб ви теж могли на вихідні їздити до Європи на відпочинок, не маючи візи, і знали, що ваша валюта і зарплата – на одному рівні з Європою. Треба бути терпимими, чекати й думати про свої цілі. Прагматизм – ось що потрібно Україні.

– Мачеку,  колись ви сказали, що українська журналістика трохи провінційна. В чому це виявляється?

– Ну, не видавайте мене – я ж це сказав у режимі роботи над текстом! (Сміється.). Ми всі – поляки, українці, грузини, прибалти, - були політичними супутниками певної нації. В мене дуже часто складається враження, що треба дуже тяжко працювати і в журналістиці, і в інших галузях сучасного життя, аби думати про себе краще. Київ у СРСР був чимось на кшталт другої столиці імперії, та все ж першою була Москва: отже, щоб досягти чогось насправді великого, треба було їхати в Москву. Думаю, щось подібне відбувалось в усіх галузях: медицині. Авіації, спорті. Що ж до журналістики, я думаю, що, якщо ви не думаєте, що українське – найкраще, то часом у текстах з’являються якісь дрібненькі, низенькі укольчики. Я є прихильником спокійнішого, холодного, англійського стилю журналістики. На мою думку, найкраща зброя журналіста – це факт.

Коли Валенса став президентом Польщі, його багато критикували за провінційну вимову. Він говорив польською навіть гірше, ніж Джордж Буш англійською. Тоді один старий польський журналіст сказав мені: «Знаєш, Валенсу не треба критикувати, його вистачить цитувати». Мовляв, те, що він скаже, найкраще показує те, як він думає. Валенса – один із моїх улюблених польських політиків, бо він багато навчився, став мудрим. Отже, факти – найкраща зброя журналіста, але треба подати їх так, аби вони самі за себе говорили. У роботі з моєю командою однією з найбільших проблем було змусити їх повірити в себе, у те, що їхнє «добре» - цього достатньо, аби перевернути гори. Не треба перебільшувати, додавати кольорів там, де їх немає – це така англійська школа журналістики. На думку англійців, описати те, що бачиш – найкраща журналістика.

«Ми експортуємо не зміст, а підхід»

– Скільки людей працює в Українській службі Бі-Бі-Сі?

– Двадцять п’ять.

– У чому полягають завдання, цілі Української служби?

– Наше завдання полягає в тому, щоб одного дня ми прокинулись уранці й зрозуміли, що в українській службі Бі-Бі-Сі вже немає потреби.

Це буде можливо тоді, коли українські ЗМІ працюватимуть так само, як ми, або навіть краще. Коли нормою української журналістики буде суспільне мовлення, власником якого є його аудиторія. Сподіваюсь, що ми не будемо дуже довго чекати, поки такі програми, які робимо ми – виважені, спокійні, зроблені для аудиторії, - будуть широкодоступними в Україні. Тоді в нас уже не буде потреби, бо, по-перше, британський платник податків, за чий рахунок існує Бі-Бі-Сі, скаже: «А навіщо нам українська служба?» Такі процеси відбулись у Чехії та Польщі. Ми вивчили багато менеджерів і журналістів, і зараз, якщо подивитись на польські медіа, дуже важко знайти високопоставленого менеджера чи на телебаченні, чи на радіо, який би не навчався на якихось курсах Бі-Бі-Сі. Ми експортуємо не зміст, а підхід. Звісно, нам приємно працювати разом, і ми хотіли б, аби це тривало до кінця наших днів, але краще б було так, як я сказав.

– Якою буде тоді доля людей, яких звільнять?

– Якщо існуватимуть ті медіа, про які я казав, то роботи для наших журналістів вистачить.

– А ваша власна доля?

–  (Сміється.) Перш за все, я не хочу створювати враження, що ми вже закриваємось. Це наша мрія, але є ще й реальність. Я не знаю, чи це станеться за 3, 5 чи 8 років. Бі-Бі-Сі не закриватиме своїх служб до вирішення соціальних питань, пов’язаних із майбутнім наших журналістів. Ми маємо дуже чіткі соціальні програми: наприклад, скільки заплатити людині, що пропрацювала у службі 20 років. Ці всі питання є частиною проекту. Ми не рахуємо дні до закриття, ми, як англійська команда прем’єр-ліги, граємо до 91 хвилини матчу. Найголовніше – це особистий професійний розвиток кожної людини, що в нас працює.

– Яка у вас аудиторія?

– Точно знаю, скільки людей нас слухали 3 роки тому: десь між 2 і 3 мільйонами. В Україні взагалі, наскільки я пам’ятаю, аудиторія радіо – близько 17 мільйонів людей. Якщо, скажімо, половина з них зацікавлена в російськомовних програмах – це вже мінус вісім мільйонів. Чудово було б покривати десь половину україномовної аудиторії – десь 4 мільйони. Завдяки радіо «Ера», нашому головному партнеру, ми досягаємо такого результату. Для нас кількість є лише одним із показників; іншим є вплив, тобто те, як нас цитують різні агенції. Або коли Президент на якомусь самміті каже, що він щось прочитав на нашому сайті…

– І яким є ваш вплив?

– Судячи з наших розмов із міністром закордонних справ Тарасюком та іншими міністрами – так. Вони кажуть, що і вони самі, і їхні колеги нас слухають. І це для нас дуже почесно.

– У Бі-Бі-Сі немає своїх частот в Україні. Як ви взаємодієте зі станціями-партнерами?

– На FM-хвилях ми майже стовідсотково пов’язані з «Ерою». Для неї ми теж важливі, бо наша присутність для неї – великий плюс. Але «Ера» дуже росте; коли ми починали співпрацювати, її мережа становила 10 міст, зараз це вже майже загальнонаціональна мережа. І ми стараємось співпрацювати взаємовигідно. Це не завжди легко. Наприклад, з вересня наша ранкова програма переходить на не найкращий час – з 6 до 7 ранку, зате вечірня буде не з 10 до 11, а з 9 до 10. Це партнерство.

–Я чув, що Українська служба Бі-Бі-Сі – найбідніша. Це правда? Який у вас бюджет?

– Ви неправильно зрозуміли. Наш бюджет пропорційно дорівнює бюджету кожної середньої служби. Наша продукція – не більше 20 годин ефіру на тиждень, в тому числі 18 випусків новин. Новини є найдорожчим видом радіопродукції, бо для їх виробництва потрібні кореспонденти, яким треба оплачувати дорогу, харчування тощо. Бюджет нашої служби – півтора мільйона фунтів на рік (15 мільйонів гривень – К.У.), з яких ми контролюємо близько половини. Неконтрольована частка – це будинки, комп’ютери і тому подібне. Коли ми кажемо, що ми бідна служба, то маємо на увазі, що наша служба не є пріоритетною.

Пріоритетними є китайська, російська, іспанська, арабська, іранська. Пріоритети розставляються або за політичними принципами, або в залежності від мови. Якщо китайською спілкуються понад мільярд людей, зрозуміло, що китайська служба є важливішою за українську. Хоч ми й не є пріоритетною службою, але керівництво нас підтримує, бо Україна залишається модною країною, і люди нею цікавляться. Ми змогли навіть затягнути в листопаді минулого року до України нашого шефа, Найджела Чеамена. Він презентував редакційні засади Бі-Бі-Сі українською мовою. Коли на одній із прес-конференцій нас запитали, чого це ми приїхали під час виборчої кампанії, ми відповіли: «Бо в Україні весь час виборча кампанія». Найджел зацікавився Україною, і підтримує нас, а оскільки в нас 35 служб, то треба займатись таким собі внутрішнім піаром.

Самопіар у журналістській роботі є дуже важливим. Це частина журналістики на індивідуальному рівні. Не досить лише гарно працювати, треба потім ходити й розповідати всім, кому треба, як ви гарно попрацювали. Тому що, на превеликий жаль, ми живемо в епосі піару, в епосі інформації. Бути відповідальним, здібним журналістом замало. Наприклад, наша служба майже зовсім не витрачає грошей на рекламу. Є якась невеличка рекламна кампанія разом із «Ерою», але ми стараємось не витрачати багато грошей на рекламу, зосереджуємось на проектах. Наприклад, минулого року ми організували проект «Українська книжка року». Думаю, багато людей, що є нашими потенційними слухачами, дізнались про Українську службу через цей захід і зацікавились тим, чим ми займаємось. Цього року ми продовжуватимемо цей проект, а також працюємо над спільними проектами з Британською Радою – це будуть курси англійської мови для молоді. В рекламних цілях ми залучили до цих курсів групу «Танок на майдані Конго».

«Те, що нас цікавить сьогодні – це не все, що нас цікавить»

– В чому полягає особливість редакційного статуту Бі-Бі-Сі?

– Факти, факти й тільки факти. Але не лише ті, що вам подобаються. Факти обох сторін кожного конфлікту. Рівновага, неупередженість, відстороненість. Нові акценти з’явились після Беслана: не все можна давати в ефір, особливо коли йдеться про насильство, кров, інші особливі категорії кадрів або звуків. У нас різна аудиторія. Важливою також є приватність.

– Як у вас відбувається приймання на роботу?

– До нас дуже просто прийти на навчання. Є навіть кілька людей, що прийшли просто з вулиці: постукались у двері і лишились. Але work experience (виробничий досвід) – найпопулярніший спосіб показати себе і отримати шанс на працевлаштування. Коли ми маємо офіційну вакансію, на неї проводиться дуже жорсткий конкурс. Останнього разу на одне місце пробувалось більше 100 претендентів. Але серед них не так багато повноцінних.

– В чому полягає повноцінність?

– У повній журналістській освіті або досвіді. Повноцінний журналіст може хоч завтра прийти на роботу й почати працювати на повну, його не треба готувати на спеціальних курсах. Хоча так майже не буває, бо в Україні досить дивний ринок: журналісти прагнуть отримати роботу на комерційних телеканалах, бо там більше платять. Люди зацікавлені в роботі на Бі-Бі-Сі лише тому, що це буде великим плюсом у їхньому резюме, і їх радше приймуть на іншу роботу. Тож, якщо комусь дуже хочеться працювати на Бі-Бі-Сі, нам важко стримати таких людей. Ми не передбачаємо зростання штату в Лондоні – наше майбутнє в Києві. До речі, ми сподіваємось до кінця року зареєструватись як українська компанія «Бі-Бі-Сі Україна», що повністю перебуватиме в українському правовому полі і зможе подавати заявки на теле- і радіочастоти.

– Який загальний штат Бі-Бі-Сі?

– 25 тисяч людей.

– Телеканал Бі-Бі-Сі живе за рахунок ліцензій на перегляд. А за які кошти існує Всесвітня служба?

– Дуже часто люди цього не розуміють: чи ми є частиною МЗС Великобританії, рупором її уряду? Ні. Ми отримуємо гроші від уряду – гроші з кишені платників податків, так званий ґрант МЗС Великобританії, який нам виділяє парламент. Ми співпрацюємо з міністерством, обговорюємо певні питання, але не отримуємо від них жодних указівок. Людям, особливо мого покоління, з країн соцтабору важко зрозуміти, як це так – отримувати гроші від уряду і не виконувати його вказівок. Звичайно, тиск є – у кожній країні уряд намагається в той чи інший спосіб справляти вплив на ЗМІ, що живуть за рахунок бюджету.

Прикладом такого тиску є справа Лорда Хаттона. Під час війни в Іраку репортер Бі-Бі-Сі Ендрю Гілліган зробив репортаж, використавши розмову з науковцем, який працював на владу. Вчений сказав, що в Іраку не було зброї масового знищення. Його звинуватили в брехні. Було проведено парламентське розслідування, і не було виявлено жодних доказів, що науковець сказав саме те, що згадав у своєму репортажі кореспондент. Це приклад тиску на Бі-Бі-Сі з боку парламенту.

– Коли ви згадали про тиск, я відразу згадав про Руперта Мердока – власника найвпливовіших медіа Британії і Світу. З ним, зокрема, пов’язують відмову Великобританії запровадити на своїй території євро. Він і справді такий впливовий?

– Його тиск дуже перебільшують. Насправді ЗМІ не мають такого впливу, як уявляють журналісти. Ми часом переоцінюємо важливість того, що ми робимо. Руперт Мердок, як і багато медіавласників, потенційно має колосальний вплив на громадську думку. Найпопулярнішу в Британії газету «Sun» читають щодня мільйони людей, але ж у той самий час він є власником газети «Times». Чи можна назвати «Times» упередженою? Це високоякісна й комерційно успішна англійська газета з високим професійним рівнем журналістики. Вона впливова, але чи є вона інструментом його особистої політики? Я б особисто не перебільшував значення Мердока.

– Чи є в Бі-Бі-Сі якась корпоративна культура?

– У Буш-Хаузі є цікава культура нашого центрального ньюзруму. Його працівників можна зустріти з 18 до 20 години в приватному клубі Бі-Бі-Сі, до якого мають доступ лише працівники Всесвітньої служби. Там вони п’ють пиво, обговорюють теми дня, дивляться футбол. Ще одним осередком культури Бі-Бі-Сі є наша парковка, де люди курять і обговорюють різні теми, зазвичай – своїх керівників. Коли я щойно перейшов на Українську службу, я ходив курити разом із своєю командою. В моїй присутності вони не могли обговорювати мої рішення, і це було дуже смішно.

По п’ятницях ми з нашою службою часом залишаємося ввечері, аби випити трохи пива чи горілки прямо в офісі. Це дуже згуртовує команду. Але я думаю, що Буш-Хауз є одним із найцікавіших місць роботи в усьому світі, бо в нас 35 служб. Той, хто працює тут стільки років, як я, знає всіх – людей з усіх країн світу. Наприклад, зустрічаю я свого друга, а він такий свіжий, засмаглий. Питаю: відпочивав десь, у якомусь цікавому місці? Він відповідає: «Та ні, в себе там, у Непалі». Тобто для нього Непал – нецікаве місце… Коли відбувалась війна в Іраку, ми думали про наших колег-іракців, що працюють поруч із нами в арабській службі. Отже, події в Іраку мали для нас конкретні обличчя.

– Чи проводите ви для своїх працівників якісь тренінги?

– Так, постійно. В нас дуже жорстка програма обов’язкових курсів. Для тих, хто щойно прийшов на роботу в Бі-Бі-Сі, є постійні ознайомчі курси: про нашу службу, про Великобританію; потім професійні тижневі курси з фаховими тренерами, колегами й колишніми працівниками Бі-Бі-Сі. Вони розповідають деякі речі, які, між іншим, ми не маємо права виносити за поріг нашої штаб-квартири, бо це надбання багаторічного досвіду й помилок Бі-Бі-Сі. Є ще додаткові курси для ведучих, репортерів. Ми розвиваємо не лише професійні навички, але й загальну ерудицію. Майже щотижня відбуваються якісь лекції або зустрічі. Наприклад, минулого тижня був семінар про Кубу й Фіделя Кастро, що мав допомогти нам зробити наші репортажі повнішими. Постійні семінари з політології, економіці та інших наук і сфер знань, які можуть знадобитись журналістам Бі-Бі-Сі. Компанія сама виховує своїх працівників. Зараз постійно організовують курси про Близький Схід. Цієї осені починає роботу Університет журналістики Бі-Бі-Сі. Компанія вирішила створити окрему структуру, яка б навчала своїх журналістів.

Є проблема, з якою ми мусимо щодня боротися – така собі «стахановщина»: «Зробімо програму якнай