Паралелі та перпендикуляри

23 Квітня 2004
1132

Паралелі та перпендикуляри

1132
Наприкінці 1922 року на хвилі перманентної соціально-економічної кризи в Італії прем‘єр-міністром король призначає одного із ленінських учнів Беніто Муссоліні.
Паралелі та перпендикуляри
Розвиток подій в Україні впродовж останніх років, своєрідним «апофеґеєм» яких (якщо використати термін російського письменника Юрія Полякова) стали чергові вибори мукачівського мера, мимоволі штовхає людину до пошуку відповіді на запитання: невже те, що відбувається у нас, є чимось унікальним? Невже нічого схожого у світовій історії не було? Невже автори і постановники нашої політичної драми настільки геніальні, що видали на-гора унікальний за сюжетною канвою і карколомними трюками спектакль?

Мушу заспокоїти заклопотану пошуками таких паралелей публіку: щось дуже схоже було. У 20-ті роки ХХ століття, ще до настання ери телебачення, коли джерелами постачання новин були газети, телеграф, репортажні кінострічки, щойно народжене масове радіомовлення, і, звичайно, чутки (перетворені тоталітарними режимами на «усну пропаганду», залежно від змісту – «вірну» або «ворожу», з належними оргвисновками).

Так от, наприкінці 1922 року на хвилі перманентної соціально-економічної кризи в Італії прем‘єр-міністром король призначає одного із ленінських учнів Беніто Муссоліні. На той час Муссоліні вже полишив лави вірних ленінців, але все одно залишається у гарних стосунках з Кремлем: його методами політичної дії захоплюється провідний на тоді ідеолог РКП(б) Бухарін, з фашистською Італією розгортає плідну співпрацю у військово-технічній сфері створюваний радянський ВПК (досить сказати, що все кораблебудування в СССР 30-х років і більш пізнього часу несе на собі відчутний «італійський відбиток»). Таке порозуміння, здавалося б, антагоністів – більшовиків і фашистів – має під собою дуже потужний ґрунт: головним ворогом для обох є демократія.

Отож про те, як в Італії 20-х років долають цю капосну демократію, де в чому копіюючи радянський досвід, а де в чому йдучи неторованими шляхами. На відміну від більшовиків, Муссоліні не лякає світову громадськість форсованим упровадженням однопартійності: до першого уряду прем‘єра Муссоліні, сформованого восени 1922 року, входять представники різних партій, окрім фашистської: два народники, п‘ять лібералів (!) різних напрямків і два професійних військовика, героя Першої світової війни. Власне фашисти там у меншості – тільки три міністри. Але крок за кроком уряд стає все більш однорідним. І тут причиною не зла воля прем‘єра, рятуй Боже: цього вимагають збори трудових колективів, місцеві громади, студенти, професори, промисловці і підприємці. Мовляв, навіщо нам та міжпартійна боротьба, яка знесилює націю? Від урядової коаліції – до урядової однорідності!

Кроком до цього стає ухвалений у квітні 1924 року новий закон про вибори. З демократією наче все в порядку: закон ґрунтується на партійно-пропорційному принципі. Але цей принцип дуже цікаво модифікований: партія-переможець виборів, у разі, якщо вона одержувала 25% і більше голосів, посідала 2/3 депутатських місць. Інші одержували решту мандатів, пропорційно поділену між ними. А для того, щоб одержати гарантовану більшість, фашисти під час передвиборчої кампанії навесні цього ж року знищували пресу опозиції, палили її агітаційну літературу, зривали виступи «чужих» кандидатів, а найчастіше просто примушували місцеву владу не надавати кандидатам-опозиціонерам приміщень для зустрічей із виборцями. «Порядок» на виборчих дільницях з цього часу і до кінця правління Дуче підтримувався фашистською міліцією, тобто чорносорочечниками. Фашистські молодики люб‘язно голосували за літніх людей, котрі не могли самі прийти. А реєстраційні картки осіб, які взагалі не прийшли на вибори чи перебували у від‘їзді (тоді чимало італійців змушені були напівлегально податися за кордон, щоб заробити на прожиття своїх сімей), використовувалися фашистами задля забезпечення «правильного» відсотку при голосуванні. Що ж стосується спостерігачів від опозиції, то їх нерідко просто викидали з виборчих дільниць.

Відтак, одержавши конституційну більшість у парламенті, звісна річ, на вимогу «трудового народу», 1925 року Муссоліні формує однопартійний уряд, а з переходом до однопартійної держави доводиться зачекати до кінця 1926 року. Один за одним ухвалюються так звані «надзвичайні фашистські закони», покликані зняти напругу міжпартійної боротьби і спрямувати всі зусилля всіх верств італійського народу на розв‘язання економічних проблем, на піднесення добробуту, на утвердженні Італії у Європі та у світі. От, скажімо, «Закон про чиновництво». Ним передбачене негайне усунення держслужбовців, «котрі відверто чи приховано діють проти уряду». Згідно із роз‘ясненнями в тексті закону, фашистська держава не може змиритися з чиновниками, які виступають проти уряду, оскільки за фашизму влада і держава – це те ж саме. Ще далеко до обов‘язкового членства держслужбовців у партії, але підтримувати у всьому курс прем‘єра (він же Дуче) вони мусять уже зараз.

Наступним об‘єктом «реформування» стає місцеве самоврядування. Автономія громад протиставляє їх державі, центральній владі, а партійні пристрасті на виборах мерів, радників ідуть на шкоду самим громадам, – заявляють лідери фашистів. Отож було вирішено: на місцях плідно працювати можуть тільки ті діячі, які «перебувають під безпосереднім контролем державної влади». Така собі «прем‘єрська вертикаль». Відтак закон від 2 лютого 1926 року замістив мерів призначеними прем‘єром префектами; третину муніципальних радників віднині призначав префект, дві третини обиралися від профспілкових, економічних та інших корпоративних організацій за рекомендацією партії. Отже, громади стали структурними підрозділами державної вертикалі.

Одним із найзапекліших противників Муссоліні та його програми «реформ» був депутат-соціаліст, переконаний демократ Джакомо Маттеотті. Це був неабияких організатор, трибун, газетяр. Навіть за умов, коли його не пускали до того чи іншого міста чи закидали його автомобіль камінням чи силоміць саджали в поїзд і відправляли геть, він примудрявся працювати зі своїми виборцями. 30 травня 1924 року Маттеотті виступив у парламенті з полум‘яною промовою, в якій викривав чинний режим. Того ж дня, після висловленого у своєму колі Дуче невдоволення діяльністю такого «мерзотного суб‘єкта», його захопили просто посеред Риму «орли Муссоліні». Вони, за наказом секретаря партії Джіованні Маринеллі, мали «просто» вкрасти опозиціонера і «попрацювати» з ним: полякати, змусити мовчати. Маттеотті викрали, кинули в машину, повезли за місто; він відбивався, причому дуже енергійно, тож «орли» перестаралися: один із нападників ударив Маттеотті кинджалом і убив. Тіло опозиціонера закопали у сільській місцевості неподалік від Риму.

Після зникнення Маттеотті увесь 1924 рік Італією вирували масові маніфестації пам‘яті протесту. Вони посилилися після того, як за кілька місяців було знайдене спотворене тіло вбитого; опозиція висловлювала переконаність, що Муссоліні особисто задіяний у цьому вбивстві. Проте режимові вдалося збити напругу акцій протесту; вбивці врешті-решт були знайдені, засуджені на незначні терміни, і майже негайно амністовані Дуче. По тому неслухняних депутатів і журналістів не залишилося.

Ще однією ознакою переходу до тоталітарного правління стали воістину драконівські, до цього небачені заходи безпеки з охорони Дуче. Відтепер жоден перехожий не міг вільно підійти ближче, ніж на 500 метрів, до житла Муссоліні на вулиці Віа Рассела; шляхи, якими їхав кортеж чорних автомобілів Дуче, заздалегідь перекривалися. «Єдність партії та народу» демонструвалася тільки за допомогою спілкування Муссоліні з ретельно дібраними та «профільтрованими» службою безпеки представниками італійського народу.

І нарешті. При Дуче від самого початку його правління існував не передбачений Конституцією Італії дорадчо-консультативний, а реально – керівний орган. Він звався «Верховна фашистська рада». Де-факто ця рада з осені 1922 року контролювала уряд, парламент, військо, без неї не проводилася кадрова політика на місцях – але до часу Муссоліні не поспішав її легалізувати. І тільки за декретом від 28 вересня 1928 року цей орган офіційно стає за своїми повноваженнями найвищим у державі.

Ось так «гартувалася сталь» тоталітарного режиму у фашистській Італії. Кілька років усе рухалося у формально демократичних рамках, та і потім усі зміни були здійснені наче на виконання «волі народу». Результат врешті-решт виявився дуже сумним для Італії і для всіх, хто пішов подібним шляхом.

Чи зараз хтось наслідує Дуче і його політичну практику? Нехай читач сам розсудить, скільки у тих давніх уже подіях паралелей з тим, що діється зараз в Україні, а скільки – несумісних з українською політикою перпендикулярів.
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
заступник головного редактора журналу «Сучасність», для «Детектор медіа»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1132
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду