Десятисерійний фільм про київське "Динамо", створений на «1+1», анонсувався майже рік. Але надія побачити щось справді нове у спортивному телебаченні, якою жили весь цей час потенційні глядачі, не справдилась.

Добре, що зробили?

Серед перших відгуків на документальниий фільм про команду "Динамо"(Київ) переважали такі, що загалом справа хороша і потрібна, що досі ніхто нічого подібного не робив, отже, подяка авторам за сам факт появи телесеріалу про кращу футбольну команду України. Це все і справді так. Що б не зробили тележурналісти з 1+1 - це було б новим словом, бо до цього не було ніякого. Та чи дає це автору проекту Сергію Долбілову та його колегам індульгенцію на можливі творчі, фактичні, ідеологічні неточності? Здається, що навпаки. В благословенні шістдесяті-сімдесяті будь-яка друкована продукція з футбольним мячем і словом "Динамо" на обкладинці розкуповувалась вмить, що й обумовило цієї продукції рівень. У мене вдома досі лежить стос подібних книжок. Примусити себе прочитати хоча б рядок із них практично неможливо. Користуюсь старими довідниками, аби лише поновити ту чи іншу інформацію. Про наш футбол, про київське "Динамо" досі так і не створили нічого, що можна було б показати нащадкам, залишити, так би мовити, в анналах. Є, безперечно, досить професійні літописці, котрі старанно зафіксували всі результати старих футболів і видали це друком. Щодо осмислення процесу, серйозних узагальнень, то цим у нас ще не починали займатись. Чим у цьому сенсі є телесеріал на «1+1»? Більш за все він нагадує ілюстровану книжку про історію футболу для дітей, що продається на Петрівці. Щоб і читати було легко, і така-сяка інформація була, аби не переобтяжити дитину. Чи на такий результат сподівались автори "динамівського" кінозадуму?

Власне футбол

Для уболівальника зі стажем нічого нового серіал про "Динамо" не приніс. Події, про які йдеться, пережиті і згадані цим уболівальником не одну сотню разів. Ще один "конспектик" із величезними прогалинами. Ну хіба що "золотий гол" Блохіна у ворота "Баварії", який у 1975 році ніхто в СРСР так і не побачив, був через чверть століття повторений кілька разів. Ефект від перегляду був проблизно такий, якби тепер героїню голлівудського фільму "Спартак"(не футбольний) показали голою не зі спини, а спереду. Кого схвилює через сорок років такий "ексклюзив"? Безперечно, нестача кіно та відеоматеріалів, особливо шістдесятих років, не могла не позначитись. Але ж ще живі майже всі(!) гравці команди "Динамо" 1961 року, не кажучи про більш молодих. У них не може не бути рідкісних фотознімків, яких ніхто не бачив, вони пам’ятають епізоди, про які ніхто ніколи не говорив. Цим би і доповнити небагатий відеоряд, аби "оживити" старий динамівський футбол. Натомість на екрані частіше були дещо інші обличчя.

Автор та експерти

Фільм про "Динамо" аж ніяк не претендує на новаторство, а тому ми побачили старанно здертий у автора московських "Намєдні" прийом, коли в кадрі автор і експерти. Може, і добре так - форма вдала, залишилось змістом наповнити. І чуємо ми симпатичного Сергія Долбілова, котрий старанно промовляє банальні і загальновідомі речі. Можна зрозуміти Долбілова-режисера, котрий з року в рік робив зірками інших, сам залишаючись за кадром. І тому працюючи над власним проектом, не пошкодував зусиль для показу себе самого. Починаючи з назви - "Фільм Сергія Долбілова "Гра в "Динамо". Двоє нас, тобто, я і "Динамо", рівнозначні майже величини. Безперечно, автор в кадрі має право на існування, тим більше, що експозиція, ракурс і все решта підібрані добре. Але ж глядач хоче бачити не Долбілова, а "Динамо". Якщо ж лізти в кадр, то з таким текстом, який би принаймні не поступався рівню динамівського футболу. Але… В данному випадку все сказане автором цілком нормально звучало б за кадром, не забираючи дорогоцінний екранний час для показу документальних кадрів. З експертами взагалі незрозуміло. В нашому футболі можна було б знайти двох-трьох людей з незаперечним авторитетом і незалежною думкою. Натомість пропонується думка людей, на чиєму місці міг бути кожний. Це про наших, українських. Щодо наших колишніх, тобто експертів з інших країн колишньгого Союзу, то про них пізніше.

Політика

Якщо нічого не розуміти у футболі, то із перших серій кіно про "Динамо" можна зрозуміти, що своїм успіхам команда зобов’язана ледь не виключно Володимиру Щербицькому, головному уболівальнику УРСР. Робиться навіть спроба приписати покійному партійному лідеру певний патріотизм, що виявився у протистоянні київської команди московським. Більшої неправди уявити неможливо. Дожилися - через тридцять років ми в демократичній ніби країні "дякуємо партії" за успіхи у спорті. Як в ті часи жартома казали - "пройдьот вєсна, настанєт лєто - спасібо партії за ето". Насправді для Щербицького та його номенклатури футбол був не більше, ніж "барською забавою" на зразок полювання. Як кожний поміщик у вісімнадцятому столітті скуповував борзих та гончих, аби похизуватися перед сусідом впольованим звіром, так у двадцятому столітті партійні намісники "братських республік" збирали футбольні команди і хизувалися один перед одним. Для тих, хто сумнівається, нагадаю, що у сонячних республіках Середньої Азії та Закавказзя для футболу і футболістів робили чи не вдесятеро більше, ніж в УРСР. А результату не було. Результат досягався талантом і працею футболістів і тренерів. І якщо такі були в Україні та у Грузії, то не завдяки партійним начальникам. Ми ж побачили у фільмі Долбілова добрих і ніжних партійних боссів, котрі просто кохалися у футболі. Хоча один із них і бовкнув зненацька, що спочатку не знав як слід, що таке футбол, поки не доручили.

З огляду на вищесказане назвати авторів "динамівського" серіалу неупередженими, як вони самі цього хочуть, не вдається аж ніяк. А називати некомпетентними не хочеться. Може, просто не розібрались хлопці, чи хтось не так підказав?

Дітям

Майже різдвяна десятисерійна казочка про останні сорок років київського "Динамо" - така оцінка була б нормальною для телепроекту «1+1». Якби не одне "але". На яких, власне, дітей розрахований фільм? На українських? Тоді чому фільм про українську команду зроблений не українською мовою? Аргументи за російськомовність зрозумілі - можливість продажу серіалу в Росію - раз, російськомовність більшості "футбольного народу" - два, самим авторам легше говорити так, як звикли - три. Чи достатні ці аргументи? Якщо робити фільм-ностальгію про колишнє життя - безперечно. Раніше і чемпіонат був цікавіший, і глядачів було більше, і труси у футболістів коротші... То в яке "Динамо" грає протягом десяти серій Сергій Долбілов? У те колишнє, що нагадувало зарозумілій Москві про існування "хахлов" і піднімало престиж неіснуючої вже держави? Якщо це так, то і мова підходить, і Махарадзе із Маслаченком, які досі сміються із наших недолугих телекоментаторів, і всі інші реверанси "колишньому життю". Коли ж робити фільм про "Динамо", як про символ нової демократичної держави, то акценти мали б бути зовсім інші. Згадувати давно минулі перемоги і футбольні аншлаги на фоні нинішніх "успіхів" та порожніх трибун потрібно зовсім в іншому контексті - в контексті становлення в Україні великого футболу міжнародного класу на базі славних традицій київського "Динамо". Футбол покликаний об’єднати українську націю, стати чинником суспільного прогресу. Чи можна зробити це устами американця Аркадьєва, грузина Махарадзе чи росіянина Маслаченко, які об’єктивно виглядають краще за більшість вітчизняних експертів та коментаторів? І останнє про дітей. Навряд чи їм сподобаються заморочки із графікою, на яку автори серіалу про "Динамо" витратили чимало часу і зусиль. Це версія позаминулого року, дядя!

Миколa Несенюк

Від “Детектор медіа”: ми вважаємо, що на серіал “Гра в “Динамо” можуть бути і зовсім інші, в тому числі і протилежні – як за тональністю, так і за змістом – відгуки. Тож чекаємо на їхніх авторів – “Детектор медіа” готова надати вам свої сторінки.