Хто володіє інформацією – володіє країною

17 Лютого 2005
1208

Хто володіє інформацією – володіє країною

1208
У разі зменшення державного фінансування державних же ЗМІ, вони поповнюватимуть свої ресурси за рахунок так званих політичних “спонсорів”.
Хто володіє інформацією – володіє країною

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу “Сучасність”, для „Детектор медіа” Історія КПРС таки була дуже цікавою навчальною дисципліною. Бо ж із неї можна було дізнатися такий, скажімо, цікавий факт, що клята царська влада у часи перебування на посаді міністра фінансів Сергія Вітте не тільки домоглася перетворення російського рубля на одну із найстабільніших світових валют із золотим еквівалентом, а і встановила граничну норму вивезення одержаних іноземними інвесторами доходів із імперії – 16% від загальної їхньої суми. Будь ласка, скуповуй чи будуй підприємства – скільки хочеш, заробляй – скільки хочеш, але вивезти можеш тільки вказану суму. Все інше – вкладай у розвиток господарства імперії. Звичайно, ця корисна інформація містилася десь поміж загальнообов‘язковими ритуальними заклинаннями про “подальше загнивання капіталістичної економіки” та “грабунок країни іноземними монополіями”; але навіть із курсу історії КПРС можна було дізнатися, що не всі в керівництві тієї імперії були ідіотами, нездатними думати про інтереси держави. Інша річ, що з об‘єктивно-історичних причин переважали таки ідіоти, на чолі з Миколою ІІ, котрий тихо ненавидів Вітте і врешті-решт відправив його у відставку.

А ще в історії партії з гордістю повідомлялося, що на початку осені 1917 року більшовики мали свої газети в кожному із повітових міст Російської республіки. Якщо ж хтось читав рекомендовану студентам як додаткову літературу книгу Джона Ріда “10 днів, які потрясли світ” (за словами автора передмови до неї Володимира Ульянова-Леніна, найбільш правдиве описання жовтневого перевороту), то він дізнавався, що практично повсюдно саме більшовицькі газеті (і ніякі інші) населення одержувало не тільки регулярно, а і безплатно. Звісна річ, історія КПРС скромно обходила стороною питання, за які кошти більшовики могли друкувати та розповсюджувати свою періодику, як і те, яким чином партія, що на момент виходу з підпілля налічувала ледь 4000 членів (це разом із засланцями й емігрантами), через кілька місяців уже змогла утримувати кілька десятків тисяч звільнених партпрацівників. Доводилося добувати про ці гроші додаткову інформацію з різних похриплих радіоголосів: “Парвус”, “німецький Генштаб”, “Фюрстенберг”, “Стокгольмське представництво”...

Але справа не в тому. А в тому, що поколінню, котрому за 40, довелося вивчати історію КПРС на безальтернативній, як то кажуть, основі. І під час відповіді на іспиті залишати власні міркування при собі, переказуючи підручник. А це означає, що тактика і стратегія діяльності згаданої партії свого часу виявилася назагал вдалою. Навіть – дуже вдалою. Зокрема, стосовно ефективного використання ЗМІ (передусім преси, але й так званих “іскрових” радіостанцій) у боротьбі за взяття та утримання влади.

Боронь Боже, я не закликаю сьогоднішню українську владу ані встановлювати золотий стандарт гривні, ані підпорядковувати “Нашу Україну” чужинському генштабу, ані знищувати “до встановлення порядку в державі” свободу слова, преси і політичної діяльності, як це зробили більшовики невдовзі після своєї перемоги. Йдеться про інше – про засвоєння досвіду боротьби тоталітарної партії з партіями демократичними (в тому числі й українськими). Досвіду, який говорить, що у революційний період демократи вщент програють автократам без масової, повсякденної, більш ефективної, аніж у їхніх супротивників, діяльності ЗМІ. Ба більше: без наявності таких мас-медіа, які доносять суму певних ідей до кожної людини, незалежно від її етнічного походження, місця проживання і статків, навіть популярна політична сила, навіть та, що має народний мандат на владу, у революційний період врешті-решт неодмінно програє і падає під тиском добре організованої тоталітарної меншості.

Про що це я? Про те, що історія має шанс повторитися, якщо нова влада надто захопиться “демократією без берегів” і тотальною європеїзацією, забувши, що революція триває і в ній демократичним силам продовжують протистояти відверто тоталітарні або кланово-олігархічні структури. Чесно кажучи, мене просто лякають деякі ініціативи переможців “помаранчевої революції”. От, скажімо, поширена інтернетом позиція віце-прем‘єра Миколи Томенко щодо проблем із державним фінансуванням мас-медіа – мовляв, це надто дорого: “Думаю, варто хоча б на цей рік, як на перехідний, мінімізувати бюджетне фінансування ЗМІ”, – сказав віце-прем‘єр і додав, торкнувшись роботи державної агенції “Укрінформ”: “Якщо там є серйозний колектив, готовий конкурувати на ринку, то, думаю, достатньо дати йому можливість викупити приміщення на пільгових умовах – і нехай люди самі заробляють гроші”.

Теоретично все правильно і по-європейськи. Практично ж у разі зменшення державного фінансування державних же ЗМІ, вони поповнюватимуть свої ресурси за рахунок так званих політичних “спонсорів”. І не тому, що за своєю природою журналісти такі продажні, а тому, що інакше доведеться припинити чи мінімізувати свою діяльність. Навряд чи серед таких спонсорів буде надто багато “нашоукраїнців”, “БЮТівців”, соціалістів чи навіть “народників” Литвина чи “заєдинщиків” Губського. А хто платить, той, як відомо, замовляє музику. У тому числі і в номінально державних ЗМІ. У разі ж тотальної приватизації центральних державних інформаційних структур – як-от “Укрінформу” – влада втратить важливий канал виходу на громадськість поза приватними ЗМІ, котрі, як ми добре знаємо з недавнього минулого, можуть бути дуже ефективними ретрансляторами дезінформації і засобами маніпулятивного впливу на маси. Тим більше, що й “Інтер”, і “Украина” продовжують працювати фактично у старому режимі, і Дмитро Кисельов на місці, і В‘ячеслав Піховшек скоро повернеться з відпустки, і тижневик “2000” готовий розродитися новими безплатними “спецвипусками” – зовсім як у 1917 році...

З першим сюжетом безпосередньо пов‘язаний другий. Ще під час виборчої кампанії поважні речники тодішньої опозиції заявляли про намір позбавити місцеві органи виконавчої влади і місцевого самоврядування права бути (спів)засновниками ЗМІ. Суто теоретично, звичайно, незалежні мас-медіа у “глибинці” – це значно краще, ніж залежні від влади. А практично? У разі, коли будуть терміново приватизовані (або закрити) ці ЗМІ, по-перше, нова влада втратить звичайний для електорату інформаційний вихід до масового виборця у дуже багатьох регіонах, особливо на Сході і Півдні України, а також у ряді віддалених від промислово-адміністративних центрів районах центральних областей. Бо ж у селах, крім “Сільських вістей” та “районок”, як правило, нічого не передплачують. По-друге, якщо закрити чи продати звичну і незамінну для селянина “районку”, яким, найвірогідніше, буде результат, та ще й за рік до парламентських виборів? Правильно, її відродження під тією ж чи ледь зміненою назвою, тільки вже як “незалежного видання”, котре, якщо вжити аналогії з 1917 роком, фінансуватиметься якимось зарубіжним “генштабом”. По-третє, що будуть робити провінційні журналісти? Видавати газети, які були б фінансово залежними тільки від масового читача, в абсолютній більшості районів України поки що неможливо. Кидати професію, жити з власного городу? Навряд чи всі провінційні газетярі, котрих часом буває по 3-5 на райцентр, погодяться на таку перспективу. Інший варіант – із нейтралів чи навіть симпатиків нової влади перетворитися на її запеклих ворогів, провадячи ідеологічну війну проти демократії в інтересах власників “незалежних” провінційних ЗМІ.

Ще раз повторю: зовсім не йдеться про запозичення досвіду тоталітарних сил у боротьбі за владу зі своїми опонентами. Йдеться про зовсім інше: про вміння демократичних сил завбачити і заздалегідь знешкодити потенційні дії однієї цікавої партії, яка вустами свого лідера не раз говорила, що її об‘єднують із комуністами спільні методи діяльності і що вона поважає історичний досвід більшовиків (хоча водночас, начебто, базується на ідеях Драгоманова, Франка, Павлика, Лесі Українки, Винниченка і Грушевського). Будьте певні: ця партія знайде кошти для фінансування у разі потреби десятків, а то і сотень видань плюс (зважаючи на вимоги часу) численних електронних ЗМІ.

Адже зараз ми маємо не період поважних реформ (чого б дуже хотілося), а суто революційний період; різниця між цими двома періодами полягає насамперед у питанні щодо влади. Для періоду реформ головна проблема полягає у найбільш ефективному використанні владних важелів задля швидкої трансформації суспільства. А от революція має на порядку денному насамперед боротьбу за владу, і до того ж – боротьбу надзвичайно жорстку і жорстоку, яка матиме стратегічні наслідки для країни. І у цій боротьбі, поза сумнівом, проти уряду Ющенка-Тимошенко будуть використані будь-які засоби. Інформаційна війна вже почалася: видання певного ґатунку вже оголосили цей уряд “тимчасовим”, уже навіюють своїй аудиторії думку про його недієздатність, уже ведуть мову про нерозв‘язні проблеми, що стоять перед новою владою.

А ці проблеми справді є. Уже не тільки у провінційних містах, а й у Києві під час епідемії грипу і напередодні нової хвилі холодів раптом відключають тепло; всі ці роки газотрейдери терпіли борги комунальників, а тепер чомусь перестали терпіти. Тим часом насувається нова халепа: скоро буде нічим платити пенсії. Минулий уряд залишив у спадщину новому 32 мільярди гривень прихованого бюджетного дефіциту, з них – 16 мільярдів дефіциту Пенсійного фонду. Якщо перестануть платити пенсії, через місяць-другий почнуться масові виступи протесту проти висуванців “помаранчевої революції”. А де взяти кошти? Майже 35% українських підприємств торік, за офіційною статистикою, були вщент збитковими, хоча при цьому не “стояли”, а працювали. І так далі.

Чи можна буде виправити ситуацію, відмовившись від використання державних ЗМІ – ні, не для агітації, а для донесення правдивої інформації до населення? Чи можна, з іншого боку, забувати, що спочатку у Леніна проти всієї імперії з її золотим рублем і розумними інвестиційними законами була лише “Іскра”, а потім – лише 4 тисячі однопартійців? Плюс, звичайно, дурість можновладців у 1900-му році і романтизм демократів-реформаторів у 1917-му...

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу “Сучасність”, для „Детектор медіа”

Від «ТК». – Ми вважаємо, що автором піднята дуже важлива тема щодо стратегії нової влади у взаєминах зі ЗМІ. Водночас, вона є дуже неоднозначною. Адже, з одного боку, логіка революційної доцільності – до якої, власне, і закликає автор – вона зрозуміла і має досить аргументів на свою користь. З іншого – сам Сергій Грабовський згадує, що всі утиски більшовиків проти свободи преси теж колись обґрунтовувались особливим періодом і супроводжувались обіцянками все змінити, як тільки… Що – як тільки? Якщо прийняти логіку «особливих – революційних – періодів», то ми маємо чітко усвідомлювати, що насправді «есть у революции начало, нет у революции конца». І тому чи не настав, усе-таки, час, щоб логіку «революційної доцільності» змінити логікою демократичних принципів? Мабуть, легше перемагати опонентів їхніми ж інструментами. Але чи не перетворюємося і ми тоді у нашу, начебто, протилежність. Згадаймо загальновідоме: засоби, насправді, це і є мета! І пропонуємо долучатися до дискусії!

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1208
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду