У Німеччині немає державних засобів масової інформації...

6 Листопада 2001
1672
6 Листопада 2001
12:51

У Німеччині немає державних засобів масової інформації...

1672
Принаймні жодних, які б мали значення для формування громадської думки серед населення! Як вже повідомляли ЗМІ, на засіданні РНБОУ 31 жовтня, яке було присвячене удосконаленню державно-інформаційної політики та питанням інформаційної безпеки, багато уваги було приділено питанням формування позитивного іміджу держави, з якими, на думку деяких виступаючих, вітчизняні засоби комунікації не справляються.
У Німеччині немає державних засобів масової інформації...
При цьому відмічалося, що 60% державних ЗМІ у західних країнах (називалися, конкретно, Великобританія та Німеччина) займаються просуванням доброго імені своїх держав за кордоном та всередині цих країн. (А у деяких наших виданнях ця думка подавалась так, що у цих західних країнах 50-60% медіа є державними).

Сьогодні “Детектор медіа” пропонує читачам статтю про те, чи є взагалі державні ЗМІ у Німеччині, а також про те, хто і як займається іміджем цієї країни. Статтю нам люб’язно надала перший секретар посольства Німеччини в Україні пані Сабіна Штьор.

«Детектор медіа»

У Німеччині немає державних засобів масової інформації...

Принаймні жодних, які б мали значення для формування громадської думки серед населення! Але хто ж тоді дбатиме про те, аби громадяни були поінформовані, аби були збережені спільні цінності, хто піклуватиметься про імідж Німеччини за кордоном? А отже, про так звану "інформаційну безпеку"?

У слововжитку німецьких науковців у сфері комунікації поняття "інформаційна безпека" не існує. Принаймні, воно мені не потрапляло на очі за п'ять років вивчення публіцистики в університеті в Майнці. До того ж, виданий відомими знавцями енциклопедичний словник з публіцистики "Fischer Lexikon Publizistik - Massenkommunikation" (Noelle-Neumann, Schultz, Wilke) також не містить відповідного запису. Натомість знаходимо пояснення таких словосполучень як "вільний потік інформації", "право на інформацію", "потреба в інформації" та "інформаційна свобода". Тут, на мій погляд, очевидною стає принципова відмінність у підходах.

У середу, 31 жовтня, телеканал "Інтер" у своїй програмі вечірніх новин "Подробности" повідомив про засідання Ради Національної безпеки та оборони України, на якому, між іншим, йшлося про український інформаційний простір. Після того, як учасники засідання та експерти мали можливість висловитися, поскаржитися на сумний стан інформаційного простору та сказати про невикористані потенційні можливості держави, прозвучало таке речення (я передаю його, як запам'ятала, проте упевнена, що його зміст зрозуміла правильно): "У багатьох європейських країнах державні засоби масової інформації дають інформацію про державну діяльність. Так, наприклад, у Німеччині та Великій Британії приблизно 60% державних засобів інформації працюють на імідж держави." В Україні їх частка становить начебто тільки 5%.

Уже сам фундамент цього твердження є невірним. У Німеччині немає державних ЗМІ. Принаймні, жодних, які б мали значення для формування громадської думки серед населення! Я змушена зробити це обмеження, щоб мені завтра не тицьнули під ніс газетою "Das Parlament", кажучи: "Глянь­но, хіба це не державний засіб інформації ?" Звісно, така газета існує і видається Федеральним закладом політичної освіти, державним органом. Але, по­перше, вона тільки друкує документи діяльності Німецького Бундестагу і не містить жодних коментарів. І, по­друге, її ніхто не читає, хіба що хтось мусить це робити (у випадку зі школярами та студентами у певних фазах навчання) чи спеціально цікавиться роботою Бундестагу.

"А що ж із "Німецькою хвилею" ("Deutsche Welle")? Так, вона прямо фінансується з федерального бюджету і покликана надавати слухачам і глядачам за кордоном "усебічний образ Німеччини". У самій Німеччині її неможливо приймати. Питання фінансування - це одна річ, але "Німецька хвиля" має також контрольні органи (на кшталт наглядової ради) і там теж діє принцип редакційної незалежності. Завдання "Німецькою хвилі" не полягає у роботі на імідж держави, а, власне, у поданні всебічного образу Німеччини. Що об’єктивна подача новин в особливих умовах пострадянського суспільства не завжди правильно сприймається, демонструє такий приклад. У січні цього року я давала інтерв'ю для регіональної газети у Чернігові. « - Чи упорається Німеччина зі своїми важкими економічними проблемами, безробіттям, бідністю та соціальними заворушеннями?»,- спитав у мене добродушно журналіст цієї газети. І пояснив на моє запитання, звідки у нього така негативна картина стану справ у Німеччині: «Я регулярно слухаю "Німецьку хвилю". Це, звичайно, не означає, що “Німецька хвиля” передає негативну картину Німеччини. Це, скоріше за все, два різні світосприймання. Редакція “Німецької хвилі” повідомляє об’єктивно як про позитивне, так і про існуючі проблеми. Проте журналіст з Чернігова, який ще сформований в умовах цензури і опіки, автоматично подумав, що дійсність повинна виглядати ще гіршою.

Державних ЗМІ в Німеччині практично немає. Газети й журнали в Німеччині перебувать у приватній власності. При організації радіо­ й телевізійних каналів, з урахуванням досвіду тоталітарного панування, після років війни та насильства, було обрано систему громадсько­правового статусу теле­/радіомовлення. Було створено канали ARD і ZDF. Лише у 80-­их роках політичні партії змогли домовитися, щоб були дозволені також приватні радіо­ й телевізійні станції. Сьогодні ми можемо говорити про подвійну систему, в якій існують громадсько­правові та приватні телерадіокомпанії.

Найважливішими елементами громадсько­правового теле­/радіомовлення є:

а) фінансування шляхом реклами та сплата користувачами внеску на користування телебаченням/радіо; б) громадський контроль наглядовими радами телерадіокомпаній; в) суспільне доручення щодо основного забезпечення населення інформацією. Основне забезпечення означає ось що: Теми, які не є, на перший погляд, особливо привабливими (перш за все комерційно), мають, тим не менш, обов’язково розглядатися. Наприклад, такі галузі, як культура, релігія тощо. У світі, схильному до транслювання мильних опер і блискавичних сенсацій, мені цей елемент видається особливо важливим. Проте я підкреслюю: вплив держави на репортажі у громадсько­правовому теле/радіомовленні виключений. Про це дбає система різноманітних наглядових рад, в яких представлені як політичні партії, так і церкви, спілки, неурядові організації та інші суспільні групи.

Але хто ж за таких умов дбає в Німеччині про імідж держави, уряду, чи точніше, політичного керівництва? Це речники відомств і мерій, міністерств і прес­-секретар Федерального уряду. Дехто з них працює осібно, інші мають великий штаб співробітників або їм підлегла навіть ціла установа.

Проте для кожного існує правило: ніяких особливих прав, ­ наприклад, щодо розміщення в газеті власних текстів. Зате особливий обов'язок: вони мусять інформувати населення. Цей обов'язок випливає зі статті 5 німецької Конституції, яка забезпечує свободу слова та інформації. Тобто, журналіст має право чогось вимагати від речника, який працює на офіційній посаді, а саме: відомостей з питань, які цікавлять і стосуються громадян. З іншого боку, речник зі своєю інформацією конкурує з іншими, хто її пропонує, і від актуальності та якості його пропозиції залежить, чи знайдуть ці відомості своє місце в засобах масової інформації. Контакти також відіграють свою роль: PR означає "Public Relations", себто зв'язки з громадськістю. Ця роль базується на тендітному процесі комунікації, а не на грошах чи впливові (або й тиску).

Сабіна Штьор,

керівник відділу преси та роботи з громадськістю

Посольства Німеччини в Україні

Читайте також: "Медіа-незалежність?"- Валерій Іванов, професор, доктор філологічних наук, президент Академії української преси
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1672
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду