17:42
Четвер, 24 Червня 2004

Про те, чого не існує

Опозиційні ЗМІ продовжують боротися з „сіонізмом в Україні”.
Про те, чого не існує
Як відомо, антисемітизму в Україні немає і бути не може. Бо ж українці – найбільш толерантний, лагідний і терплячий народ ще з часів Трипільської цивілізації. А якщо хтось і має зуб на когось із представників єврейської нації (чи тих, кого цей хтось вважає за євреїв) – то тільки на клятих сіоністів, котрі тільки і мріють захопити панування над світом. Іншими словами, є “хороші” євреї і “погані”, а критика “поганих” зовсім не є антисемітизмом.

Текстів, побудованих на засадах подібної логіки, в Україні за останні кілька років з‘явилося чимало. Якщо хтось на них і реагував – так це передусім видання, контрольовані деякими грошовитими особами, зв‘язок котрих як із державою Ізраїль, так і з не надто прозорими фінансовими оборудками є абсолютно прозорим. Це давало можливість “борцям із світовим сіонізмом” щоразу говорити (і часом, між іншим, цілком умотивовано) про “хитрі підступи” і “брудні наклепи” з боку їхніх опонентів.

Але останнім часом ситуація набула розвитку. Наразі у хід пішли слова “жиди”, “жидовствуючі”, “єврейський нацизм”; почалися пошуки родоводу до 6-7 коліна як “неправильних” депутатів Верховної Ради, так і опонентів “борців із світовим сіонізмом”; на світ Божий з‘явилися заклики законодавчо впровадити відсоткові норми участі у політичному, культурному й економічному житті України для “некорінних націй” і заборонити діяльність сіоністських організацій в Україні. А коли у хід пішли полемічні звороти на адресу “прихованих євреїв” на кшталт: “зі мною ваші єврейські штучки не пройдуть!” – стало зрозуміло: кількість перейшла у якість. І тепер ми маємо вже доконане властиво українське явище, ще й із присмаком певних опозиційності й інтелектуалізму. Як воно має зватися? Давайте придивимося до цього явища ближче.

Почну з події, про яку широко писала опозиційна преса – з недавньої акції “Жива газета”, проведеної 6 червня в українській столиці. На цій акції, крім усього іншого, присутнім безплатно роздавали газету “Правозахисник України”, яка є виданням Партії Захисників Вітчизни та Партії Правозахисту. На першій сторінці – велике фото Віктора Ющенка в оточенні найближчих соратників. А на розвороті – передрукована із “Сільських вістей” із скороченнями велика стаття Едуарда Ходоса “Вызываю огонь на себя”, присвячена, як анонсує її газета, “сіонізму в Україні”.

Виявляється, головне лихо України – в тому, що вона “загибается под игом иудео-нацистской оккупации”; що вона виставлена “на торги, единственными платежеспособными участниками которых являются разжиревшие еврейские коты”; що український народ продають у холопи “новым еврейским господам” і т.д., і т.п. При цьому “Америка с Израилем – “стратегические” спонсоры строительства Еврейского Храма на украинской крови”, “евреи открыто демонстрируют свою власть”, “евреи являются лидирующей нацией, заполнившей духовную пустоту Америки идолопоклонством Золотому Тельцу”. А далі – так звана конкретика, яка має засвідчити загарбницькі плани світового сіонізму (в інших випадках – єврейства) щодо України.

Автор цитованого вище тексту – єврей за походженням (часом він підписується “барон Ходос”, часом – лідер Харківської юдейської ліберальної громади), який усією своєю поведінкою демонструє, що він ненавидить режим Леоніда Кучми, отже, є другом опозиції. Тому тексти Едуарда Ходоса щедро друкують і цитують різноманітні опозиційні видання – насамперед, згадані вже “Сільські вісті”, “Інформбюлетень”, а от тепер – і “Правозахисник України” – видання, яке відверто ототожнює себе з блоком “Наша Україна”.

Чи ототожнюватимуть читачі згаданих опозиційних видань позицію Едуарда Ходоса з поглядами самої політичної опозиції та її лідерів – Олександра Мороза (“Сільські вісті”), Юлії Тимошенко (“Інформбюлетень”) і Віктора Ющенка (“Правозахисник України”)? Скільки б не писали редактори подібних агітаційних видань, що погляди дописувачів можуть не збігатися з поглядами редакції (“Правозахисник України”, втім, цього не робить) – специфіка нашої політично заангажованої аудиторії така, що у 99% це ототожнення є безумовним фактом. Чи варто дивуватися, що в Україні за останні роки стрімко посилюються антиамериканські, антиізраїльські й антизахідні настрої, коли за справу взялися й опозиційні видання?

Жаль тільки, що Ходос у своїй статті не настільки щедрий, щоб процитувати деякі інші засадничі моменти своєї ж книги “Еврейский удар”. От, скажімо, це: “Монархия, причем именно самодержавная ее форма, свойственная для православных славянских государств, является злейшим врагом иудео-нацистских завоевателей, о чем прямо говорится в их основном «программном документе», больше известном как «Протоколы сионских мудрецов». Достаточно вспомнить, сколько усилий было брошено мировым еврейством на уничтожение русского самодержавия, после чего последовала неминуемая гибель Российской Империи, а народ, потерявший Царя, очень скоро лишился и Веры, и Отечества”. Чи, скажімо, міркування щодо єврейських мерзотників, котрі розвалили супердержаву – Радянський Союз. Чи ще щось подібне. Тоді б прихильники опозиції знали, що Ющенко, Тимошенко і Мороз сумують за розваленим жидами СРСР і виступають за нічим не обмежене російське самодержавство. Одним словом, читач одкровень опозиціонера-Ходоса, видається, неодмінно має прийти до висновку, що гаслом української опозиції є “бей жидов, спасай Россию!”, чи не так?

До речі: в 1933 році в Німеччині існував “Союз євреїв-фронтовиків за Адольфа Гітлера”. Звісна річ, це не були фашисти. Це були люди, котрі вважали: Гітлер є найменшим злом для країни і для німецьких євреїв, отож треба на виборах голосувати за нього. І проголосували. Але це так, алюзія щодо твердження, яке вже крутиться на язиках деяких читачів цього тексту, що, мовляв, не може бути євреїв, котрі б активно творили лихо для євреїв. Це по-перше. А по-друге – серед політично активних сил усіх націй є просто покидьки, а є покидьки фашизоїдного характеру. Немає ніякого відкриття у твердженні, що подібні особи існують і серед євреїв. От якби було інакше – це було б уже дивно. По-третє, Ходос стверджує, що гасло “Євреї понад усе” (відсутнє, до речі, у наведених ним цитатах, воно є його власним умовиводом) – це “обыкновенный фашизм”. Тим часом через усю першу шпальту “Правозахисника України” знизу тягнеться напис великими літерами “Україна понад усе”. Понад Бога і совість також?

Утім, висловлювати симпатії до опозиції і друкувати як великі портрети Ющенка, Тимошенко і Мороза, так і статті Ходоса добре вміє ще одне видання – тижневик “Персонал плюс”. Не так давно чергову статтю під назвою “Україна в лещатах сіонізму” у ньому опублікував один із флагманів боротьби з “сіоністською загрозою” професор Василь Яременко, котрий зазначає: “У нас із Е.Ходосом повне порозуміння” (очевидно, слід розуміти, і в питанні про російську самодержавну монархію?). Але мова не про те. Я хочу звернути увагу лише на дві речі, пов‘язані із цією розлогою статтею, що потребує, як на мене, особливих коментарів.

Епізод перший. Професор Яременко наводить напівіронічний пасаж зі статті одного зі своїх опонентів – мовляв, у мене з “п‘ятою графою” коліна так до 6-7 все гаразд, – і, в свою чергу, цілком серйозно запитує: а далі вглиб? Останнім діячем, котрий настільки прискіпливо – ледь не на два століття – зазирав у чиїсь біографії саме задля перевірки “чистоти крові”, наскільки мені відомо, був рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер, коли йшлося про кандидатури на вступ до його організації. Можна, звичайно, і до претендентів на звання “члена української нації” висунути такі високі претензії, але ж треба договорювати все до кінця з посиланням на першоджерела.

І, до речі, як бути з тим, що аж до кінця ХІХ століття національна належність в підросійській Україні визначалася належністю конфесійною? Шукати повсюдно “прихованих євреїв”? Скажімо, про одного знаного академіка говорять, що наче у нього дідусь був рабином у Бердичеві, хоч сам майбутній академік народився у поліському селі і жив там хлопчиком разом із рідними під нацистською окупацією. Навіть у разі, якщо у нього дідусь справді був рабином, то, прошу зауважити, в очах нацистів це не вело людину до Бабиного Яру; а от теперішні ревнителі “чистоти крові оріїв-аріїв-українців”, схоже, рушили далі за нацистів, і шукають “прихованих євреїв” там, де їх не шукав би навіть Юліус Штрайхер – найбільший і найскандальніший антисеміт Третього Райху, поручкатися з котрим гидувала більшість нацистських лідерів.

Епізод другий. У статті “Україна в лещатах сіонізму” професор Яременко кілька разів покликається на сучасного російського дослідника Юрія Мухіна як на дуже кваліфікованого вченого, навіть пропонує запросити його до України на “спеціальну наукову конференцію”. Звісна річ, з “єврейського питання”. Я не полінувався прочитати уважно тексти цього “вченого”. Отож кілька цитат з Юрія Мухіна, за які я зарані перепрошую читачів “Детектор медіа”: “Если некто родился человеком, но остался обывателем, то для Природы это уже брак. Но если это жид, то это просто мусор, да еще и опасный, так как такой мусор губит планету”.

“Даже денежно богатый жид гораздо несчастнее человека в силу ограниченности того, что он получает от жизни. Жид может иметь много дорогой жратвы и одежды, иметь охранников, может много путешествовать, но человек от собственной жизни берет гораздо больше, чем человекообразная вошь, неизвестно зачем родившаяся и неизвестно зачем живущая”.

“Жид – это человек, который руководствуется в жизни только своими гипертрофированными животными инстинктами, это животное, которое в рамках человеческой морали держит только инстинкт самосохранения, ввиду наказаний, установленных людьми для жидов”.


Досить?

Коли Вінстона Черчілля запитали, чому у Великій Британії немає антисемітизму, він відповів: “Тому, що англійці не вважають, наче євреї розумніші за них”.

В Україні теж, як нам розповідають, антисемітизму немає. Але процентні норми участі у суспільному житті для “некорінних націй” впровадити наразі пропонують. Причому ті особи, які в масовій свідомості ототожнюються (справедливо чи ні – це інше питання) не з “чорною сотнею” і не з чинним режимом, а саме з українською інтелігенцією і політичною опозицією.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
заступник головного редактора журналу “Сучасність”, спеціально для “Детектор медіа”
Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
743
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop