Той факт, що фінал відбіркового конкурсу довелося перенести з “Палацу спорту” до телецентру на Мельникова, чудово відбиває стан готовності України до проведення “великого” “Євробачення”. Але менше з тим: слід розмежувати й окремо розглянути всі складові того, що сталося в неділю, а саме: власне конкурс, телевізійну картинку, переможців та їхні преспективи і, звісно, чого варто чекати від травня.

Отож, відбірковий тур. Вкотре слід наголосити, що, по-перше, неналежна прискіпливість тих, хто здійснював первинний добір, призвела до вкрай низького середнього рівня конкурсантів. Чи не половина з них абсолютно не запам’ятовувалася, пропонуючи невиразні пісні з невиразними концептуальними вирішеннями номерів. По-друге, неналежна прозорість процесу підрахунку голосів породжувала певні сумніви в адекватності результатів. Нарешті, фінальна інтрига з вливанням “свіжої крові з Майдану” (фатальна для учасників чотиримісячного конкурсу) хоч і дещо розбавила сірість маси конкурсантів, все-таки наштовхнула на думку: шановне панство, а навіщо ж, власне, з публічністю було морочитися? І чи чесно це стосовно тих, хто брав участь у змаганні від початку?

Ці суперечності й лежать в основі того відповідно суперечливого враження, яке залишив по собі фінал конкурсу. З одного боку, високий рівень професіоналів (“Тартак”, “Таліта Кум”, “НеДіля”, “Мандри” та інші) не дав концертові сповзти “нижче плінтуса”, з іншого – дисонував з провінційною безбарвністю решти. Запам’яталися, крім названих вище, “Yurcash”, що все-таки заслужив своє третє місце, відмовившись від сплагіатованого в “Zdob Si Zdub” образу, і “Де шифер” з досить пристойним революційним виступом. Ані Лорак та Віктор Павлік загалом дотягували до середнього європейського рівня, проте яскравої мелодії-шляґера у них, правду кажучи, не було. Підсумовуючи, скажемо, що в цілому враження краще, ніж очікувалося.

В принципі, дещо гіршого чекали і від суто телевізійної складової шоу. Однак не можна оминути кілька суттєвих моментів. Наприклад, більшість глядачів (але не виконавців) скаржилася на різну якість звуку в різних учасників. Пані Мозгова на прес-конференції сказала, що звук був цілком задовільним, і на виправдання НТКУ можна зауважити, що й під час торішнього “Євробачення” в Стамбулі звучання бувало теж не вельми якісне. Хоч таких проколів, як у виступі “Тартака”, якому з не зовсім зрозумілих причин довелося розпочинати двічі, там теж не було. Втім, не звуком єдиним: можливо, не найліпшим було й рішення запровадити для ведучої конкурсу окреме місце. Є претензії і до самих ведучих (за нав’язливу міміку та фрази на зразок “ґринджоли – це гуцульські сани”). Дизайн сцени теж бажав би бути сучаснішим; натомість монтаж можна схарактеризувати як доволі динамічний і загалом непоганий.

Досі я старався оминати гурт “Greenjolly”, сиріч “Ґринджоли”, задля перемоги якого, як виявилось, усе це й відбувалось. Ставлення до його цілком передбачуваної появи було або переважно гумористичним, або в дусі “віддаймо шану героям Майдану”: серйозно перспективи перемоги хлопців навряд чи розглядав хтось із глядачів чи журналістів (останніх, до речі, майже не пускали на знімальний майданчик студії АСБ-1 – не дуже ясно чому). Героям навіть дещо підіграли, поставивши аж насамкінець. Скрізь “Greenjolly” поступалися комусь: “Тартаку” – драйвом, “Таліті Кум” – мелодійністю, зовнішністю – ледве не всім. Фактично, єдиною їхньою заслугою була активна участь в помаранчевій революції. Тому сказати, що перемога цього гурту була неочікуваною – це не сказати нічого. На очах телеглядачів підтвердилася стара істина: “Євробачення” (байдуже, “мале” чи “велике”) – суто кон’юнктурний конкурс з кон’юнктурою цілковито непередбачуваною й мінливою. Отож намагатися вгадати, як вона складеться за кілька місяців, – справа дуже ризикована.

До того ж, варто наголосити на одному суттєвому моментові, що міг сильно вплинути на недільні результати. Навряд чи було правильним та етичним демонструвати кількість голосів, відданих за виконавців, до кінця самого голосування, адже це неабияк коригує підсумки конкурсу: невже люди стануть платити гроші, щоб підтримати безнадійно відсталу пісню? “Велике Євробачення”, до слова, уникає такої практики.

По тому, як все скінчилося, хтось із журналістів в прес-центрі висловив думку, що “переміг Майдан”. Як тепер поширити цей Майдан на Європу – ось питання. Адже перемога “Greenjolly” настільки ж суперечлива, як і все в цьому конкурсі. З одного боку, розкішна можливість витиснути все можливе з революції, розчулити європейських глядачів знайомим словосполученням “Yuschenkotak!”, з іншого – можна наразитися на особливо болісне розчарування. І пісня, під яку ти місяць тупцював на морозі посеред Майдану – це одне, а пісня, яку ти вперше чуєш на дивані десь у Лондоні або Стокгольмі – щось уже зовсім інше. Очевидячки, тепер більшість зусиль треба зосередити на промо-турі, аби міцно пов’язати для тих, хто голосуватиме в травні, революцію і її гімн. Чиїм коштом це відбуватиметься, поки невідомо – самі “Greenjolly” на прес-конференції нічого визначеного не казали і відбувалися фразами на кшталт, мовляв, ось ви в травні побачите, хто чого вартий. Дивно: адже ідея конкурсу, мабуть, і полягала в тому, щоб побачити це вже зараз.

Не менших зусиль, ніж PR “Greenjolly”, потребуватиме й суто технічна підготовка до конкурсу, адже Європейська телерадіомовна спілка досі не відкидає можливості перенести конкурс до іншої країни. Аби не перекреслити листопадово-грудневі здобутки нашого іміджу ганебним провалом, слід було діяти ще раніше, не втрачаючи цілий місяць через зволікання зі зміною керівництва НТКУ. Хай там що, віце-прем’єр Микола Томенко повідомив на прес-конференції, що в десятиденний термін буде остаточно вирішено всі питання і розпочато реальну підготовку до “Євробачення”.

Насамкінець зазначимо, що робити з недільного шоу далекосяжні висновки не варто. Попри численні недоліки воно мало певні позитивні симптоми. По суті, це – той перший млинець, який може виявитися як смачним, так і глевким, залежно від того, з якого краю вкусити.