Сьогодні співрозмовник „Детектор медіа” - президент Полтавського медіа-клубу, упорядник видання Людмила Кучеренко.

- Чому видання одержало саме таку назву – „Біла книга”?

- Ну, взагалі, ви знаєте – є Червона книга, куди заносяться рідкісні види тварин, рослин. А біла книга - це книга про утиски. Мені відомо, що таку книгу видавали кримські журналісти, і тепер, вперше в історії полтавської журналістики, видана “Біла книга” і у нас.

Коли я задумувала цю книгу (власне, це був елемент проекту, підтримуваного фондом „Відродження”), то не думала, що ми зберемо стільки матеріалів. У нас навіть не вистачило грошей на запланований тираж - планували надрукувати 300 примірників, а вистачило лише на 200, тому що книга виявилися дуже об’ємною.

Часом матеріали, наведені в книзі, нагадують детектив. Поки що зібрано матеріали за 1997 - 2003 роки, по жовтень 2003-го включно. Це публікації у пресі, документи владних структур, листування засобів масової інформації з владними структурами, прокуратурою. Це і приватні документи – наприклад, листи журналістів, що свідчать про те, яким широким арсеналом засобів влада здійснювала політичну цензуру на Полтавщині (відлучення опозиційних газет від типографій, організація замахів на журналістів...). До речі, першою жертвою режиму був Вадим Бойко, який загинув 1992 року, - журналіст, народний депутат України від Кременчука. Тобто, власне кажучи, саме людина з Полтавщини була першою жертвою тоталітарного режиму.

– Вражає об’єм книги... Невже це лише вибрані документи, лише за шість років і лише на Полтавщині? (Книга складається з 226 сторінок формату А4. – “ТК”)

- Саме так. До книги увійшли далеко не всі матеріали. І якщо колись вдасться одержати кошти, щоб перевидати цю книгу, то я думаю, там буде набагато більше документів. Ми дуже скрупульозно збирали матеріал, але, скажу відверто - матеріали неповні, тому що редактори комунальних ЗМІ на наші звернення відповідали: “ну, у нас є, звісно, але ми вам не дамо, тому що це загрожує неприємностями від влади”. Тобто цих документів мало б бути ще більше. Навіть за останні два роки, коли після внесення змін у кримінальне законодавство перешкоджання законній журналістській діяльності є кримінальним злочином, на Полтавщині у кількох таких випадках прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи. У нашій “Білій книзі” не лише наведено документи з полтавською адресою: є і доповіді Уповноваженого з прав людини, є там і листування з Генеральною прокуратурою, є численні заяви медіа-клубу про утиски. Тобто ми не тільки констатували порушення прав журналістів, а й навели чимало свідчень того, як журналісти боролися за свої права.

– Чи мала така боротьба успіх?

- Є навіть невеликі перемоги. Наприклад, коли газету медіа-клубу “Новий день” у 2001 році вигнали з двох типографій, при тому, що ми не мали жодної копійки заборгованості, просто вигнали, тому що була така вказівка облдержадміністрації. Ми 8 місяців судилися, пройшли навіть апеляційний господарський суд і маємо позитивні рішення, що видавництво нас має друкувати, – такий прецедент для України був перший.

Іще один випадок - коли надійшла інформація про те, що Тамарі Просяник загрожує фізичне знищення (мається на увазі "Інформбюлетень", який фігурує на плівках Мельниченка, – "шалена – з матюком – газета виходить у Кременчуці, а служба не докладає"). І от якось опівночі Тамара Просяник зателефонувала і сказала: "Людмило, є така інформація, від дуже перевірених і надійних людей, які просто так казати не будуть, – мене хочуть знищити". А за рік до цього їй організували аварію, Тамара була поранена. І я подумала, що єдиний спосіб відвернути це вбивство, - це просто оприлюднити інформацію. Ми виступили на телебаченні, зробили заяву на всю Україну, розповсюдили по всіх сайтах, де тільки могли: в Генпрокуратуру, Верховну Раду, профільний комітет. І я думаю, це зупинило тих, хто мав такі наміри.

Є така у нас газета – "Миргородська правда", вона теж не має легального друку, як і "Інформаційний бюлетень", як "Новий день" не мав, як "Полтава росінформ" – не мають легального друку в області, десь нелегально, у партизанському режимі, змушені друкуватись. Коли побили Віктора Козоріза (а після цього випадку вигнали з наради, яку проводив голова Миргородської райдержадміністрації), ми теж зробили заяву в прокуратуру. Але тут, на жаль, успіху ми не мали – нам відмовили у відкритті кримінальної справи. Чимало рішень судів, позовів до засобів масової інформації – це, власне кажучи, класика політичної цензури, стандарт №1, і в “Білий книзі” чимало таких документів наведено, процитовано.

Був у нас такий випадок... Я працювала представником Національної ради з питань телебачення і радіомовлення у Полтавській області, одночасно очолювала, на громадських засадах, Полтавський медіа-клуб (я його очолюю з 1996 року) і ще працювала кореспондентом “Радіо Свобода". Таке поєднання полтавська влада мені не могла пробачити. Пішов донос на ім’я Холода, за підписом голови облдержадміністрації, у якому детально розписувалось, що я "политически неблагонадежна". І мене було звільнено з посади представника Нацради з диким формулюванням, з якого сміялись адвокати Харкова і Києва, що “держслужбовець не може очолювати громадську організацію Медіа-клуб”, хоча вони знали, що я це роблю безоплатно. Регіональний суд мене поновив, але Нацрада написала апеляцію – це вже третій рік поновлююсь на державній службі. У книзі є документи і про це.

Взагалі, матеріали „Білої книги” будуть корисними не тільки для журналістів – для дослідників, представників громадських організацій.

Але мені б дуже хотілося, щоб ця книга була першою і останньою, щоб більше просто не було матеріалів для таких збірників.