Таким чином, Президент запропонував таку правничу логіку: ви вважаєте, що вчинено злочин – доведіть. Інша логіка прозвучала на зборах українських журналістів 5.10.02 під час установчих зборів зі створення незалежної профспілки: “коли ви стоїте на площі по коліна в крові – то це вже само по собі є ознакою злочину, хоч сам факт злочину і головне - його винуватців ще треба встановити тим, в чиїй це компетенції”.

Про “ознаки злочину” в Україні говорять давно і регулярно. Варто згадати бодай кілька прикладів, які свідчать, що свобода слова давно стала хворобливою проблемою українського суспільства. 25 липня 2000 року парламентська газета "Голос України" писала: “Скуплені олігархами мас-медіа (….) деморалізували і дезорієнтували суспільство настільки, що воно починає втрачати почуття небезпеки. Доки ліві і праві з'ясовують стосунки, владу в Україні захоплює третя, цинічна, сила, якій байдужі інтереси народу і яка прагне єдиного - перетворити нашу рідну землю на територію свого загребущого визиску.”

22 березня 2000 року Комітет захисту журналістів оголосив свою доповідь, де серед іншого зазначалося: “Використовуючи законодавство про податки і наклепи як інструмент свого ворожого ставлення до журналістів, Кучма деспотично реагує на будь-який вислів опозиції. Його мовчазне прийняття насильства проти преси сприяло вибухам в редакціях газет, нападам на репортерів і редакторів, а також загальній атмосфері страху і самоцензури. Його політика оподаткування змушує друковані та електронні ЗМІ без іноземної підтримки шукати фінансової допомоги в бізнесменів та політиків, які потім вимагають сприятливих їм публікацій.”

З приводу принаймні однієї тези доповіді можу висловити сумнів, а саме, що мало місце “Його мовчазне прийняття насильства проти преси…”.

Насправді ще влітку 2000 року Леонід Кучма відверто заявив: “Складність ситуації, в якій перебувають сучасні українські медіа, вповні ілюструють самі газети та телеканали. “Україні потрібна ефективна, незаангажована, по-справжньому вільна преса. Поки що формування інформаційного простору в Україні просувається складно. Оскільки (…) деякі ЗМІ ставлять перед собою завдання не стільки інформувати громадськість, скільки вдовольняти амбіції та інтереси кланів. Специфіка джерел фінансування ЗМІ нерідко визначає суб’єктивний, заангажований характер діяльності, причому подібні мас-медіа часто діють не оглядаючись на морально-правові, етичні норми.” (“Факты ”, 8 червня 2000 року).

Леонід Кучма засвідчив, що проблеми зі свободою відчувають як приватні, так і державні ЗМІ: “В Украине действительно нет по-настоящему независимых СМИ . Президент заметил, что в стране существуют государственные СМИ, которые больше похожи на советские , в которых отражается лишь одна точка зрения. В то же время, существует большое количество негосударственных СМИ, которые отражают не те мнения, которые существуют в обществе, а мнение своих собственников”. (http://www.oda.zp.ua/ps/smi/2001/03/07/index.html (Russian KOI).

Виступаючи перед працівниками радіо, телебачення і зв'язку у листопаді 2002 року, Леонід Кучма продемонстрував свою поінформованість: “Особливо прикро, що працівники теле- і радіокомпаній не можуть повною мірою реалізувати принцип свободи журналістської творчості через протиріччя з бізнесовими інтересами підприємницьких структур та їх власників. А це часто призводить до того, що обдаровані фахівці перестають слугувати інтересам глядачів і слухачів на догоду задоволенню потреб і амбіцій хазяїв чи певних політичних сил. Нерідко вина за все це перекладається на державу з відповідними звинуваченнями. В Україні вже розхожою стала фраза: у нас є свобода слова, але не має свободи засобів масової інформації.” 15.11.2001. ВИСТУП Президента України Леоніда КУЧМИ перед працівниками радіо, телебачення і зв'язку - http://www2.president.gov.ua/ - офіційний сайт Президента України).

Та й під час згадуваної на початку прес-конференції, Президент визнав: “…в нас багато приватних видань і сьогодні зрозуміло: хто господар, той і диктує політику”. (УНІАН, 8.10.02).

Таким чином, можемо констатувати принаймні кілька принципових фактів:

1.Дискусія з приводу свободи зМІ, тиску на журналістів, заангажованості ЗМІ, цензури у формі обмежень у висвітленні окремих подій та згадувань окремих прізвищ точиться давно і підтвердженням цьому є численні свідчення.

2.Президент сам говорив про те, що “…деякі ЗМІ ставлять перед собою завдання не стільки інформувати громадськість, скільки вдовольняти амбіції та інтереси кланів. Специфіка джерел фінансування ЗМІ нерідко визначає суб’єктивний, заангажований характер діяльності, причому подібні мас-медіа часто діють не оглядаючись на морально-правові, етичні норми.”

3.Президент сам заявив, що певні форми цезури мають місце у державних ЗМІ: “…в стране существуют государственные СМИ, которые больше похожи на советские , в которых отражается лишь одна точка зрения.”

4.Президент також сам говорив про те, що певні форми цензури використовуються і в приватних ЗМІ, а також про те, що ЗМІ адекватним чином не задовольняють інформаційних запитів суспільства: “ В то же время, существует большое количество негосударственных СМИ, которые отражают не те мнения, которые существуют в обществе, а мнение своих собственников.”

Все це може означати, що упродовж тривалого часу Президент України та гарант Конституції констатував прямі чи опосередковані ознаки порушення тієї самої Конституції. Тому в контексті постановки питання зборами, що відбулися 5.10.02., виглядає абсолютно логічним: журналісти і громадськість констатують “ознаки злочину”, але розслідувати “злочин”, шукати і карати винуватців повинні не вони, а ті, хто на це уповноважений.

Тепер кілька міркувань стосовно дискусії з приводу редакційної політики ЗМІ та спроб потрактувати її як можливість власників та медіа-менеджерів давати журналістам власні вказівки чи вимагати виконувати вказівки ззовні стосовно того, що і як необхідно висвітлювати, мотивуючи тим, що, мовляв, хто платить, той і замовляє музику.

У Заяві учасників установчих зборів українських журналістів „Політична цензура в Україні” містяться чіткі посилання на те, що слід розуміти під політичною цензурою, а також вказується на чіткі критерії розмежування Редакційної Політики видання від Цензури. Узагальнюючи, можна стверджувати, що усі дії, спрямовані на порушення принципу об’єктивності, достовірності та вірогідності інформації, права громадян на об’єктивну інформацію, свободи діяльності ЗМІ є ознаками цензури.

Є тут ще один принциповий аспект. З огляду на обов’язки журналістів друкованих ЗМІ «…дотримуватися програми діяльності друкованого засобу масової інформації.» (Закон україни «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», розділ ІІ, ст.26, ч.1) та обов’язки телерадіожурналістів «творчий працівник телеорганізації зобов’язаний дотримуватися програмної концепції телерадіоорганізації, керуватися її статутом.» (Закон України «Про телебачення і радіомовлення», розділ IV, ст. 39) редакційною політикою ЗМІ є, власне кажучи, комплекс дій і заходів, спрямованих на реалізацію і втілення в життя положень їх програм чи програмних концепції.

До того ж, видаючи ліцензію телерадіокомпаніям, Нарада з питань ТБ та РМ керується саме програмною концепцією. А це означає, що пряма чи опосередкована цензура є порушенням програмної концепції, на основі якої видана ліцензія, оскільки я, особисто, не читав жодної програми чи програмної концепції, яка б відкривала можливості для цензури, бо це, у свою чергу, було б порушенням законодавства і унеможливлювало б видачу ліцензії.

Таким чином, редакційна політика ЗМІ здійснюється на засадах, аналогічних діяльності будь-якого підприємства, коли сфера компетенції власника чи засновника, який має на меті отримати прибуток, зводиться до схвалення програми діяльності та призначення керівника підприємства для її реалізації. При цьому не варто забувати, що, крім суто бізнесових завдань, ЗМІ покликані виконувати ще й суперважливу соціальну функцію інформування та громадської критики й контролю, що значно підвищує відповідальність.

Опісля усього наведеного аналізу залишається одне запитання: чому ж давня і болюча проблема свободи ЗМІ різко загострилася саме тепер? Тези про політизацію журналістів, і, зокрема, заява начальника управління інформполітики адміністрації Президента України Сергія Васильєва, що пролунала в програмі «Епіцентр» 6.10. 02.: мовляв, це є наслідком створення медіа-холдингу Ющенка, того, що «журналістів просто переманюють, журналістів просто перекупляють", - м’яко кажучи, не витримує критики, оскільки на зборах журналістів 5.10.02 не оголошувалося жодних політичних вимог і тим паче солідарності з акціями опозиції. Більше того, на зустрічі була однозначно відкинута пропозиція вимагати ліквідації управління інформполітики адміністрації Президента України та звільнення самого Сергія Васильєва – мовляв передача функцій одного підрозділу іншому чи від “поганого” керівника “доброму” справи не вирішує.

Насправді відповідь полягає в тому, що маємо такий собі збіг у часі: саме після початку діяльності нової адміністрації Президента Україна стала свідком безпрецедентних процесів і явищ у сфері медіа, наслідки яких виявилися у наступному:

1.Низка ЗМІ скоротили обсяг новинних програм.

2.Інформаційні програми провідних телеканалів стали практично однаковими, так, ніби то їх виготовляли «під капірку».

3.Висвітлення фактів дедалі активніше почало підмінятися версіями та коментарями подій, причому, знову ж таки, за змістом практично однаковими на різних телеканалах.

4.Утворилося два паралельних інформаційних поля: в інтернеті йшлося про одні події, а в традиційних ЗМІ по інші – при чому стосовно окремих подій різниця була настільки разючою, що могло скластися враження, нібито інтернет і традиційні ЗМІ висвітлюють події у двох різних країнах.

5.У новинних передачах провідних телеканалів грубо порушувався принцип об’єктивності, плюралізму і збалансованості, що виражалася у представленні лише однієї точки зору, а інша сторона якщо і представлялася, то лише у вигляді критичних коментарів ведучих на тлі «картинки». Водночас у якості експертів чи інтерв’юерів також запрошувалися переважно представники однієї сторони.

Образно кажучи, журналісти опинилися у відверто абсурдній ситуації. Уявіть: лікарня (немає значення - державна чи приватна), на столі пацієнт, над пацієнтом хірург, а головний лікар чи власник, який і раніше особливо не переймався нормальними умовами праці для лікаря, не гарантував йому нормального виконання професійних обов’язків та намагався скорегувати хід лікування, тепер, неначе сказився, починає хапати лікаря за руки, за скальпель чи інші інструменти. Більше того, заявляє, що тепер він керуватиме операцією, а хірург, наче робот, тепер мусить виконувати команди: скальпель вправо, скальпель вліво. Так же можна і “пацієнта” угробити, і самому порізатися…

Отож, усе це і є ознаками “злочину”. Вони - на поверхні. І тепер, повторюю, не справа журналістів з’ясовувати: випадково чи не випадково інформаційна вакханалія почалася саме з початку діяльності нової адміністрації, чиї клінічні прояви цьому виною – чи це, як казав Президент, “хтось щось перегинає» «на горі”, чи це клінічні прояви іншого рівня.

Безперечно, будь-який нормальний власник зацікавлений у прибутку. Так само безперечно, що одним із основних критеріїв у медіабізнесі є оперативність, правдивість і незаангажованість інформації. От тільки справа в тому, що власник у нашій ситуації, можна припустити, не зовсім нормальний, бо з одного боку - хоче і використовує ЗМІ для досягнення політичних цілей через неприродну для них функцію піару і пропаганди, а з іншого – ще й хоче мати прибуток як нормальний бізнесмен.

Свідченням цьому – недавня конференція з питань реклами, організована Незалежною Асоціацією Мовників за участі профільного парламентського комітету. Керівники і менеджери провідних телеканалів справедливо наголошували на тому, що запорукою незалежності ЗМІ є прибутковість, основним джерелом якої є збільшення обсягів реклами. Пропонувалося дозволити рекламу алкоголю й тютюну, а також переривати рекламою фільми. Даруйте, але ж за оцінками багатьох експертів, за останні 2-2,5 роки обсяг рекламного ринку зріс майже на 40%. Зрозуміло, це відбулося передусім на користь провідних, а не провінційних ТРК. Інакше кажучи, провідні ЗМІ почали заробляти більше. Але... стали ще менш вільними, як тільки що ми аргументували! І тепер власники і засновники мають нахабство вимагати лібералізації рекламного законодавства, аби заробляти ще більше, але при цьому годувати суспільство тим самим недоброякісним продуктом. Насправді так не буває. Суспільство може піти на певні поступки навіть ціною певної шкоди для себе, але тільки в тому разі, коли натомість отримає якісну інформацію і виконання ЗМІ своїх питомих функцій - від чого, знову ж таки, виграє. Прийшов час визначитися: або й надалі займаєтеся політичною «заказухою» за політичні (і не тільки) дивіденти, або приводите свої ЗМІ в рамки нормальної журналістики і нормального медіа-бізнесу.

Звичайно, можна використати і той „залізний” аргумент: у нас нема цензури, бо цензура заборонена. Аргумент абсолютно переконливий. Як і те, що погода прекрасна, бо про це в прогнозі погоди повідомили Писанка чи Дівеєв-Церковний (хто кому подобається). От тільки біда, що коли такий стиль аргументації і розв’язання проблем ЗМІ видатні практики й теоретики піару й інформполітики, та не менш ефективні менеджери застосують до інших гострих проблем, скажімо, стосовно “кольчуг”, то проблеми навряд чи усунуться самі по собі, а той, хто так говорить, як кажуть, матиме дедалі менше шансів бути почутим.

Отож визначитися таки пора, бо від цього залежатиме - чи житиме “пацієнт”.

Чому існує цензура?