Цю ілюстрацію авторка взяла з донецького видання "Город", позиція якого, зведена до істеричного "Является ли мова украинским языком?", наполегливо втовкмачується в голови читачів, причому категоричність, з якою запитання поставлено, не припускає альтернативи: "Каждый человек, неравнодушный к русскому языку, может перестать называть мову "украинским" языком. Тем самым мы окажем помощь своему языку и, в конечном счете, самим себе" ( "Город", 20.02.04). Звичайно, у будь-якій цивілізованій країні, де статус державної мови визначено Основним Законом, що має найвищу юридичну силу, така постановка питання уявляється неможливою. Однак не стану сьогодні торкатися таких глобальних питань, як політика загалом і мовна політика зокрема. Моє завдання набагато скромніше – поділитися враженнями від "Подвійного доказу" ("1+1", 09.03.04).

На початку програми один з ведучих-"братів" так окреслив коло пропонованих до розгляду питань: "Чому військові, політики і адміністратори всіх рівнів не виконують Закону "Про мови в Українській РСР"? Чи витримає Україна дві державні мови?" Таким чином ведучий, з одного боку, здавалося б, визначив зацікавлених співрозмовників, а з другого – свідомо обмежив проблеми багатомовної країни, звівши їх до проблеми співіснування двох мов, хоча, на думку авторки, ставити так питання некоректно з огляду на те, що в Україні проживає понад 100 етносів, а також на те, що згідно з ратифікованою Європейською хартією регіональних мов або меншин російську разом з білоруською, болгарською, гагаузькою, грецькою, єврейською, кримськотатарською, молдовською, німецькою, польською, румунською, словацькою й угорською мовами віднесено до регіональних мов. Нагадаю: за це проголосувало 249 народних депутатів при необхідному мінімумі у 226 голосів. Порушення в черговий раз питання про надання російській мові статусу державної лежить у площині великої політики, а не мовного облаштування (amenagement linguistique), яке досліджують, як правило, у межах соціолінгвістики.

Безперечно, винесення того чи іншого питання в ефір – це передусім право тих, хто готує передачу до ефіру, що, у свою чергу, не знімає з останніх обов’язку якщо не дати відповідь на поставлені запитання, то хоча б зробити спробу до цього. Залишається тільки здогадуватися, яким чином планували зробити це автори програми, не запросивши до студії представників отих самих військових і адміністраторів усіх рівнів, які не виконують згаданого Закону. Авторка губиться в здогадах, чому політики були представлені в студії тільки такими, не заперечую, колоритними фігурами, як народні депутати Олександр Чародєєв та Сергій Гмиря, переконані у насильницькій українізації. Пани політики своєю агресивною поведінкою і висловлюваннями, далекими від толерантності, уособлювали оптимістичні настрої: російська мова була, є і буде офіційною в Україні.

Оптимізм Марії Бурмаки ґрунтувався на тому, що 13 років незалежності – це не так уже й багато, щоб українська мова в Україні нарешті стала державною (при цьому про те, що понад три століття, українська була упослідженою мовою, співачка чомусь не згадала), і на тому, що коли вона приїжджає до Харкова, то може говорити державною мовою (ну хіба ж не вагомий привід для оптимізму?!).

У песимістичному таборі перебували колеги Марійки: запрошений Олег Скрипка і опитувані в сюжетах Тарас Петриненко, Андрій Середа, Славко Вакарчук, а також народний депутат Павло Мовчан, Наталя Руденко, директор української гімназії з Криму та багато інших, яких виявилася більшість, і це, безперечно, дуже сумно і дуже тривожно на тлі безкінечних публікацій в українських російськомовних виданнях, що дозволяють собі так нахабно і безапеляційно трактувати мовне питання (див. початок), та наведеного Тарасом Петриненком показового діалогу: –Чи підете ви захищати Батьківщину?

– А кого защищать?

До реалістів, представлених у студії, авторка віднесла знаних Олега Медведєва, переконаного, що насправді чинний мовний Закон є Законом про двомовність, а не про державну мову, та Ларису Масенко, яка наполягає на "позитивній дискримінації" російської мови, якщо прагнемо забезпечити розвиток української: "При цьому протекціоністська мовно-культурна політика має бути спрямована як на розширення функціональних сфер державної мови, так і на ефективну протидію згубному для української культури процесові її "суржикізації", практики лінгво-культурного змішування, що була основним засобом денаціоналізації неросійських народів у радянській імперії. Східні кордони нашої країни лишатимуться прозорими й незахищеними доти, доки не буде зміцнено мовний бар'єр із Росією".

Цей поділ на оптимістів, песимістів та реалістів, безперечно, умовний, звичайно – суб’єктивний, тому не виключаю, що комусь може видатися й узагалі помилковим. Водночас зрозуміло, що не слід було очікувати від запрошених вичерпної відповіді на винесене на початку програми запитання про те, чому військові, політики і адміністратори всіх рівнів не виконують Закону "Про мови в Українській РСР", що аж ніяк не означає, що говорити їм не було про що: кожен намагався висловити те, що наболіло. І це добре, що таку можливість було надано.

Погано, що глядач так і не почув думки гостей студії щодо їхнього бачення шляхів вирішення згаданого питання. Говорили про загальні шляхи виходу з кризи, однак про них і так багато і поки що безрезультатно говориться і за межами телестудії. А от конкретного шляху, або хоча б кроку до подолання її названо так і не було, якщо не вважати таким блідий на тлі експресивної поведінки пана Чародєєва у студії кримський сюжет, у якому мудрий реаліст Мустафа Джемілєв прямо заявив, що закон про двомовність загрожує катастрофою, а тому необхідно вживати заходів до захисту української мови.

Запропонований одним із відомих співаків варіант "треба зробити українське модним" справді придатний до практичного втілення на естраді, але ж, даруйте, зібралися для того, щоб обговорити не мову співаків, а, вкотре повторю, мову політиків. Так само важко не погодитися з тим, що Олег Скрипка зробив набагато більше для української мови, ніж наші політики, але ж, знову-таки, який напрошується висновок: хай політики заспівають українською? Хоча завдяки тверезим висловлюванням реалістів співвітчизники усе ж дістали чимало поживок для розуму. Так, Лариса Масенко переконливо відкинула усілякі міфи про так звану двомовність, що панує у світі, оскільки домінує усе ж одномовність, а Олег Медведєв, погодившись із соціальною структурою (50Х50), при цьому резонно запитав, де ж тоді мої 50 відсотків україномовного телебачення? Де 50 відсотків україномовного радіо? Де 50 відсотків україномовної преси? І нарешті, де 50 відсотків україномовних книг?

На жаль, запитання повисло в повітрі, адже воно передусім – до спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади із забезпечення реалізації державної мовної політики (нагадаю – це Держкомтелерадіо України, представників якого у студії не було).

Загалом же авторці здалося, що високий професіоналізм і віртуозність Дмитра Корчинського і Анатолія Борсюка цього разу не стали запорукою успішності програми. Оскільки автори програми нічого нового, включаючи добре відому цитату Людмили Путіної та приклад мовного облаштування Франції, а також сюжети (навіть багатообіцяючий з ключовим словом "кирдик"), запропонувати глядачеві не змогли. Гірше того – так і не відповіли на запитання, які самі ж і поставили. Через цю обставину я так і не вирішила, ким же насправді є ведучі: оптимістами чи реалістами. Хотілося б сподіватися, що вони реально оцінюють стан справ і тому ще знайдуть можливість повернутися до цього питання у студії, аби разом з глядачами пошукати варіанти відповідей, а не обмежуватися голослівними закликами: "Говори нею (українською. – Авт.)! Спробуй! Хоч трошки відчуй себе українцем!".

Чи означає це, що програма не повинна була з’являтися в ефір у такому вигляді? Звісно, ні. Це може означати тільки те, що таких програм має бути набагато більше, тоді вони й будуть набагато цікавішими і різноплановішими. "Ми, звичайно, не уявляємо собі, – зауважував свого часу Юрій Шевельов, – наскільки кожний з нас відповідальний за те, якою буде мова майбутнього, хай у безконечно малій дозі".