Бо ж справді: людина знайшла себе – прийшла на інтерв‘ю до глави Кабміну України, поспілкувалася із ним дві години – і все в житті стало ясно: “Я вірю Януковичу. Я бачу, що це особистість дуже сильна. Це людина слова і діла. Лише такий політик здатний нині витягнути Україну в ряд розвинутих європейських держав. Лише з таким буде рахуватися і Москва, і Брюссель. Янукович – це той лідер, який сьогодні Україні потрібен”.

Отож я вирішив ще раз перечитати сакраментальне інтерв‘ю, узяте пані Герман у якості журналістки Стеців у прем‘єра 30 квітня 2004 року. Щоб подивитися уважніше, як же Віктор Янукович поведе Україну в Європу і зрозуміти, чому з ним рахуватиметься Москва.

Справді, програма “європеїзації України”, висунута Януковичем, вражає. Бо ж досі ніхто не додумався до побудови “справжньої” Європи в окремо взятій країні і не розписав засади такої побудови. Отож, за словами Януковича, головне – “підняти рівень життя українців до європейського рівня”. При цьому “чи не однаково українцеві, який і так живе в Європі (бо Україна – європейська держава), чи не однаково йому, якщо він житиме добре, є Україна членом ЄС чи ні?” Потрібно насамперед “мати європейський стандарт у себе вдома”, тобто “підняти рівень життя наших громадян, побудувати надійну систему безпеки, закласти надійні фундаменти громадянського суспільства”. Бо ж інакше, якщо по-польськи чи по-латвійськи поспішати до ЄС, можна багато втратити: “найголовніше – ми повинні зберегти гідність народу, гідність нації. Усе, що ми маємо, – наше. Ми цього нікому не віддамо. І ми до свого маємо навчитися ставитися дуже бережно”.

Зупинимося на момент, щоб перевести подих, а затим – поміркувати вголос. Отже, головне, за Януковичем, європейський рівень життя. Чи так це? Мені вже доводилося писати, що у Німеччині часів Адольфа Гітлера був найвищий на той час у Європі рівень життя. Але чи діяли відтак у нацистській державі “європейські стандарти”? З іншого боку, Польща помітно відстає за рівнем життя від більшості країн Європейського Союзу (за винятком Португалії чи Іспанії), але ні у кого нема сумніву щодо європейськості Польщі і зараз, і в минулому. Власне кажучи, для того, щоб бути Європою, не тільки високого рівня життя і рівня безпеки замало; замало і самих “фундаментів громадянського суспільства” – потрібна розвинена політична демократія, і, не в останню чергу, розвинена нація (за Мерабом Мамардашвілі – як “етнос, у тілі якого попрацювала Конституція”). Це перше, що випускає доктор економічних наук Янукович. А друге – те, що далеко не все, що маємо – це “наше”, яке “нікому не віддамо”. Традиції Володимира Леніна і Павлика Морозова, Лазаря Кагановича і Володимира Щербицького – це теж “наше”. Точніше, ваше, Віктор Янукович (нагадаю, у бутність головою Донецької облдержадміністрації Янукович написав хвалебну передмову до книги про “славні подвиги чекістів”; цікаво, що було б, якби німецький високопосадовець написав щось подібне про “подвиги гестапівців”?). Але від цього “нашого”, тобто вашого, перепрошую, лайна треба дуже довго чиститися. А ще просити пробачення у народів Східної Європи за те, що 1945 року замість визволення від одного тоталітаризму радянські українці брали активну участь у насадженні там іншого тоталітаризму. А вже після цього дуже довго розбиратися з вітчизняними традиціями (бо ж були в українській практиці, ніде правди діти, і єврейські погроми, і щиро ксенофобські політичні течії, хоча й не в такій кількості, як про це розповідали більшовики). Якщо подібні процедури ущемляють “гідність нації”, то нема чого пхатися до Європи, бо там нічого робити з “неперетравленою” тоталітарною спадщиною.

А далі Віктор Федорович у згаданому інтерв‘ю Радіо “Свобода” прямо наголосив на побудові Європи в окремо взятій державі. Він, зокрема, заявив: “чи не краще нам збудувати, образно кажучи, Брюссель десь у Донецьку чи Львові, аніж їхати до цієї європейської столиці в вагоні третього класу?”, - і додав: “Я впевнений – Європа лише тоді побачить Україну, коли Україна збудує у себе Європу”.

Я не буду акцентувати на тому, що це чимось нагадує сталінський план побудови соціалізму в окремо взятій державі. Я про інше – про прагматичні речі, які доктор економічних наук Янукович просто зобов‘язаний знати. Перше. Щороку з бюджету ЄС відтепер витрачатимуться 40 млрд. євро на “підтягування” нових членів союзу до загальних стандартів. Друге. За кілька років (залежно від рівня розвитку країни-члена) нові громадяни об‘єднаної Європи одержать змогу вільного пересування союзом і вільного працевлаштування будь-де. Третє, і, можливо, головне: членство в Євросоюзі – це сигнал для серйозних зовнішніх інвесторів, що слід вкладати гроші в економіку цієї держави. Четверте, вже не суто економічне, а політико-економічне. Держава-член ЄС убезпечена від приходу до влади різноманітних авантюристів і від наслідків їхніх експериментів. Я вже не кажу про п‘яте – про те, що російський авантюрно-хижацький капітал на просторах ЄС змушений грати за цивілізованими правилами. Усіх цих переваг, які одержала десятка нових членів ЄС (серед котрих могла б бути й Україна, оскільки 1990 року економічний потенціал її розвитку був нічим не гіршим за прибалтійський чи польський) Віктор Янукович не побачив. Не захотів побачити. Чи просто не зміг, не зумів.

Звісна річ, Швейцарія чи Норвегія можуть добре почуватися і не ставши членами ЄС. Але якщо хтось скаже, що Швейцарія нічим принципово не відрізняється від України, чи матиме він рацію?

До речі: за оцінками народного депутата України Анатолія Матвієнка, щороку українські заробітчани інвестують в економіку нашої держави щонайменше 10-12 млрд. доларів. Це стільки ж, скільки становлять усі витрати Державного бюджету. Основна маса цих грошей заробляється в країнах ЄС. Іншими словами, Україна вже в‘їхала до Брюсселя, тільки не вагоном третього класу, який так не подобається Януковичу, а на товарняку. То ж чи не мусить прем‘єр-міністр (якщо він справді політик, а не політикан) викинути з голови свої чекістські цінності, якими так важко поступитися, і дбати про мільйони українських остарбайтерів, про їхню легалізацію і про можливість для них, образно кажучи, пересісти з товарняка хоча б у вагони третього класу? Але рівень економічного мислення професора Януковича, схоже, не підіймається навіть до усвідомлення того, що в межах його коханого Єдиного економічного простору з вільним рухом товарів і капіталів донецьке вугілля (середня собівартість 30 доларів за тонну) не витримає конкуренції з кузнецьким (Росія) та екібастузьким (Казахстан), собівартість якого коливається в межах 8-10 доларів.

А щодо “побудови Європи в окремо взятій країні”, то ми вже бачили восени минулого року, коли був зірваний з‘їзд “Нашої України” у Донецьку, яку “цивілізацію” вже збудували Янукович і Ко у себе вдома. Якщо це і Європа, то першої половини ХХ століття, коли там буйствували різноманітні фюрери та їхні штурмовики.

А тепер подивимося детальніше, як конкретно Віктор Янукович будує “фундаменти громадянського суспільства”. Для прикладу візьмемо пресу та книговидання. Як відомо, саме з ініціативи уряду Януковича на цей рік скасований нормальний режим оподаткування вітчизняних газет, журналів і книжок. І от одразу після призначення Ганни Герман прес-секретарем прем‘єра, останній виступав у Житомирі на Всеукраїнській нараді керівників державних і комунальних ЗМІ. І заявив, що він – за відновлення пільг з податку на додану вартість для друкованих ЗМІ, відповідний законопроект знаходиться у Верховній Раді, однак прийняття його гальмується. Зі слів прем‘єра можна зробити висновок, що Рада окупована якимись несамовитими опозиціонерами до уряду, котрі топлять усі ініціативи останнього. Тому і доводиться, як сказав Янукович, “наполегливо працювати, щоб повернути ці пільги з 1 січня наступного року”.

Іншими словами: інформаційний супровід президентських виборів здійснюватиме преса, обкладена додатковим податком. Після цих виборів податковий прес буде знятий, і ті незалежні видання, котрі виживуть, зможуть працювати на старих умовах. А про відновлення нормального податкового режиму для вітчизняного книговидання, яке з початку цього року практично “лягло на дно”, прем‘єр не сказав нічого. Цікаво, яку назву мала остання українська книжка, прочитана Віктором Федоровичем (якщо, звісно, така мала місце)?

“Державні засоби масової інформації повинні бути якісними і професійними. Ми беремо курс на якість”, - сказав Віктор Янукович. Між тим у сучасних демократичних країнах прагнуть звести кількість суто державних ЗМІ до мінімуму (як виняток – одна-дві телерадіокомпанії). Адже у світі визнано: державним медіа дуже важко бути об‘єктивними, навіть якщо вони цього прагнуть. І навіть, якщо цього вимагатиме сам Віктор Янукович. До речі, про цю об‘єктивність: довелося мені тиждень прохворіти, то ж слухав цілими днями “брехунець” державного українського радіо, і у жодному випуску новин не було жодної позитивної чи бодай нейтральної інформації про США. Пробачте, навіть у совдепівський час говорили про цю країну щось хороше, скажімо, про Анжелу Девіс чи про Ґеса Холла...

Невже така діяльність державних ЗМІ сприяє демократії?

І ще про “сильного керівника” та “людину слова і діла” на посаді прем‘єра. 17 травня у Запоріжжі відбувся так званий “собор народів Білорусі, Росії, України”. Якщо ж реально – зібралися кількох маргінальних політичних партій трьох держав під пильним наглядом посла Росії в Україні Віктора Черномирдіна. “Собор” проходив під гаслом “Три країни – один народ”. Тобто – ніякого окремого українського народу немає. Нагадаю, що преамбула Конституції України формулює право нашої країни на свободу і законність, “спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення”. Іншими словами, немає народу – немає держави, немає Конституції, немає Януковича-прем‘єра. І що ж робить глава уряду України, який мусив би керуватися якщо не Основним Законом і почуттям патріотизму, то хоча б шкурними інтересами збереження свого крісла? Він вітає учасників “собору”, тобто антиконституційної акції.

І після цього пані Герман розповідатиме, що Янукович любить Україну. Їй-Богу, краще б він її ненавидів...

Добре, відволічемося від політики. У ці дні розгорнулася грандіозна операція з прокладення судноплавного каналу через дельту Дунаю. У затвердженому урядом Януковича і здійснюваному варіанті каналу останній розітне навпіл унікальний Дунайський біосферний заповідник і поставить під загрозу негайного зникнення десятки видів флори і фауни, занесених до Європейського “червоного списку”. Тим часом можна було б спрямувати канал іншою трасою – і заповідник залишився б цілим; але обрана Кабміном траса, на думку експертів, дасть можливість “відмивати” величезні гроші.

Отож екологісти Європи протестують, оскільки Україна знищує всеєвропейське багатство, - але протести не доходять до лідерів Кабміну. “Янукович вірить у Бога, але не робить собі з цього реклами. Ця людина має заповіді Христові глибоко у своїй сутності”, - говорить Ганна Герман. Дуже глибоко, мабуть, так, щоб не заважали нищити Божі творіння в ім‘я прибутку.

Але чому б при всьому цьому комусь не полюбити щиро Віктора Януковича? Особливо, коли ця любов, схоже, підкріплена добрим грошовим еквівалентом і здібностями фахового демагога.