Новий продукт «Громадської організації «Детектор медіа» розповсюджується безкоштовною поштовою адресною розсилкою. Замовити друковану версію «Детектор медіа» можна, надіславши свою поштову адресу на наш e-mail: info@detector.media

Проект реалізується завдяки цільовому гранту Посольства Королівства Нідерланди (Угода № Matra KAP 04/01). А також за підтримки The National Endowment for Democracy /NED/, Internews Network, Центру «Медіареформи».

Українське телебачення не відображає громадську думку, але досить адекватно (хоч і опосередковано) відображає громадські настрої. Оскільки ці настрої переважно коливаються між тотальним пофігізмом і пасивним презирством до власної політичної еліти, то політичне телебачення – а, точніше, люди, які його роблять – обирають аналогічний шлях. А саме – між благородною позицією пасивного уникання принизливих агітаційних завдань – з одного боку, та тупим виконанням «темників» – з іншого. До речі, останнє теж неоднакове – може бути до абсурдності ентузіастичним, а може – помірковано-апатичним...

Наслідок – телебачення стає до неможливості передбачуваним і нудним. Політичне українське телебачення в силу тотального контролю з боку влади кінець кінцем почало функціонувати в такому, сказати б, пізньобрежнєвському режимі. Про це свідчить і змістове наповнення, і політична орієнтація політичного мовлення – практично всіх провідних каналів.

Уся інтрига політичного телерепертуару давно зводиться лише до очікування появи чергової антиопозиційної «фішки» або туманних відголосів міжкланових «розборок». Але й вони здатні по-справжньому зацікавити лише самих політиків та їхніх консультантів і технологів, бо ставлення переважної частини населення до будь-яких політичних протистоянь вже давно, як констатовано аналітиками, гранично пасивне. Втім, навіть попри пасивність і недовіру, для переважного числа українських громадян телебачення залишається єдиним і головним джерелом інформації. Цей банальний висновок змушує напередодні президентської кампанії, хоча б у чорновому, не деталізованому варіанті, задуматися про тенденції, які, можливо, визначатимуть поведінку політичного телебачення найближчими місяцями.

Тепер, коли партії так званої «більшості» начебто визначились із своїм єдиним кандидатом на посаду Президента, може здатися, що провладна еліта досягла остаточного (хоч ситуативного і, не виключено, тимчасового) консенсусу щодо загальної схеми, за якою має здійснюватися процес передачі влади «від Кучми до «Кучми». Шляхом або передачі влади до лояльного наступника, який, передусім, виконуватиме роль «гаранта для старого Президента». Або шляхом здійснення сценарію «Кучма-3»: у різних можливих модифікаціях, від прямого балотування нинішнього Президента на третій термін – до призначення Леоніда Даниловича наділеним великими повноваженнями прем’єром.

Чи означатиме це, що віднині весь (або майже весь) телевізійний «арсенал» здасться на милість переможця українських кулуарних «праймеріз»?

Залишимо поки що осторонь аналіз суто політичних нюансів і суперечностей такого консенсусу і зробимо для початку кілька простих висновків.

По-перше, про те, що вже найближчим часом нас очікує обвальне зростання повідомлень позитивного характеру про діяльність Віктора Януковича із відповідною гіперболізацією кожного кроку прем’єра – віртуальний міф про відсутність «порожняку із Донбасу» має в досить стислий термін обрости «м’ясом» – переважно теж віртуальним.

Зайвим підтвердженням цього стала недавня поява в редакціях деяких столичних видань нового варіанту темників – «темників по-прем’єрськи», або «донників», як назвали ці документи гострі на язик журналісти, під довгою назвою «Справка о деятельности Премьер-министра и Кабинета Министров. Итоги недели» і інформація про те, що ці довідки тепер узгоджуються (ще одна ознака консенсусу!) із вже традиційними есдеківськими.

Другий логічний момент, якого можна буде очікувати, знаючи, перш за все, ментальність нашого Президента, – це значне посилення потоку різноманітних повідомлень про його власну діяльність. Зустрічі, коментарі, інтерв’ю та заяви, що засвідчують енергійність лідера, його (не втримаюсь від відомої любителям творчості Подерв’янського цитати) «працелюбність та незакомплексованість». Бо ж Леонід Данилович звик бути тільки першим, і аж ніяк не «першим другим» чи «другим першим». А якщо згадати при цьому запопадливість оточення, яке весь час буде стежити за тим, щоб при висвітленні перемог Віктора Федоровича не забували про те, Хто в домі справжній хазяїн... Тобто, у що це виллється на телеекрані – можна вже зараз собі уявити.

Зазначені тенденції лежать на поверхні і цілком вкладаються в давно сформульовану концепцію про «Януковича-наступника» та бажання Кучми наостанку свого президентського терміну попрацювати «на історію». Благополучне завершення епічного технологічного проекту «політреформи», за задумом його ініціаторів, мало поставити логічну крапку у здійсненні плавного переходу влади «за Медведчуком».

Тим часом, неочікуваний зрив голосування за політреформу дав серйозні підстави засумніватися в такому надто вже простому та надто передбачуваному розвитку подій. Навіть при тому, що, швидко оговтавшись, влада демонстративно поєднала оголошення Януковича єдиним наступником з кількома авторитетними заявами про те, що політреформа таки буде прийнята – раніше чи пізніше.

Насправді, провал голосування за реформу став наслідком якраз принципової неможливості забезпечити консенсус усіх без винятку «більшовиків» – ні на політичному, ні на економічному, ні на організаційному, ні на особистісному рівні. Стало зрозуміло, що чимало з учасників ситуативної більшості мають власні конкретні уявлення – не стільки про майбутнє української держави (принципова позаідеологічність української політики, її віртуальний характер, не дають жодних підстав для таких сподівань), але, як мінімум, про свою роль у цьому майбутньому.

Встановлення будь-яких, хоч і не ідеальних, але єдиних і довготривалих правил гри суперечить життєвим, економічним, політичним інтересам більшості нинішнього політичного істеблішменту. Мало того, переважна частина членів нинішньої української владної еліти, у тому числі і чинний Президент, здатні реалізовувати себе виключно в умовах «постійної нестабільності», такої собі політичної турбулентності – бо тільки в цих умовах приналежність до влади конвертується в матеріальні дивіденди, і водночас (що важливо) гарантує від реальної відповідальності перед суспільством та від створення повноцінної опозиційної альтернативи.

Якщо продовжити аналогії з фізикою, то порівняння української політики з процесом турбулентності буде справді коректним. Відомо, що у цьому процесі виникає багато різноманітних незалежних коливань з неспівмірними частотами. При цьому кожне з коливань може бути простим, але їх сукупність призводить до непередбачуваної складності руху.

Нинішній Президент у цьому процесі виконує роль контролера чи «разводящего» і більше за інших зацікавлений у підтримані політичного хаосу, розмитості політичного ландшафту, образно кажучи – розкручуванні політичної «рулетки». Причому повсякчас змінюючи правила гри з цілком зрозумілою метою – якнайдовше залишатися на місці «круп’є».

Тому небезпідставною видається версія про те, що вирішального поштовху «у провалля» проекту політреформи завдав саме її головний ініціатор, попередньо переговоривши де з ким із нардепів, які потім «блистали отсутствием» на доленосному засіданні парламенту.

При цьому Президент навіть не особливо переймався тим, що невдале голосування суттєво підірвало довго і ретельно вибудовані міфологічні артефакти – на зразок «більшості», «політичної відповідальності», «коаліційного уряду» etc. Усі вони одномоментно стали тим, чим і були з самого початку – звичайним блефом. Набором інфологем, створеним, візуалізованим та перетвореним на реальний фактор боротьби за владу (звісно ж, за допомогою все того ж телебачення.)

Зараз Кучма, згодившись на остаточне висунення Януковича єдиним кандидатом від влади, продовжує наполягати на прийнятті політреформи у майбутньому. Він майже одразу публічно заявив, чітко дотримуючись свого курсу на максимальну політичну невизначеність: «Напевно, і я зробив не все можливе (для прийняття реформи), але я залишаюся палким прихильником реформи».

Безумовно, в ідеалі для Кучми та його оточення, які звикли до дублювання російських технологічних схем, найприйнятнішим було б повторення варіанту переходу влади «Єльцин – Путін». Але точно повторити його не вийшло – як через особисті амбіції «антикризового менеджера» Медведчука, який тривалий час стимулював у Кучми ілюзії щодо третього терміну, так і через існування потужної «донецької групи», якій вдалось буквально нав’язати свого прем’єра, а тепер – і наступника. Тож саме факт відсутності результативного голосування по політреформі, яка має обмежити потенціальні повноваження майбутнього Президента, хто б ним не став, і створює все ту ж улюблену Кучмою ситуацію невизначеності, і залишає для Леоніда Даниловича люфт для елементарного торгу, як із власним (хоч і не добровільним) висуванцем Януковичем, так і з його головним конкурентом. Причому я не взяв би на себе сміливість однозначно стверджувати, що загроза поразки Януковича від Ющенка змусить Кучму реалізовувати реформу. Все буде залежати від того, хто з конкурентів запропонує президенту-відставнику найефективнішу систему гарантій.

Як уся ця ситуація відіб’ється на політрепертуарі провладного ТБ?

Консолідація «більшості» навколо Януковича, очевидно, приведе до переходу на його бік всього підконтрольного владі телевізійного ресурсу (в першу чергу – контрольованих есдеками провідних каналів). Про це, навіть, кажуть, вже прийняте попереднє рішення, залишились начебто формальності, на зразок інтимних бесід прем’єра з реальними власниками каналів. По «чисто донецьким» телеканалам питань, зрозуміло, теж не виникне. Але це лише організаційний момент.

Що означатиме такий перехід із точки зору змістового наповнення? Багато в чому це залежатиме від передвиборчої стратегії, яку обере команда Януковича. Прем’єр міг би піти шляхом порівняно «м’якого» змагання з конкурентом на президентських перегонах, більше покладаючись на потрохи зростаючий рейтинг та використання адмінресурсу у його, так би мовити, традиційному вигляді.

З іншого боку, така поведінка не дуже в’яжеться із ментальними особливостями самого Януковича та його оточення. Які досі надавали перевагу відверто агресивному стилю – як у бізнесі, так і в політиці. Крім того, покладена на Януковича роль наступника, на якого нинішній еліті доводиться покладати свої сподівання на збереження власних позицій, зобов’язує його грати на виграш, не переймаючись морально-етичними питаннями. Тому деякі експерти схильні вважати, що в ході використання власних і залучених телевізійних ресурсів команда прем’єра, можливо, спробує діяти ще авторитарніше і жорсткіше, ніж це було досі. Кажуть навіть, що частина есдеківських фахівців з «інформаційного терору», фігурально висловлюючись, вже готова перебратися до Кабміну. Щоб надати свої послуги новому господарю. Кажуть також, що зарплати для тих журналістів, хто, в свою чергу, погоджується працювати на «донецьких», на порядок вищі навіть за ті (теж не малі), які до цього пропонувалися есдеками. Тож навряд чи «донецьким» буде загрожувати кадровий «голод»...

Але я не випадково виділив слово «спробує». Так, дійсно, спроба «вишикувати» телебачення, націлити його на ще активнішу участь у маніпулятивних спецопераціях майже напевно буде зроблена. Але не варто забувати про амбівалентну позицію нинішнього Президента. Про значні суперечності всередині табору влади, які нікуди не поділися з призначенням Януковича головним «смєнщіком» Кучми. Про елементарні побоювання багатьох «більшовиків», що навіть найжорсткіша і найбрудніша виборча кампанія може не привести до бажаного результату – зате цілком може надовго зіпсувати «конвертовану» на Заході (і так не надто високу) ділову і особисту репутацію. Зрештою, і топ-менеджери каналів змушені турбуватися про більш далеку перспективу.

Тому цілком реалістичним прогнозом буде очікувати від телеканалів в ході наступних виборів теж достатньо амбівалентної і суперечливої позиції. Мова, звісно, не про те, що їм вдасться повністю ухилитися від виконання маніпулятивних обов’язків. Але, принаймні, є надія, що вони спробують робити це без зайвої включеності в процес – а ніщо так не дискредитує замовні матеріали, як відсутність ентузіазму. Крім того, бажання «розкласти яйця по різних кошиках» здатне послабити «режим мовчання» навколо опозиційних кандидатів – і навіть головного з них.

Але, в цілому, незалежно від того, чи збудуться ці помірно оптимістичні передчуття, чи, навпаки, український ефір остаточно перетвориться на сферу найжорсткіших «інформаційних воєн» – головна проблема вітчизняного політичного телебачення вирішена не буде.

Замучена десятиліттям свого чисто інструментального використання, політична журналістика все глибше опускається в кризу. Заклики до дотримання професійних стандартів залишаються голосом у пустелі. Інформаційний порядок денний політичного мовлення твориться не у відповідь на реальні інтереси суспільства, він провокується майстрами закулісних політичних інтриг. Змусити глядачів повірити в реальність того, що відбувається на політичній «сцені», надати вірогідності, яскравості і переконливості вчинкам, а, головне, словам «акторів» – ось роль, яка зараз відводиться мас-медіа в українському суспільстві. І це та роль, на яку (якщо судити зі змісту публікацій та телепрограм) українські журналісти практично або погодилися, або з якою змирилися. Таким чином твориться суспільство політичного спектаклю, глядачі якого випадають із режиму діалогу, стають соціально апатичними і пасивними, цілком задовольняючи свій інтерес до політики барвистою «картинкою» світу в телевізорі. Ніяким чином не ідентифікуючи те, що відбувається у світі «верхньої» політики, із власними інтересами та реальним життям.

З цієї точки зору навіть не дуже важливо – чи буде ситуація перед виборами ліберальнішою, чи, навпаки, почнеться «закручування гайок». Очевидним є те, що до перетворення телебачення на інструмент творення громадянського суспільства справа ближчим часом не дійде. Для цього телевізійній спільноті потрібно вирватися за межі "зачарованого кола" інтересів і уявлень політичної еліти і повернутися обличчям до інтересів всього суспільства. А ця проблема не вирішується за рахунок епізодичного допуску в ефір політичних опонентів влади чи переходу від монотонного поливання брудом однієї з політичних сил до трансляції взаємних звинувачень – коротше кажучи, всіх тих речей, які для нинішньої політичної ситуації видаються неабиякими досягненнями „свободи преси”.

Читайте на сайті «Детектор медіа» також статті:

Наталія Лигачова, «Любить, «опуская»?

Віктор Замятін, «Перший пішов?»