Найвидатнішим українським правоборцем і правозахисником виявився... кандидат на пост Президента України від влади В.Янукович. І то справедливо. Адже, як відомо громадськості, пан Янукович знайомий із правовою системою держави, скажімо так, зсередини. Та дивує одна обставина: орден Прем’єрові презентовано не за обізнаність, а, як зазначив шановний пан Євдокимов, “за видатний внесок у зміцнення миру через верховенство права”.

Щодо миру сперечатися не буду. Можливо, і справді пан Прем’єр десь когось замирив, війну якусь локальну припинив чи щось подібне. Можливо, громадськість не обізнана з його внеском у “зміцнення миру” чи то через його особисту скромність, чи то через те, що війна була якоюсь особливо потаємною. Буває ж так, що якась територія потерпає через міжусобні або кримінальні війні. А потім дозріває найбільший усобник, грізний, але справедливий, втручається і всіх замиряє.

Отож, що мав на увазі п. Євдокимов, формулюючи підстави для вручення ордену улюбленцеві правників світу Януковичу, то для громадянам України залишилося таємницею. Тим більше, що розголосу ця неординарна подія в інформаційному просторі не мала. А даремно. Оскільки як жодна інша вона висвітлює реальне ставлення влади до преси – не політичне, а, так би мовити, побутове. А саме: повне ігнорування її існування. Бо ж якби стан зі “ствердженням верховенства права” в країні зовсім не висвітлювався в ЗМІ і справді був би невідомий громадськості, то до “орденських взаємин” Євдокимова з Януковичем ще можна було б ставитися як до певної знаково-політичної акції, здійсненої в контексті виборчого процесу. Однак чи можна повірити в те, що і нагороджувач, і нагороджуваний не здогадуються, що певна інформованість громадян щодо стану в царині українського правозахисту перетворює їхнє дійство на глум і лише так і може бути сприйнятою? Адже ситуація з верховенством права в країні навіть вітчизняними посадовцями прилюдно визнана вкрай критичною. Аж настільки, що 7 вересня, в день відкриття осінньої сесії ВР, її спікер В.Литвин кваліфікував “систему і практику українського судочинства як масштабну загрозу і виклик національній безпеці України”.

Після того знаменного виступу події з інформуванням громадськості в цій царині розвивалися швидко й бурхливо, і за кілька днів вони мали змогу довідатися, що між Генпрокуратурою й Литвином – з одного боку, та суддівським корпусом країни – з іншого розгорілася справжня війна, яка й точиться нині. 10 вересня світ побачив підписаний Генпрокурором Г.Васильєвим документ зі статусом "Вказівка” і під назвою “Про завдання прокурорів відповідно до вимог закону України “Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України”. Документ містив юридичне обґрунтування необхідності посилення прокурорського контролю за відповідністю діяльності суддів чинному законодавству України. А 27 вересня керівник прес-служби Генпрокуратури С.Руденко на прес-конференції від імені цієї структури констатував, що “судова система України серйозно уражена негативними процесами, і якщо в ситуацію не втрутитися негайно, то саме існування правосуддя в державі може опинитися під загрозою”. Ще категоричніше солідаризувався з позицією В.Литвина сам Генпрокурор у відкритому листі до газети “Юридична практика” (№ 40 (354), 5.10.2004). “Складається враження, – пише, зокрема, він, – що про кризову ситуацію в нашому судочинстві відомо всім, окрім вищестоячих органів суддівського самоуправління”. Генпрокурор помилився. Видається, громадяни мають повірити в те, що невідомо це ще й пану голові Асоціації юристів, який орден вручав, і Прем’єру, який його прийняв.

Що поява генпрокурорської “Вказівки” саме в цей час і за головування в органах прокуратури саме Г.Васильєва може мати політичний присмак, про це можна і варто міркувати. Що ступінь відповідності діяльності очолюваної п. Васильєвим структури чинним законам не надто відрізняється від аналогічного показника в решти правоохоронних структур з судами включно – теж ні для кого не є новиною. Однак на появу такого документу величезна кількість українських громадян чекала довго і сприйняла його із захватом. Чого, зрозуміло, не скажеш про суддівський корпус.

За два тижні по виступу п. Литвина ще одна “не інформована” посадова особа – голова Ради суддів України Віктор Кривенко зі сторінок газети “Юридическая практика” (“Судьи недовольны высказыванием спикера”// № 37 (351), 14.09.2004) звинуватив Володимира Михайловича в порушенні ст. 34 Конституції України і від імені суддівського корпусу країни зажадав від нього доказів, на підставі яких було зроблено такий образливий для суддів висновок.

Нагадаю зміст статті Основного Закону, порушеної, на думку голови суддівської Ради, головою законодавчого органу країни. Нею громадянам гарантовано свободу слова, вільне висловлення своїх поглядів, а також право вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово чи в інший спосіб – за своїм вибором. Ці свободи можуть бути обмежені, як наголошує стаття, в інтересах національної безпеки і, крім іншого, для підтримки авторитету й неупередженості правосуддя.

Не полемізуючи з п. Кривенком щодо його оригінального тлумачення конституційних норм та ще більш оригінальних уявлень про авторитет і неупередженість правосуддя й національної безпеки, зауважимо, що посадовцям такого високого рангу не личить робити вигляд неписьменних і наражатися на пораду час від часу читати – якщо не правові шпальти загальнонаціональних газет, де прикладів кричущого порушення усіх і усіляких законів членами очолюваного ним цеху – сила-силенна, то хоча б пресові виступи на цю невідому йому тему осіб, наділених не меншими, ніж у них, повноваженнями, та, на відміну від них, значно обізнанішими. Наприклад, Міністра юстиції Олександра Лавріновича (“Серед суддів існує “кругова порука” // “Юридичний вісник України” № 34 від 21 – 27.08.2004).

Характеризуючи практику українського судочинства, міністр заявив, зокрема, що лише за останній рік кількість справ про професійну непридатність суддів, які він особисто подавав до кваліфікаційних комісій, сягнула півсотні, і лише із декількох з них було ухвалено рішення про притягнення до відповідальності. Далі йшов висновок про корпоративну солідарність суддів, що приховують “витівки” своїх колег. З подібних позицій, хоч і з застосуванням значно радикальнішої термінології, характеризував українське судочинство й чинний Президент України. То невже ані глава Ради Суддів країни, ані колишній глава Вищої Ради юстиції, ані чинний Прем’єр узагалі преси не читають, телебачення не дивляться і навіть з приватних розмов не мали змоги отримати хоч якусь інформацію щодо згаданих оціночних суджень не останніх осіб у державі?

Однак певна, і читають, і дивляться, і знають. Та не зважають. І претензії В.Кривенка до В.Литвина, як і факт вручення ордена, свідчать саме про це – про цілковите ігнорування посадовцями ЗМІ як чинника формування громадської думки. І, як виявляється, “необізнаними” з ситуацією у власному господарстві є не лише представники її вищої керівної ланки, а й усі члени Ради Суддів. За повідомленням тієї ж “Юридической практики”, 24 вересня на засіданні Ради суддів його учасники – голови судів “Вказівку” Генпрокуратури розцінили як “приховану спробу втручання в діяльність зі здійснення правосуддя і потенційну загрозу впливу на суддів”.

Утім, зневажливе ставлення до ЗМІ зокрема і до громадської думки взагалі – то особлива прикмета нашого українського простору, і поширене воно не лише серед вищої ланки правників і держпосадовців. Ті, хто пам’ятає радянські часи, згадають: хіба можна було тоді регулярно в пресі доводити, посилаючись на конкретні факти і статті законодавства, некомпетентність, некваліфікованість, продажність конкретного посадовця, судді будь-якого рівня, прилюдно називати їхні прізвища – й без жодних наслідків для себе? Той, хто б на це наважився, миттю зник би з виднокола громадськості впевнено й назавжди! Та коли щось таки друкувалося – це був вирок для персонажів. Офіційна догана й неформальна ганьба – те щонайменше, що їм “світило”.

Сьогодні – можна. Друкувати – можна. З трибун – можна. Без жодних наслідків... для того, про кого йдеться. Журналісти, політики й правознавці як завгодно вільно можуть стверджувати, що той самий пан N. чи Х. є злочинцями, що вони незаконно обіймають посаду чи, обіймаючи її, порушують усі й усілякі закони з Конституцією включно. Марно. Попри наявність низки статей у законодавстві, за якими підставою для порушення справи щодо посадовця можуть слугувати повідомлення в засобах масової інформації, практики застосування цих статей фактично не існує.

Слово втратило цінність. І наша проблема – не проблема “свободи слова”. У нас є загальна і суцільна проблема безсилля слова. Поведінка посадовців – лише її симптом. А наслідок – потоки такої ж безкарної брехні зі шпальт заангажованих видань і екранів.

Нині судді всією громадою погрожують Генпрокуратурі... подати на неї до суду, а від голови ВР вимагають, аби той “публічно приніс” (!)... “своє тлумачення даного непорозуміння” (цитую дослівно за: Забара Ю. “Литвин “извинился” перед судьями, но... через посередника” // Юридическая практика № 39 (353), 28.09.2004). Серед найбільших правостверджувачів у країні орденоносно ходить п. Янукович – єдиний у світі Прем’єр, що мав нагоду “стверджувати верховенство права” на зоні вдвічі більше, ніж у прем’єрському кріслі. А посадовці різних рангів продовжують поводитися так, ніби про стан справ у державі громадяни дізнаються лише з оголошуваних владою офіційних звітів, і що з ними не збігається, то – “непорозуміння”.