Віталій Шевченко: „Досі мені не доводилося стикатися з такою жахливою, зловживацькою і до абсурду поганою чиновницькою системою, якою є Нацрада.”

14 Серпня 2002
1213

Віталій Шевченко: „Досі мені не доводилося стикатися з такою жахливою, зловживацькою і до абсурду поганою чиновницькою системою, якою є Нацрада.”

1213
...чи має найголовніший телевізійний орган країни – Нацрада з питань ТБ та РМ - інформацію про реальних засновників та власників телеканалів та радіостанцій? Як вже не раз наголошувала „Детектор медіа”, однією з найголовніших проблем сучасного українського суспільства ми вважаємо непрозорість фінансування ЗМІ.
Віталій Шевченко: „Досі мені не доводилося стикатися з такою жахливою, зловживацькою і до абсурду поганою чиновницькою системою, якою є Нацрада.”
От, наприклад, чи має найголовніший телевізійний орган країни – Нацрада з питань ТБ та РМ - інформацію про реальних засновників та власників телеканалів та радіостанцій? З усіма змінами, що відбуваються в період між попереднім і майбутнім отриманням ліцензії? Із цього запитання ми розпочали нашу розмову з новообраним членом Нацради Віталієм ШЕВЧЕНКОМ.

( „Детектор медіа”, до речі, має намір ближчим часом розповісти читачам не тільки про те, хто на сьогодні є номінальними засновниками, реальними власниками та політичними „кришами” провідних українських телеканалів. А й про те, якими шляхами ми намагалися отримати офіційні підтвердження неофіційній інформації .)


- Інформація про засновників електронних ЗМІ вимагається при ліцензуванні. – каже Віталій Шевченко. - В принципі, можна взяти будь-яку ліцензійну справу (але з дозволу особисто голови Нацради, - як повідомили „Детектор медіа” в апараті цієї установи. - Прим. Сергія Черненко) і подивитися склад засновників. Це, мабуть, єдиний і останній легітимний момент, коли проявляються засновники. Інша справа, що це кому дає. Бо в багатьох випадках засновниками виступають невідомо хто, часто навіть підставні фірми. І, потім, немає жодної гарантії, що склад засновників залишиться сталим хоча б у перші три місяці діяльності. А далі – ці дані у справах, що зберігаються принаймі у Нараді, вже не поповнюються.

- Тобто протягом терміну дії ліцензії Нацрада вже не відстежує процес зміни засновників?

-Абсолютно. І навіть реєстр телерадіоорганізацій, сама назва якого зобов’язує до того, щоб усі ці дані поповнювалися і уточнялися – на жаль, таких функцій не виконує. Я вже не кажу про іншу проблему, на що, до речі, неодноразово вказували європейські інституції, коли йшлося про рецензування нашого законодавства. При чому тут засновники? Якраз у Європі і не цікавляться – хто засновник, для них головне – хто власник? А українське законодавство не передбачає жодної фіксації власника, і в цьому вся біда. Можливо, у нас ще збереглася потреба, як анахронізм, фіксувати засновників, оскільки є чітке розмежування між державними і недержавними організаціями. Звідки випливає доволі умовне встановлення статусу, із усілякими можливими пільгами та державним сприянням, соціальним забезпеченням працівників телерадіоорганізацій і так далі.

Але я вважаю, якщо ми хочемо незалежних ЗМІ хоча б у цих пострадянських схемах з державними та недержавними ЗМІ, якщо хочемо хоч трішечки забезпечити в цих умовах свободу слова - є нагальна потреба найближчим часом узаконити строге фіксування власників телерадіоорганізацій.

Бо у нинішній ситуації важко навіть сперечатись із виконавчою владою, наскільки підневільні ЗМІ, скажімо, під час якихось масових політичних акцій. Влада відразу заперечує: „ви ж подивіться, скільки формально зареєстровано недержавних ЗМІ!”. Але за цифрами ховається суть. Бо всі ці ЗМІ разом не є настільки впливовими, як видання чи канали державного сектору. І – не вільними від політичного впливу влади.

Саме для того, щоб знати, хто ж із реальних власників медіа грає за якими правилами, їх і треба проявити. Робити це потрібно, перш за все, на законодавчому рівні. І зробити це не так уже й важко. Бо вивчаючи наше українське суперечливе законодавство, раз по раз наштовхуєшся на конкретні норми, де аж рука свербить дописати кілька слів і все стане на свої місця.

До речі, цікавий момент. Мені здається, що навіть „Детектор медіа” цього не відзначала. Мінюст нещодавно зробив подання на Національну раду з вимогою привести положення про ліцензування у відповідність до закону „Про телебачення та радіомовлення”, і встановлює термін – до 25 серпня. Інакше, треба думати, Мінюст, якщо він послідовний у свої діях, зліквідує це положення. І неважко уявити, які це матиме наслідки, і які підстави б дало для тих телерадіоорганізацій, які не пройшли конкурс і знаходяться в судових конфліктах з Нацрадою.

Відбувається те, про що ми з Віктором Івановичем Понеділком говорили, коли ще працювали у профільному парламентському комітеті. До речі, однією з причин, через яку останньому складу Нацради не вдалося затвердити свій звіт у парламенті було як раз те, що Нацрада продукувала нелегітимні з точки зору права документи, якими, не зважаючи на це, послуговувалася і вершила долі телерадіоорганізацій.

- Чому, на вашу думку, Нацрада, яка працює вже достатньо тривалий час, так досі і не змогла виправити власні помилки?

- Почасти це можна пояснити тим, що законодавство десять років тому творилося „з чистого листа”. А почасти тим, що останніми роками був втрачений зв’язок Нацради та профільного парламентського комітету. Очевидно, що лише узгоджуючи свої позиції, працюючи у контакті, можна нагромаджувати відповідну законодавчу базу. Такого контакту, на жаль, не було. А тим часом нагромаджувалися суперечності, які тепер вилазять боком. І саме у цей період з’явилися ті положення Нацради, які викликають зараз сумнів не лише у парламентського комітету, а стосовно яких уже є вердикт і Мінюсту.

Ну й, звичайно, можна говорити про те, що були люди, яких така ситуація невизначеності влаштовувала. Я хочу сказати, що побувавши вже „всередині” Нацради, у мене є чіткий суб’єктивний висновок. Досі мені не доводилося стикатися з такою жахливою, корумпованою, зловживацькою і до абсурду поганою чиновницькою системою, якою є Нацрада. Це враження з особистого погляду, а не з чужих слів. Подібних речей я ніколи не спостерігав, а тепер я їх побачив, можна простягнути руку і їх помацати.

Абсурди випливають на кожному кроці. При цьому мене ніхто не переконає, що це набір випадковостей. Очевидно, що за цим проглядається корислива система, яка багато кого тішила. Очевидно, що виникали якісь комбінації „німого” взаєморозуміння і небажання будь-що змінювати.

- Ви маєте надію, що зміни у персональному складі Нацради суттєво змінять ситуацію?

- Звичайно, не варто перебільшувати і думати, що щось зміниться з приходом одного-двох людей. Але, якщо вже стався прихід цілої нової – парламентської - „гілки”, однієї з двох складових Нацради, то це є певним симптомом. Він повинен хоч якось реалізуватися. Я не кажу, що це обов’язково реалізується у повній мірі, але якось це неодмінно реалізується.

Якщо Верховна Рада вже пішла на заміну повністю свого складу в Нацраді, то цей склад, хотів би хтось чи не хотів, навіть, якщо кожен із нас перед кимсь залежний – чи перед Богом, чи перед чортом – все одно буде відгукуватися на ті очікування, на хвилі яких ми сюди прийшли.

Я вже не кажу про інше. Тут працюють професіонали і працювали професіонали, включно з тими, хто потрапив під ротацію. Один одного всі знають. А коли йдеться про професійне середовище, хай навіть політично заангажоване чи прив’язане до влади, то все одно зміна хоч однієї складової перекомпоновує всю систему стосунків. І наш прихід позначиться і на тій частині Нацради, яка залишилась. Вони теж уже інакше будуть дивитися на дуже багато речей.

- Якщо говорити про те, якими Ви бачите першочергові завдання Нацради..

- Є дуже принциповий момент, на якому я хочу наголосити. Ми, новообрані члени Нацради, чітко визначилися: хай від нас ніхто не очікує зміни попередніх рішень. Може, хтось би цього й хотів, для того, щоб показати, що Нацрада залишається таким же заполітизованим органом, як і раніше.. Така позиція означала б, що Нацрада і надалі залишиться джерелом конфліктів. Цього не буде. Ми визначилися, що будемо домагатися правового, судового врегулювання тих конфліктів, які нагромадились, і дивитися, щоб усе, відповідно до рішень, було приведене в порядок.

Що стосується організації самої праці Нацради, то зараз ми підняли всю базу положень, вона переписується. Ми маємо надію, що вдасться всю цю справу довести до кінця за цей невеликий відтинок часу – до осені.

Нас, наприклад, дуже здивувало, що в Нацраді відсутній секретаріат. Чому так трапилося – невідомо. Чи його було ліньки створювати, чи комусь просто не хотілося цим займатися. Причому це орган, який передбачений законом. Але його не було. А секретаріат – це та інституція, яка „вентилює” всі документи перед прийняттям рішень. Без неї взагалі неможливо працювати. Часто під час видачі ліцензій з’ясовувалися якісь не те що другорядні, а навіть, четверторядні нюанси, про які й говорити всерйоз не можна, коли йдеться про такі відповідальні речі, як отримання права мовлення. Ліцензування робилося дуже неорганізовано, і крім якоїсь особистої зацікавленості, в чому я завжди буду переконаний в оцінках попередньої практики Нацради – іще нагромаджувались похибки за рахунок недбальства чи недостатньо ретельного підходу до виконання посадових функцій.

- Як Ви ставитесь до недавнього указу президента „Про додаткові заходи щодо забезпечення відкритості у діяльності органів державної влади ”?

-Я думаю, що це шкідливий документ. Через те, що десь два роки тому був уже якийсь подібний указ про ситуацію в інформаційній сфері із запевненнями, що після цього документа ніяких проблем більше не лишиться. Отже, їх уже не лишилося, то нащо творити ще один указ? (сміється).

Я думаю, що це лише жонглювання якимись поняттями, ситуаціями, настроями – і не більше.

От візьміть попередній указ – отой мені хочеться зачепити – про спостережну раду НТКУ. Ну абсурд же повний. Знаєте, я мав певне відношення до створення законодавства про суспільне мовлення. В один момент я навіть сам розгубився . Почав думати, може, й справді не треба категорично вимагати одномоментного створення на базі НТКУ Суспільного телебачення, а потім уже - і поступового наповнення його істинним змістом публічного мовлення. Може, нехай воно існує у державній формі, поступово трансформується, створюються якісь колегіальні органи, вводяться елементи суспільного мовлення, поступово дозріває...

Так от тепер я з жахом думаю, Боже, якщо це була система, де керівник призначався одноосібно і від волі однієї людини залежало - призначити його чи погнати – так відтепер, навіть у тих випадках, коли того керівника якісь пориви і змусили проявити творче самовілля, над ним стоїть наглядова організація, кожен з чиновників якої також призначений одноосібно. За умови, звісно, якщо вона справді збирається працювати, в чому я маю великі сумніви. За нашої пам’яті було створено чимало подібних органів, а потім не могли згадати, хто в який з них входить. Все це є, очевидно, не більше, ніж блефом. І це, може, й на краще. Бо якщо ця Наглядова рада працюватиме, то можна буде констатувати, що на „шиї” НТКУ появиться такий „зашморг”, з якого вона вже ніколи не вистрибне.

Залишиться тільки відрубати „голову” і створити систему суспільного мовлення за європейським зразком.

- А яким Ви бачите реальний механізм створення суспільного мовлення?

- Механізм простий. Наймається чотири чоловіки. Беруть шлямбури, чи як вони там називаються, молот, драбину. Приходять, зривають одну табличку, ще краще, розбивають її - і прибивають другу.

А потім, після цього на тиждень збігаються усі і вирішують, що воно має бути після цього (сміється). І все, далі все піде набагато швидше, ніж за посередництвом різних спостережних рад і так далі..

- А хто найматиме цих чотирьох чоловік?

- Ну в цьому й уся біда. Досі пробували теж їх найняти за принципом створенням Нацради, але цей спосіб тут не спрацював. Але якщо простежити, як ця ідея розвивається „у масах” протягом останніх п’яти років, то прогрес дуже помітний. Притому, що загальна ситуація в інформаційній сфері погіршується. Все ж, я думаю, ми потроху дозріваємо до того, що нам треба і роздержавлюватися, і створювати суспільне мовлення...

- Ви є активним поборником ідеї тотального роздержавлення ЗМІ. Ви справді вважаєте, що роздержавлення здатне швидко і радикально змінити на краще ситуацію у вітчизняному медіа просторі?

- Цей шлях суперефективний. Я думаю, наші журналісти пережили б другу молодість. Особливо ті, які сидять зараз у районах. Вони вже знають, що їм опиратися не варто, що зараз лише виходять якісь зачовгані „районки”, на які силовим порядком роблять якусь передплату, платять мізерні зарплати. І що їх праця нікому не потрібна. І що не йдеться навіть про проведення державної лінії, бо ці видання обслуговують не державу, а місцеве начальство.

Так от, хоч би ці люди ожили. І вони прекрасно знають, що вони прожили б за свою працю.

Це вихід для журналістів. Зараз вони стомилися опиратися. А от якщо буде умова – іншого шляху не існує, вони спокійно зітхнуть і на другий день почнуть заробляти гроші, знаючи, що їх працю, нарешті, реально оцінять.

- Але ж зрозуміло, що процес швидкого роздержавлення закінчиться тим, що медійні ресурси або залишаться, або , навпаки перейдуть у руки тих, хто вже зараз має потужні фінансові та владні ресурси – тобто, переважно залишиться під контролем тих же людей, що й зараз?

- Знаєте, якби мені хто свого часу сказав, що отаке гниття буде продовжуватися багато років, то я ще на початку говорив би – слава Богу, хай вони переходять. До цього часу реальні власники давно б виробили якісь правила гри, а так це скніння продовжується без кінця.

Ну я вже не кажу, що є третій спосіб. Якщо вже є сильні мовники, то зараз навіть помірковані люди заявляють всерйоз про те, що хай вони дістануться іноземним інвесторам – і тоді буде якийсь лад. Раніше таке й в голову нікому не могло прийти. Зараз про це говорять, як про реальну схему – настільки тяжка та зашорена державою ситуація.

- Нещодавно довелось прочитати інформацію про зустріч керівника російського Меді-союзу Олександра Любімова з Володимиром Путіним. Серед обговорюваних (до речі, дуже схожих з нашими) проблем, йшлося і про роздержавлення, з необхідністю якого обоє погодились. Але зазначили, що існує небезпека при „різкому” проведенні цього процесу позбавити інформації значну частину населення, оскільки це може привести до зникнення великої кількості газет чи телерадіомовників, в першу чергу, регіональних. Чи не є підстави для таких побоювань і у нас в Україні?

- У будь-якому разі інформація є товаром. Це ми живемо в перевернутому світі і не вважаємо її товаром, і вимагаємо від неї чогось іншого. А якщо це товар, то все одно населення обиратиме те, чого воно хоче. А проворний власник навпаки, набагато швидше зрозуміє, що населенню треба і дасть йому те, що воно хоче.

Поза тим, мають існувати і суспільні форми, які будуть певною противагою такому, чисто комерційному підходу. Тут, власне, і придумувати нічого. Все вже придумано до нас.

Я особисто переконаний, що ми повинні рішуче роздержавитись. На часі – гасло: „Україна – без державних ЗМІ!”(сміється).

Читайте також:

href="http://www.part.org.ua/index.php?day_news=52856954">Популярность Нацсовета падает. Даже изнутри(part.org.ua)
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
„Детектор медіа”
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1213
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду