Анатолій Кучеренко, для «Детектор медіа» На жаль, на відміну від журналістського середовища, в якому Гія був особистістю помітною, популярною, контактною та товариською, для широкого загалу його ім’я набуло значущості лише по трагічній загибелі. А особистісні риси, масштаби людського виміру залишаються фактично невідомими й зараз. «ТК» пропонує сьогодні своїм читачам щирі, по-доброму простодушні спогади товариша Гії...

35-ій річниці народження Гії Гонгадзе присвячую

ПЕРЕДІСТОРІЯ

Ми сидимо у моїй кухні і сьорбаємо чай без цукру. Навпроти мене сидить Гія і по праву «нової людини» розповідає, а я уважно слухаю. Гія говорить, що нещодавно повернувся з «гарячої точки», там він збирав матеріали для свого нового фільму, який планує закінчити у Києві. Розповідає, що бачив там, що пережив, як був поранений і як повернувся в Україну.

Неважко здогадатися, чому людина потрапляє на війну. Зазвичай там опиняються через проблеми з кримінальним кодексом або тікають туди від сім’ї... Таких більшість. І лише «дослідники життя» потрапляють туди не випадково, бо тікають туди хіба що від самих себе. Гія поїхав в Абхазію знімати свій перший документальній фільм «Біль моєї землі», а вже зараз робить фільм про хлопців, які воювали на боці грузинів.

***

Мати Георгія про сина: «На 40-ий день після смерті батька Гія поїхав до Сухумі. Він давно хотів зняти документальний фільм про війну в Абхазії. Я продала одному дуже багатому бізнесмену автомат, який лежав у будинку з часів повалення Гамсахурдіа. На виручені гроші Гія дістав відеокамеру й знімав матеріали для фільму «Біль моєї землі».

«Абхази дуже підступні. Але вони не воюють, – розповідає Гія. – Насправді замість них воюють чеченці, вірмени та росіяни. Є там і прихильники Звіада. Участь російського Чорноморського флоту у цьому конфлікті навіть не приховується.

Коли «Мхедріоні» (військові формування, які перебрали на себе функції армії – прим. автора.) перетнули кордон з Абхазією і взяли Сухумі під свій контроль, то абхази втекли до російського кордону, там перегрупувалися, на допомогу їм з’явились козачки, підтягнулись чеченці (чеченці в цій війні воювали на боці Абхазії – прим. Автора) і створили повноцінний фронт по річці Гуміста. Звідкись узялась важка артилерія і літаки. Почалась важка позиційна війна.

Вирішили вести переговори. Грузинське керівництво домовилось з абхазцями про перемир’я, разом вирішили відвести важку артилерію та техніку з фронту. У цей момент усі війська, що воювали за сепаратистів, пішли у наступ. Грузини, не маючи чим захищатися, не витримали. У Сухумі горіло багато будинків, вщент згорів архів відеоматеріалів. Я бачив цей наступ. Багато хороших хлопців загинуло, моїх знайомих, друзів, «братів». Так закінчились переговори грузинів з абхазцями про мир. Після того, як грузинські війська залишили Абхазію, на її території почався геноцид грузинів і місцевого населення. Факти геноциду визнала навіть російська держава».

***

Війна виявила протиріччя, які існували в самому грузинському суспільстві. Джаба Іоселіані та Кітовані, ті, хто скинув Звіада Гамсахурдіа, потребували політичної підтримки, бо в минулому мали проблеми із законом і не хотіли виглядати злодіями, які захопили владу. Вони змушені були запросити Шеварднадзе задля політичного прикриття. Шеварднадзе, у свою чергу, після війни позбувся їх, відправивши під різними приводами до в’язниці.

РОБОТА НАД ФІЛЬМОМ

Наступного дня Георгій бігав Хрещатиком і фільмував перехожих. На руках у нього вже були касети із зйомками зі Львова та Абхазії. А вже за день ми сиділи разом у центрі Києва, в офісі одного відомого продакшна, та «клеїли» з різних касет фільм. Гія голосно коментував відео: «Ці хлопці загинули. Я їх дуже добре пам’ятаю. Справжні чоловіки! Тут потрібно поставити...» Фільм було зроблено за кілька днів.

Якось зранку Гія поїхав у Бориспіль, мали передати щось із Грузії. Із Тбілісі передали грузинський коньяк. Яскраво пам’ятаю, як Гія ходив по офісу і ставив під стіл по пляшці коньяку тим, хто працював над фільмом. Це була така премія.

ФІЛЬМ

За задумом Гонгадзе, фільм мав розповідати про підрозділ «Арго» (УНА-УНСО), підрозділ, який воював у війні 93-ого року у Абхазії, у важкій і неоднозначній війні Грузії за територіальну цілісність і суверенність.

Все, що вдалося Гії, – це задокументувати цих людей. За кадром залишились їхні долі, смерть деяких із них на війні. Зі зрозумілих причин, у фільмі не йдеться про прізвища та імена.

Фільм виявився надто пафосним, але у ньому все ж вдало передана атмосфера війни та «надірваності» буття. Відчувається, що автор глибоко переживає за свою батьківщину, глибоко розуміє мотиви вчинку унсовців.

У фільмі зроблено акцент на втручання Росії у внутрішні справи Грузії. Я не пам’ятаю, щоб хтось із посадових осіб Росії вибачився перед Грузією за участь у конфлікті і потурання абхазькому сепаратизму.

Залишився без уваги і фільм Гії. Фільм пам’ятають лише ті, хто особисто знав його учасників, пам’ятає загиблих в Абхазії, товаришував з Гією, бачив його нелегку, але веселу вдачу.

Висновки

У чому полягає феномен Георгія Гонгадзе? Багато хто міркує над цим.

Дехто згадує його по нетривалій роботі на СТБ, дехто пам’ятає по роботі з покійним Кривенком у Львові, та всі дивуються, як смерть такої маловідомої людини могла народити такий великий скандал. Але вже зараз важливий не скандал. Важливо, що Гія бачив свою кар’єру у площині добра, у площині боротьби за свободу. У Георгія був свій кодекс честі, якому він був фанатично відданий і який відповідав його грузинсько-українському темпераменту. У нього була своя мета – працювати на себе і на Україну, і він був вартий її.

Гія був із тих хлопців, які заради перемоги підуть на все. Можливо, неперебірливість у засобах задля досягнення мети його і згубила. Уникнувши смерті на війні в Грузії, він зустрів її десь тут, на київських пагорбах.

Думка знайти фільм «Тіні війни» і передивитись його ще раз з’явилась у мене після того, як я побачив фільм Андрія Шевченка «Обличчя протесту», який розповів про акцію 2001 року «Україна без Кучми». Справді, в цих двох фільмах є свої паралелі.

Якщо уважно продивитись обидва фільми, то важко не помітити, що ті самі люди, які допомогли Грузії у важкі часи, в Україні за часів Кучми борються за правду, здійснюють вчинки – принаймні, варті уваги, сідають у тюрму за ці вчинки. І пророчими в цьому сенсі звучать слова Гії у фільмі: «Будучи героями в Грузії, на яких молиться весь народ, вони ще не знають, що для багатьох в Україні їхній вчинок залишиться незрозумілим».

Я особисто вважаю, що акція «Україна без Кучми» завершилась все ж поразкою. Припускаю, що в житті, можливо, поразок більше, ніж перемог. Але хіба не поразки роблять сильну людину ще сильнішою, а слабку ще слабкішою? Тому варто зауважити користь від поразок. Все ж не варто до них звикати, бо ті, хто втомився від поразок, не бачить майбутніх перемог і в результаті починає робити ревізію своїх поглядів на життя, переоцінку всіх цінностей. У результаті людина опиняється не у своєму оточенні. Прикладів цьому аж надто багато.

«Спливає час. У кожного народу своя війна, свої сторінки у книзі життя, перегортаючи які, люди почасти проливають багато крові і сліз. Знаю по собі – на війні все простіше. Відомо – де друг, а де ворог. На шанцях немає місця фальші і лицемірству. Тут ціна твоєму власному життю дорівнює ціні життів всіх тих, хто стоїть поруч. І навпаки.

Чи усвідомлюємо ми, що в гонитві за добробутом ми часто плутаємо друга з ворогом, добро і зло, забуваючи при цьому, хто ми є, для чого ми прийшли в цей світ.» («Тіні війни», Георгій Гонгадзе, 1993-1994 рр).

Анатолій Кучеренко, для «Детектор медіа»

Довідка „Детектор медіа”:.

Український журналіст Георгій Гонгадзе зник 16 вересня 2000 року. На початку листопада того ж 2000-го у лісі, поблизу райцентру Тараща, було знайдено обезголовлене тіло, яке, за результатами деяких експертиз, належало Гії, але достеменно стовідсоткової впевненості в цьому немає й досі. Невдовзі після цієї жахливої знахідки, наприкінці листопада, народний депутат Олександр Мороз оприлюднив фрагмент плівок охоронця президента Кучми Миколи Мельниченка, на яких голос, схожий на голос Президента, наказував прибрати Гію. Результати численних експертиз автентичності плівок теж не збігалися: так, російська експертиза дала негативний висновок, натомість відома американська фірма Бек Тек підтвердила їхню автентичність.

І от уже майже чотири роки Генпрокуратура України розслідує вбивство Гії Гонгадзе. За цей час на чолі Генпрокуратури змінилось вже три генпрокурори. Кожний із них клявся знайти убивць Гії.

Спочатку це був Михайло Потебенько. Більше року генпрокуратура під його головуванням то переконувала, що Гія живий – його, мовляв, бачили в різних місцях, то доводила, що вбили Гію якісь наркомани, яких уже немає серед живих. Сам генпрокурор у 2002 році скористався нагодою уникнути почесної місії знайти вбивць Гії, балотувався у списку Комуністичної партії до Верховної Ради і зрештою – віддав перевагу депутатській діяльності.

За часів генпрокурорства Святослава Піскуна, що змінив Потебенька на цій посаді, слідство суттєво просунулось вперед. Щоправда, не так швидко, як він пообіцяв на своїй першій після призначення на посаду прес-конференції, де запевнив, що за півроку він назве вбивць Гонгадзе. Але саме за Піскуна було заявлено про причетність органів внутрішніх справ до викрадення Гонгадзе – був заарештований екс-начальник Департаменту зовнішньої розвідки МВС України, генерал-майор Олексій Пукач, відомство якого стежило за Гією незадовго до його зникнення. Намітився ланцюжок виконавців убивства, який при подальшому ретельному слідстві цілком міг би вивести і на замовників цього злочину. Тобто – Піскун небезпечно наблизився до розкриття злочину.

Піскуна усунули з посади, звинувативши його у численних гріхах – зловживанні службовим становищем, комерційній діяльності тощо. До речі, звинувачень щодо справи Гонгадзе чути не було. Щоправда, жодне звинувачення генпрокурора потім не потягнуло за собою порушення кримінальної справи, натомість навпаки – згодом Піскуна було призначено заступником секретаря Ради безпеки та оборони України.

Новий генпрокурор Геннадій Васильєв, за усталеною вже традицією, пообіцяв знайти вбивць Гії, заявивши, що задля цього передусім треба знайти голову жертви, а потім... випустив із в’язниці Пукача.

І буквально напередодні 35-ої річниці від дня народження Гії Васильєв на зустрічі з головою Спілки журналістів Ігорем Лубченком заявив, що у справі журналіста Георгія Гонгадзе "все почато з чистого аркуша".

А де ж результати плідної роботи розслідування не одної команди слідчих?