Леся Ганжа, „Детектор медіа” “Напередодні парламентських слухань ВОНИ готують негативну громадську думку”, - цими словами учора розпочав прес-конференцію в УНІАНі директор кіностудії імені Довженка Віктор Приходько.

“Вони” – це народні депутати Лесь Танюк та Павло Мовчан. Сам Віктор Приходько пояснює суть конфлікту так: “З перших днів мого директорства Комітет з питань культури та духовності при ВР зайняв відверто ворожу позицію. ВОНИ з першого дня вимагали мого звільнення, навіть не познайомившись зі мною. Ніхто з комітету – ні пан Танюк, ні пан Мовчан – жодного разу за рік не були на кіностудії. Один раз ВОНИ приїхали мене знімати, але відмовилися навіть подивитися студію, і що зроблено чи робиться – “Ми і так все знаємо!”. Точно, як при ЦК КПРС. А тепер ще одна прекрасна ідея – повернути на керівництво всім кінопроцесом професійного партпрацівника Ганну Чміль. Але в мене контракт на 5 років. І поки я не порушу закону, зняти з посади мене неможливо”.

Я слухала про досягнення директора кіностудії (“На сьогодні на кіностудії бракує павільйонів, кадрів та техніки. У нас всі потужності завантажено, на відміну від ситуації кількарічної давності”), його виправдовування на закиди щодо того, що кіностудія Довженка має знімати українське кіно, а не кліпи та серіали (“Ми кінофабрика, ми тільки виробляємо продукт. Ми не продюсуємо кіно і не формуємо репертуарну політику”), а також надміру детальні пояснення щодо того, що він робив під час Помаранчевої революції (“Я всіх відправив на Майдан, у нас знято 90 годин плівки”), і, з одного боку, мене розбирала досада, що інформпривід дурацький і пресу намагаються втягнути у чергові розбірки за портфелі, з другого… А з другого боку, можливо, саме ці горезвісні (дрібні, ниці, нікчемні, заангажовані й ще маса чистоплюйських епітетів) “розбірки за портфелі” і є чи не найприкметнішим знаком дня сьогоднішнього. От не так давно я читала лист до Президента Ющенка (звичайно, відкритий лист), підписаний “Колектив Національної телекомпанії України”. Там теж спочатку перелічувалися досягнення НТКУ під головування Савенка, про велику кількість успішних проектів, які люблять глядачі (ви часто дивитеся програму “Наше”? А “Тарасова церква? А в них, тим не менш, високий рейтинг – так стверджувалося в листі…), а завершувався лист вимогами: „Залишити державний канал державним, а при розгляді питання про суспільне телебачення – підійти до цього розважливо та обережно”, і друге – не змінювати керівництво НТКУ”. Резюме листа: „Ми певні, що ви ніколи не відвернетеся від українського народу та нас, працівників НТКУ...” Віктор Приходько – це інша стилістика. Це стосується не тільки риторики (“Я почав революцію на студії рівно за рік до Помаранчевої”, “Для Спілки радянських кінематографістів створити заповідник на базі Кінохроніки. Хай вони там відбудовують своє щасливе минуле… та Клуб анонімних алкоголіків (Спілка кінематографістів у повному складі)), а й керівництва студією, і методів захисту та нападу. Він посилається не на метафоричні повороти президентської голови до чи від українського народу, а на контракт; коли його зачіпають – влаштовує прес-конференцію та подає до суду (як повідомила юрист студії Людмила Іванчик, позови щодо спростування інформації у ЗМІ, захисту честі та гідності та моральне відшкодування зараз подано на режисерів Савельєва, Іллєнка (Михайла) та депутата ВР Леся Танюка).

До початку прес-конференції я поставила кілька запитань Вікторові Приходьку від “Детектор медіа”:

-Яка основна мотивація влаштування сьогоднішньої прес-конференції?

-Щоб ніхто не думав, що ми чи злякались, чи відмовчуємося, чи, може, гадаємо, що так воно й треба. Ми не вважаємо, що депутат може собі дозволити говорити, що завгодно, а ми повинні слухати і мовчать, - це не комуністичні часи. Чому люди з далекого минулого повинні нам розказувати, як вести справи на студії? Хай не плутають свою творчу імпотенцію з проблемами українського кіно. У нас все виходить. У нас вийшло все, що ми планували.

-З приводу обіцянок: навесні під час презентації Фонду розвитку українського кіно ви казали, що починаючи з вересня кожного понеділка на кіностудії буде запуск, а щосуботи – прем’єра. Можливо, наше видання не має всієї інформації…

-Можливо, не має. А в нас все є: з вересня ми зробили три фільми, а потім почалася революція і дві наші групи знімали Майдан, а наш дебютант Олександр Хакало, якого ми представляли на тій весняній прес-конференції, яку ви згадуєте, їздив з камерою автопоїздом “Дружба”. На сьогодні ми маємо 90 годин матеріалу, зараз ми зробили DVD “Помаранчева революція”, де зокрема опрацювали і ті кадри, які поприносили люди з усієї України на “5 канал” і в штаб Ющенка; закінчуємо фільм на замовлення канадських продюсерів “Україна: прорив до демократії”, його планується як до ТБ-показів, так і для тиражування на DVD. Сьогодні віддаємо його до друку на DVD, а завтра відправляємо до Канади.

-Як ви ставитеся до новопризначеного міністра культури пані Оксани Білозір?

-Прекрасна людина.

-Але прекрасна людина – як відомо, не професія…

-Вона ще не встигла нічого зробити, але з того, як вона сьогодні спілкувалася зі мною, я повірив, що вона правильна людина на своєму місці, і, я певен, що ми з нею порозуміємося. Вона не має досвіду роботи, як бюрократ, але вона моральна людина, а це, я вважаю, головне. І потім її минуле – культура, а не райкоми та міськкоми, як у Ганни Павлівни Чміль, приміром. Білозір нормальна людина.

Є важливий нюанс. Крім непримиренного конфлікту із Спілкою кінематографістів, який пан Віктор відбив прицільним ударом, назвавши усі ескапади проти себе наїздами творчо збанкрутілої геронтократії, Приходько не є людиною з “помаранчевої” обойми. Звідси й похапливі виправдання, що, як і коли він робив під час революції, і розпис у лояльності новому міністру культури, чиє призначення, м’яко кажучи, серед митців, що не є директорами студій і, взагалі, не звикли “ходити з поклоном до Мінкульту”, викликає відверто протестну реакцію. “Злі язики” закидають Приходьку прихильність до старої влади і рідство – не тільки сімейне, а й грошове – з такими одіозними персонажами політикуму як Володимир Сивкович (на що Приходько розводить руками і з винуватою усмішкою говорить: “Я що маю вибачатися, що не на тій оженився?”). Приходько не збирається брати на себе відповідальність за відсутність шедеврів в українському кіно за рік його головування на студії. Він не говорить про власну велику гуманітарну чи мистецьку місію: він вбачає себе директором кінофабрики і пишається тим, що на сьогодні кіно в Україні знімається і кінематографісти мають змогу не декваліфікуватися на дозвіллі, а напрацьовувати фахові навички. Його позиція жорстка та неоднозначна, але – аргументована. Чи знайде контраргументи влада для оцінки його діяльності – мені особисто дуже цікаво. І головне – які саме аргументи. Крім того аргументу, звісно, що комусь із героїв революції не вистачило портфелів.

І два суб’єктивні враження. Перше: мені не сподобалося, коли на прес-конференції Микола Княжицький (віднедавна й кінопродюсер) поставив директорові кіностудії запитання: “Як відтепер фінансуватиметься кіно з бюджету? Які плани у держави з приводу кіно?”, то пан директор відповів надто коротко: “Не знаю”. Друге стосується Ганни Павлівни Чміль. Є такий індикатор – зал кінофестивалю “Молодість”, який славиться своїми демократичними і безпосередніми реакціями. Минулого року на “Молодості”, де в залі здебільшого сидять не пенсіонери і геронтократи, а кінематографісти, починаючи від наймолодшого покоління, коли директор “Молодості” Андрій Халпахчі просто оголосив, що в залі присутня Чміль – яку давно зняли з посади заступника міністра культури і яка не мала жодного офіційного статусу – зал вибухнув оплесками. На закритті фестивалю цей же зал освистав депутата Сивковича – спонсора одного з головних призів фестивалю. При цьому один з режисерів, зовсім не шанувальник Приходька, порівнюючи його і Чміль саркастично зауважив: “В Приходька є один плюс: він може робити, – що саме робити - питання інше; але Чміль вміє тільки не заважати”.

Леся Ганжа, „Детектор медіа” Замість P.S.:

Михайло Іллєнко, кінорежисер, член Наглядової ради кіностудії імені Довженка:

- На студії катастрофа, а Приходько вправний і цинічний демагог. Приміром, він деяким кінематографістам виділив на студії пожиттєві кабінети. Є такий кабінет і в мого брата – Юрія Іллєнка. Там красиві двері, золочена табличка, але – про існування цього кабінету мій брат дізнався випадково і ключа йому ніхто не дав. Це дрібниця, але це яскравий приклад того, за якою схемою працює Приходько. Ще на початку своєї діяльності він запропонував дві концепції реорганізації кіностудії, які були негативно оцінені Спілкою кінематографістів. За що? За те, що вони надають преференції іноземному та телевізійному капіталу. Ви подивіться, яка зараз ситуація на студії! Режисер Станіслав Клименко, який знімає бюджетне кіно про Шевченка (і до речі, не п’є), вимушений був фільмувати у колекторі (Лесю, “в колекторі” означає “на калідорі”), бо усі павільйони завантажені. А чим завантажені? Ситуація ж абсолютно непрозора. На “Мосфільмі” теж усі павільйони завантажено, але там знімають російське кіно, а в нас? Що у нас знімають? Я маю право це знати, а не здогадуватися, що ідеться про московські серіали та рекламу, бо я член Наглядової ради студії, і це не тільки моє право, а й обов’язок – знати й коментувати цю ситуація публічно, в тому числі й у ЗМІ. І в мене маса запитань до пана директора студії, в тому числі й питань пов’язаних із діяльністю на студії Сивковича. Бо – ще раз наголошую – ситуація є непрозорою, а це викликає тривогу. Але будь-яка спроба висловитися з цього приводу наражається на істерику з боку Приходька і повістку до суду.