За ідеологічної монополії радянської (і, власне, будь-якої тоталітарної) доби зміст однозначно брав у мистецтві гору над формою, стилем – тобто параметрами естетичними. “Правовірна” проблематика та її так само “правовірне” тлумачення автоматично ставали індульгенцією для будь-якого твору: “що” було тоді однозначно важливіше за “як”.

Часи змінилися. Історичний “маятник” начебто хитнувся у протилежний бік. Але недарма кажуть, що протилежності – сходяться.

І коли предметом висвітлення у новій кінострічці стають трагічні моменти вітчизняної історії (примусове виселення українців із їхніх споконвічних земель внаслідок сепаратної змови СРСР із “новою” повоєнною Польщею та рейд вояків УПА під орудою Громенка через усю Європу), котрі до того десятиліттями старанно замовчувалися, тож обов’язково мають, нарешті, увійти до суспільної свідомості як у науковій, так і у мистецькій царині, – хто ж здійме руку, аби дорікнути авторам фільму щодо його художніх кондицій?!

Але ця клята рука все одно настирливо тягнеться і тягнеться вгору…

Між тим, “Залізна сотня” знята класно – коли мати на увазі «картинку». Завдячуючи операторові Віталію Зимовцю, ледь не вся стрічка просто-таки проситься в який-небудь альбом “Мальовничі куточки України”, а фінальна крапка (стоп-кадр: хлопчина із соколом, що злітає з його плеча) значно більше б пасувала рекламному постерові картини, ніж похмурі обличчя персонажів, “розкидані” по нім зараз.

Більше того, у “Залізній сотні” є ряд незаперечно вдалих епізодів – переважно, жанрово-іронічних за характером: приміром, ліплення вареників хоробрими вояками або виступ про міжнародне становище лектора товариства “Знання” (у цій ролі В.Горянський так дивовижно схожий на відомого політика на сьогоднішньому схилі його кар’єри, що на прем’єрі відповідне прізвище пролунало вголос одночасно із різних куточків залу – під бурхливу реакцію решти глядачів).

Було би вкрай несправедливим обминути також і більшість акторів.

Так, О.Зубкову (звісно, як виконавцеві, а не персонажу) пощастило на дійсно драматичний поворот у ролі – тож сцени, коли його герой бачить убитого батька та, згодом, палить рідну хату, є ледь не найсильнішими за емоційним впливом в усій картині. О.Драчу, у свою чергу, «пощастило» із діапазоном гидотних проявів його конче негативного персонажа – а відомо ж, що негідників грати цікавіше й, у результаті, вони виходять значно яскравішими, що й було тут чергового разу доведено. Подібних жаданих кожному акторові можливостей О.Примогенову його роль якраз не надала – та все одно, потужну індивідуальність на великому екрані не сховаєш (власне, той самий випадок – і з Т.Жирком).

Жінкам у цьому сенсі тут не пощастило геть зовсім – і вони змушені були грати набір станів “без початку та кінця”, але й у таких умовах розкішну супер-кіногенічність О.Жураківської та К.Кістень не сховати так само.

Але…

Хтось із кінокласиків колись сформулював універсальний постулат, що його поки ніхто не в змозі спростувати: мовляв, для успіху будь-якого фільму потрібні три речі – сценарій, сценарій та сценарій.

У нашому випадку у трьох сценаристів, котрі переробляли з цією метою уже існуючий літературний твір, вийшло, за відомим російським прислів’ям, “дитя без глаза”.

Діалоги у них повсякчас хибують на ходульність – адже не висловлюються живі люди, приміром, такими конструкціями: “Виселення українців зробило свою чорну справу” – або: “Якщо я піду, ти так і не дізнаєшся, чи вмію я цілуватися”!

Так само повсякчас руйнується логіка (скажімо, нові персонажі найчастіше з’являються невідомо звідки – і невідомо куди зникають) та хронотоп (після зими раптом знову настає осінь) екранних подій.

І загалом усе якесь уривчасто-обірване. Певне, назнімано було на цілий “серіал”, але потім змонтовано так, що самим сценаристам (і режисерові як співавторові сценарію) воно зрозуміло, бо вони у матеріалі, а от глядачам почасти зовсім неможливо розібратися, хто кому хто, хто звідки узявсь і куди подівсь, і що, власне, відбувається.

У результаті, фільм сприймається із неабияким напруженням: весь час намагаєшся хоча б у власній уяві поєднати ті “кінці з кінцями”, котрі, незв’язаними, порозкидані по нім геть скрізь.

Далі.

Попри цілий загін (так само, як і сценаристів) консультантів з історії, у фільмі де-не-де проглядають суттєві “ляпи” – у вигляді чи то сучасного емальованого чайника (на додачу до “автентичних”), “недозахованого” за припічок у прикарпатській сільській хаті 50-річної давнини; чи то колони вояків, котрі, зовсім не ховаючись. захоплено й гучно співають маршову пісню – а перебувають же на нелегальному положенні, затиснуті з двох боків радянськими та польськими карними підрозділами; то чималеньких чинів НКВС та “СМЕРШу”, які, розмахуючи пістолетами, атакують партизанів УПА на чолі своїх підлеглих, а не керуючи ними; чи то одного й того ж учасника масовки (зовнішність надто колоритна – чорнявий, “східного типу”, брови зрослися…), що з’являється у кадрі спочатку солдатиком Червоної Армії, а потім вояком “залізної сотні” тощо.

Загалом і НКВС-івцям, і прикордонникам, і полякам (як контррозвідникам, так і бандитам) у фільмі не поталанило.

Мало того, що всі вони розмовляють чистою українською (із мізерними вкрапленнями відповідних “іншомовних слів”, котрі виникають без жодного попередження) – хоча для прокату фільму як тут, та і в діаспорі, полімовний варіант, бодай обережний, був би, по-перше, цілком зрозумілий, по-друге, не бив би у вічі-вуха такою фальшю, по-третє, давав би розібратись, хто є хто на екрані.

Та найголовніше: буквально всі росіяни і поляки – буйні або ж незворушні – тут “без варіантів” постають аморальними монстрами.

Не те що наші – ті й зґвалтованих жінок постійно рятують і приводять до тями, і по господарству допомагають, і навипередки поспішають “прикрити” своїх ціною власного життя… Лицарі без жодного страху й докору – та й годі.

Трапився, щоправда, і у радянському військові один порядний хлопак (заради справедливості – і поляк один хороший трапився, у нього на возі, ні сіло ні впало, мовби той “рояль у кущах”, і опинилося тіло вищезгаданого вбитого батька); він теж дівку врятував, але, ясна річ, виявився, пригадується, з Житомира і швиденько також до “наших” перейшов, плюс ще й одружився, як порядна людина, на тій господині, що його від колишніх “своїх” сховала.

І тут ми повертаємось до того, з чого починали, причому – вже у вигляді парадоксу.

Бо, як не крути, а форма – то зміст, а зміст – то форма. І естетику все одно не можна відірвати від етики та ідеології – адже існує купа прецедентів, коли естетизація потворного призводила до його етичного “виправдовування”, і навпаки, художні вади вщент дискредитували цілком плідні й суспільно важливі ідеї.

…Призначення прем’єри фільму на вечір 24 серпня викликало було запитання – адже більшість співгромадян у цей час уже святкують просто неба… Та зал набився повний, люди сиділи на сходах, було багато молоді і багато – із квитками (!).

І знову – але…

Гучні п’яні зойки: “Слава Неньці! – Ворогів на палю!”, якась гітарна самодіяльність не кращого штибу, овація зі вставанням та ледь не співами – що може бути нам гіршою антирекламою, ніж ми самі?!

Нам – то людям, небайдужим до України, до яких я зараховую і себе – із прийняттям на себе частки відповідальності (значить, погано роз’яснювали, мало привертали уваги) за те, що із фільму в фільм “на теми вітчизняної історії” одна “відлакована” казочка підміняється іншою.

Якими б найвищими цілями та благородними намірами це не було умотивовано.