Перемога Руслани на Євробаченні, проведення наступного конкурсу в Києві – все це подарувало українцям стільки радісних почуттів, що навіть якось соромно вести про це мову не в піднесеній тональності. Утім, ейфорія спаде, а приготування до наступного Євробачення почнеться вже тепер. Тож саме час занотувати деякі враження від того, що відбулося.

Євробачення-2004 наочно засвідчило тенденцію: європейська музика балканізується. Слідом за Русланою чотири місця поспіль посіли представники саме цього регіону – Сербії та Чорногорії, Греції, Туреччини, Кіпру. І хоч би що казали про голосування по-сусідськи, про політичні пристрасті, справа, мабуть, усе ж таки не лише в тому. „Традиційна” Європа практично не показала яскравих виконавців, нових ідей, оригінальних мелодій – за винятком шведки Лени Філіпсон та бельгійки Зенді (яка, до того ж, вочевидь „перегоріла” перед виступом), усе було стандартне, ніби вже давно й неодноразово чуте. Більшість пісень зі „старої” Європи були безбарвними, якщо не відверто депресивними. Саме „вітер зі сходу” помітно підвищив рівень конкурсу в останні роки. Парадокс, але якби в межах Євробачення існував приз у номінації „найкраща типово британська пісня в типово британському стилі”, то цього року й тут поза всякою конкуренцією була б група „Атена” з Туреччини. Яскравими були виступи Желько Йоксимовича з Сербії та Чорногорії та Сакіса Руваса з Греції. Хоч і не здобули надто високих місць, але напевне запам’яталися глядачам і Ан’єза Шаніні з Албанії, й Тошо Проеський із Македонії; непогані танцювальні пісні запропонували босняк Дін та румунка Санда.

Що ж до Руслани, то на її адресу, здається, всі найкращі слова вже сказані, а до того, що вона зробила, ще неможливо ставитися спокійно, без емоцій. Єдине, що можна було б назвати зауваженням, – це сумнів: чи варто було виконувати півпісні англійською. Було видно, наскільки впевненіше Руслана виконувала другий, україномовний куплет. Справа навіть не в тому, що серб, який посів друге місце, співав сербськохорватською – а відтак, неанглійська мова не є перешкодою до успіху. Справа в тому, що „Дикі танці” – то зовсім не текстова пісня, текст у ній слугує лише для артикулювання музики, це – свого роду вокаліз. А отже, до тексту мало хто прислухався – та й за шаленими емоціями, що вирували на сцені, його було просто не розібрати. А для Руслани це було додаткове, навряд чи виправдане ускладнення. (Варто зазначити, що особисто я не належу до людей, які вважають, що українські співаки мусять співати українською й ніякою більше; навпаки, я завжди був упевнений, що англійська фонетика, та й сама структура мови, найбільше пасують до модерної поп-музики. Але саме в даному разі українська була б доречнішою.)

Поза всяким сумнівом, Руслана здійснила прорив у Європу. Зарано, звісно, казати, що вона повторить успіх „АББА”, але її тепер знають, її належним чином оцінили (і не лише меломани, а й діячі шоу-бізнесу, звукозаписувальних корпорацій), вона отримала чудову можливість виступити в різних країнах із концертами та продавати там свої записи. Вона отримала шанс – і шанс чудовий. Як вона розпорядиться ним, чи посміхатиметься їй доля й надалі – то вже в її руках.

Але, мабуть, найціннішим був інший прорив – прорив в Україну. Адже значній кількості українців модерна українська пісня просто невідома. У тому-то й біда, що талановитих артистів багато, але вони найчастіше невідомі чи маловідомі широкій публіці. Вони – неформат для музичних радіостанцій. Їх ніби не помічають. Складається стійке враження (й багато українців під тим враженням перебувають), що українська пісня не може тягатися з російською. Вона так і зупинилася десь у далеких сімдесятих роках. У телевізійному та радіоефірі (зокрема, на неспеціалізованих каналах) домінує так звана „традиційна українська естрада” – той жанр, що колись звався „пісні радянських композиторів”. Пісні здебільшого казенно-патріотичної (щоб не сказати: партійно-патріотичної) спрямованості. Недарма, мабуть, єдина широковідома пісня українською мовою, яку співає останніми роками Софія Ротару, має рефрен: „І Україна, бо в нас іншої нема”. Пісня ця зовсім не схожа на те, що Ротару співає російською. Коли ж – не так уже й часто – йдеться про буцімто модерну українську пісню, то чомусь перевагу віддають „золотим голосам”, що співають, ніби на іспиті з сольфеджіо, ніби лише для того, щоб довести: я вмію чисто співати; що забувають: на відміну від спорту, техніка у співі – то лише засіб, а не мета. Тепер, можливо, радіостанції приділятимуть більшу увагу українській поп-музиці. Щоправда, поки що цього не помітно. Ну а газета „Факти” чомусь статтю про тріумф Руслани почала з детальної розповіді про те, як у різні роки виступали на Євробаченні представники Росії (переплутавши при цьому співачку Юддиф із Мариною Цхай). Ніби саме це й було передісторією Русланиної перемоги.

Окрема розмова – про трансляції Євробачення. Зокрема, про постфактумове обговорення у студії. (Деякі репліки можна було зрозуміти так, ніби це й було українське журі?) Торік, після не дуже вдалого виступу Олександра Пономарьова, ми почули детальний аналіз того, чому так сталося. Європа нас не любить. Цивілізації в нас відмінні. Конкурс цей узагалі нічого не вартий. Європейці надто нерозвинені музично, щоб зрозуміти співочу Україну. Багато слів торік було вимовлено на подяку Росії, яка віддала Пономарьову 8 балів і тим самим врятувала його від повного неуспіху – брати є брати, й їхні братерські почуття було яскраво виявлено. (Польща, на відміну від Росії, дала тоді Україні цілих 10 балів, але про це ніхто не згадав ані словом.) А ще довго розмовляли про те, як погано співала російська група „Тату” (3 місце), і як нічого собою не являє турецька співачка Сертаб Еренер (переможниця).

Тепер, окрім радісних (й істотно розгублених?) вигуків, ми майже нічого не почули. Зачепило хіба, як Олександр Пономарьов мовчав після фіналу, потупивши очі додолу, і як після півфіналу він наполегливо радив Руслані „не слухати нікого й нічого! Не слухати нікого й нічого!” Мабуть, його власний досвід дослухання до порад старших товаришів був занадто гірким. Ще хтось подякував Росії, Прибалтиці та Ізраїлю за найвищий бал для Руслани. (Може, я помиляюся, але пригадується, ніби в цьому переліку було названо й Білорусь, яка насправді віддала перше місце Росії.) Хтось (чи не Світлана Білоножко?) підказав, що найвищий бал дала Україні й Польща. Про Ісландію та Туреччину так і не згадали. А почалося обговорення з не дуже очікуваної фрази: ми вірили в перемогу Руслани, але не дуже вірили, що її (перемогу) нам віддадуть. (???) Що ж до власне трансляції... Найкращою фразою ведучого, мабуть, була фраза, вимовлена в півфіналі: „Перед вами – латвійський дует „Фомінс енд Клейнс” із Латвії”. Запам’яталося з півфіналу ще одне: білоруський дует „Александра енд Константин”, який, за словами ведучого, „по-нашому просто Саша і Костя”. Особисто мені щось не доводилося зустрічати таких українських (не суржикових, а саме українських) імен. Узагалі, складалося враження, що розмовляти українською – то далеко не найлегше для ведучого завдання. Ну а у фіналі він назвав Стамбул столицею Туреччини, а італійця Доменіко Модуньйо – переможцем одного з найперших конкурсів (насправді той так і не зміг перемогти). Як почав у півфіналі ведучий плутатися, вимовляючи іноземні імена, так і вирішив дуже скоро припинити називати їх узагалі. Ніби на сцені виступали держави як такі, а не артисти. Трансляція фіналу розпочалася піснею минулорічної переможниці Сертаб Еренер – судячи з усього, досить цікавою піснею з акробатичними голосовими пасажами у стилі раннього Вітаса. Пишу „судячи з усього” через те, що ведучий, сказавши, ніби співачка виконає пісню, що перемогла торік (насправді це була зовсім інша, нова пісня), почав розповідати про щось невизначене (принаймні, про все це можна було розповісти стисліше й десь у проміжку). Підозрюю, що не я один не слухав із тієї розповіді жодного слова, бо намагався (здебільшого марно) розчути бодай щось із того, що співала Еренер. Зупинив свою розповідь ведучий якраз у той момент, коли туркеня закінчила співати. Воно виглядає, звісно, неординарно, коли бачиш на екрані досить тендітну співачку з мікрофоном і чуєш чоловічий голос, який щось розповідає. От тільки виникло побоювання, що й виступи конкурсантів проходитимуть так само. На щастя, минулося. „Остапа понесло” на початку голосування. Розповідав ведучий про те (здається), про що вже вів мову раніше; при тому він геть заглушав турецьких ведучих, які називали, хто кому скільки балів виставив, а шрифт написів був дрібний. Отже, дізнатися про хід голосування було дещо складно. А ведучий так захопився, що одного разу пропустив навіть бали, виставлені Руслані. Дещо пізніше він, на щастя, отямився й почав називати бали, але час від часу все ж таки зривався й надалі.

Хто ж може репрезентувати Україну надалі, на наступних конкурсах? Безумовно, „Океан Ельзи”. Ірина Білик, яка, здається, вийшла з творчої кризи і припинила співати пісні, до яких найкраще підходить російське слово „заумные”. До того ж, вона – майстер саме живих виступів, фонограми не передають її енергетики. (Хоча чомусь саме ними співачка була захопилася.) Не варто іронізувати й із Вєрки Сердючки. Вона (тобто, Андрій Данилко) має чудову енергетику, має цілком драйвові пісні євроденсового стилю (та сама „Бджілка – Жу-жу-жу”, наприклад). І хай в Україні та Росії артист робить наголос на піснях іншого, пострадянсько-попсового характеру, бо вони найбільше пасують іміджеві провідниці – середньої пострадянської обивательки, але європейська публіка цього іміджу не знає, й Андрій Данилко не мусить прив’язуватися до нього так міцно. А гротескова поведінка, травестійний образ – усе це цілком може підкупити європейців. Є й інші співаки, які могли б виступити гідно – скажімо зовсім нещодавно я чув по радіо спів кримськотатарської співачки, що зовсім непогано співала у стилі традиційного французького шансону; вона навіть змусила дослухатися, чи не французька це мова. На жаль, імені я не запам’ятав, а розраховувати почути цю співачку по радіо ще раз не доводиться. Запам’яталися й декілька цілком гідних модерних україномовних пісень, які так само звучали лише одного разу, ніби випадково.

Хоч би як відбирали виконавців для наступних Євробачень (а чомусь здається, що в наших сьогоднішніх умовах усенародний конкурс був би не найкращим виходом – надто вже в’їлися в публіку смаки радіо „Шансон”, які навряд чи будуть розділені Європою, надто вже в’їлася попса замість поп-музики), але вдалий вибір як правило, а не як щасливий випадок, можливий за єдиної умови: українська поп-музика більше не буде несподіваним відкриттям для самих українців.