20 жовтня програма «Соціальний капітал та академічні публікації» (СКААП) Міжнародного фонду «Відродження» (МФВ) представила результати десятирічної роботи «Проекту перекладів»: понад 500 книжок було перекладено з англійської, німецької, польської, французької та інших мов і видано українськими видавництвами.

За підтримки програми побачили світ видатні твори зарубіжних авторів з економіки, філософії, історії, соціології, політології, права, психології, літературознавства, мистецтвознавства, релігії, соціології, а також видання художньої та дитячої літератури. Український читач отримав можливість познайомитися з працями Юрґена Габермаса, Сьюзен Зонтаґ, Мішеля Фуко, Адама Міхніка, Поля Рікера, Мартіна Гайдеггера та багатьох інших авторів. Партнерами програми є Гете-Інститут, Британська Рада в Україні, Польський Інститут у Києві, Відділ преси, культури та інформації Посольства США в Україні та програма «Сковорода» Посольства Франції в Україні.

За підтримки програми в Україні видано 518 перекладів книжок, близько 200 назв готуються до друку, підтримано 720 проектів та профінансовано майже 100 українських видавництв на загальну суму 4,213 млн доларів США.

Про проблеми і досягнення десяти років існування програми розповідає директор Міжнародного фонду «Відродження» Євген Бистрицький.

- До програми перекладів фонд пройшов по досить довгому шляху пошуків. Спочатку в 90-х існувала програма «Трансформація гуманітарного знання в Україні», яка підтримувала випуск нових підручників у сфері соціально гуманітарних дисциплін і економіки. Спроба була не досить вдалою: книжки, що були написані в рамках цієї програми, на жаль, не відповідали сучасному європейському рівню. А було зрозуміло, що саме в цій сфері є нестача знань в Україні.

- Що таке нестача знань?

- Книжки ж, що перекладаються, не тільки несуть інформацію з конкретних питань, а стаючи частиною освітнього процесу, ніби «вбудовують», або зорієнтовують дослідників українських на європейські течії й школи. Адже будь-яке гуманітарне знання тоді має точність, коли його вбудовано в традицію. Без шкіл, без традицій, без течій, сперечаючись між собою - воно недосконале. Воно потребує того, що називається критичним дискурсом, який, на жаль, ще й досі відсутній в Україні. Нам бракує взаємокритики, а не взаємозвинувачень - хто є патріот, а хто менший патріот, або проросійськи налаштований чи прозахідно - ні; практично відсутня наукова критика, тобто немає спільноти, яка б аналізувала твори вітчизняних авторів з об'єктивної, наукової точки зору.

В Україні через нестачу саме критичного дискурсу, взаємообміну науковими ідеями, по-перше, невисокий рівень власних досягнень у цих сферах, хоч деякі сфери виділяються. Скажімо, нині передує історія: вона є політично запитана, крім того наші історики стали активно спілкуватися з колегами з Польщі, Прибалтики, Росії - вони працюють разом, сперечаються і цим самим створюють той критичний дискурс, про який ми говорили. Більш повільно цей процес відбувається в інших гілках гуманітарного знання. Все це зв'язано з тим, що в нас існує державна система оцінки кваліфікації дослідників і викладачів, а за нестачі критичного дискурсу фактично вчені ради, ВАК і всі ті державні інституції, що поціновують вченого і визначають ступінь, є інструментами кваліфікації надзвичайно низького рівня. І саме це ще в 1998 році спонукало нас до праці в цій сфері.

- І взялися шукати перекладачів?

- Ні. Ми оголосили конкурс на найкращі книжки в цих напрямках серед українських авторів.

- І де ж ця вітчизняна гуманітарна бібліотека?

- На жаль, вже через рік ми зрозуміли, що вибрали хибний шлях: не було критеріїв відбору кращих, неясно було навіть із кого набирати експертну раду, щоб уникнути закидів у некоректності відбору; при цьому творів було представлено дуже багато!

- При цьому є очевидний дефіцит книжок українською в гуманітарній сфері. Хоча, звісно, російською наші сусіди останнім часом видали дуже багато.

- Коли ми викладали Джорджу Соросу своє бачення програми перекладів, він також посилався, що на російську аналогічну програму виділено майже 100 мільйонів, там існує серйозна перекладацька школа, а в Україні такої немає, всі в Україні читають російською, й узагалі - вчений має володіти кількома мовами і не зупинятися перед мовними бар'єрами. Але нам вдалося його переконати і відкрити програму.

- Маючи програму і гроші, ви відразу знайшли перекладачів і видавців?

- Отримавши перші книжки, ми були прикро вражені тим, що зміст, думка, найцінніше, що було в обраних книжках, втрачено - слова є, але вони розпадаються, ховаючи під собою головне. Стало зрозуміло, що перекладацька справа також потребує свого дискурсу. І так було створено лабораторію наукового перекладу, де збиралися перекладачі-філологи і фахівці з тих дисциплін, з яких перекладалися книжки. Дуже цікаві точаться дискусії, інколи навіть з приводу якогось одного слова. Наприклад, російське слово «нравственность». Оксана Забужко вважає, - і я, до речі, з нею згоден, - що «моральність». А наші опоненти наполягають на перекладі «звичаєвість». Але крім окремих таких питань головне, чим займалася лабораторія, - це збереження цілісності речення, думки, тексту при перекладі. І рік за роком з цього виростала і складалася школа перекладу гуманітарних наукових текстів, якої не було в Україні. В Росії такі переклади здійснювалися з 30-х років ХІХ сторіччя, а в нас цього не було. І наша програма виробляла традиції українського наукового перекладу.

- Це дуже почесно - бути фундаторами.

- Так, але й дуже відповідально. Сьогодні вже можна сказати, що більшість книжок, виданих в рамках програми, можна читати і розуміти, більш того - вони є внеском також і в мовну культуру. Крім того, в цих книжках є алюзії до інших авторів, перегукування з іншими творами, вони вбудовані до світової культури і піднімають нас на світовий рівень.

- Фонд видає книжки виключно своїм коштом?

- Ми даємо 50%, решту шукає видавець. На жаль, наші сподівання, що це якимсь чином спонукає розвиток вітчизняного книжкового ринку, виявилися марними: не видно ніякого впливу. Справа, мені здається, в тому, що держава відсторонилася від будь-якої допомоги не те що виданню перекладної літератури, а й взагалі від сприяння українському книговидавництву. Держава фінансує видання книжок, часто це книжки самих номенклатурних діячів, я не хочу їх критикувати, але їхній рівень вочевидь не є європейським.

- Яким чином відбираються книжки для видання всередині програми?

- Є програмна рада, куди входять найкращі спеціалісти з гуманітарних напрямків, які знають не тільки свій предмет, але й мови, вони складають список книжок, які було б варто перекласти. Коли ми аналізували ці списки, виявилося, що наша програма аж ніяк не повторює російську. Виявилося, що вітчизняні інтелектуали разом із країною дивляться на світ і своє місце в ньому зовсім під іншим кутом.

- Здається, сьогодні це вже нікого не може здивувати!

- Отже, наша програма за 10 років існування заповнила книжкову шафу: 517 книжок - це досить пристойна серйозна бібліотека з гуманітарних питань. І за книжки не соромно: наприклад, на останньому Львівському форумі видавців було відзначено книжку «Бесіди з Кантом», видану в «Дух і Літера» за сприяння програми, значить - переклад непоганий.

- Чи є партнери у програми?

- Ми сподівалися, що програма розпочне видання перекладів і поступово передасть його державі, як ми зробили з зовнішнім незалежним тестуванням, наприклад. І майбутнє програми мені бачиться за рамками роботи фонду «Відродження». Ми мали зустрічі з цього приводу з керівництвом фонду Толстоухова, вже видали книжку за сприяння фонду Пінчука. Мені здається, така відділена самостійна програма змогла би продовжити роботу з видання перекладної гуманітарної літератури.

Фото - UKMA