Польська журналістка Анета Примака-Онішк про історичний репортаж: «Велику роль відіграє уява»

Польська журналістка Анета Примака-Онішк про історичний репортаж: «Велику роль відіграє уява»

7 Грудня 2019
2535

Польська журналістка Анета Примака-Онішк про історичний репортаж: «Велику роль відіграє уява»

2535
Цьогоріч у видавництві «Темпора» вийшла друком книжка польської журналістки Анети Примаки-Онішк «Бєженство 1915. Забуті вигнанці». Авторка презентувала її у Львові на Book Forum, де також розповіла, як писала репортаж про події сторічної давнини, не маючи живих свідків.
Польська журналістка Анета Примака-Онішк про історичний репортаж: «Велику роль відіграє уява»
Польська журналістка Анета Примака-Онішк про історичний репортаж: «Велику роль відіграє уява»

Анета Примака-Оніш – співзасновниця Центру Науки Коперник, авторка публікацій у Gazeta Wyborczа, Polityka, National Geographic. Кілька років тому Анета вирішила написати про мало досліджену сторінку історії Першої світової війни. В 1915 році, коли німці й австрійці прорвали карпатський фронт, мешканці Гродненської, Сувальської, Варшавської губерень, Холмщини та деяких інших земель вимушені були втікати вглиб Росії. Це були білоруські, польські, українські, російські селяни й знать, а ще литовці, татари та євреї. Мільйони людей. За кілька років частина біженців повернулася до Польщі.

Журналістка поставила на меті описати, яким шляхом вони втікали, скільки людей загинуло в дорозі, де і як вони жили в Росії – при тому, що живих свідків уже не лишилося, а документів і записаних свідчень було вкрай мало...Репортаж Анети Примаки-Онішк здобув кілька нагород. Журналістка також створила сайт biezenstwo.pl, де і досі збирає історії нащадків біженців.

Про виклики в роботі над історичним репортажем-реконструкцією, його актуальність сьогодні та наступну свою книжку – у розповіді Анети Примаки-Онішк.

Про вибір теми

Я походжу з Підляського воєводства, з району, де живе білоруська меншина. Змалку я чула розповіді бабусі, яка сама була «в бєженстві». Саме з ними в мене асоціюється дитинство. Я слухала їх, наче казку, хоча вона розповідала про це не мені – це були розмови з подругами. Бабуся померла, коли мені було сім років. Інші свідки тих подій теж швидко відійшли. Я і далі нерідко чула згадки про це в товаристві старших людей, але в офіційній історії Польщі бєженства наче не існувало: десятиліття за десятиліттям про нього не говорили в школах, не писали в пресі, не було згадок у музеях. Виняток –деякі газети національних меншин.

Коли я переїхала до Білостоку, а потім до Варшави, то зрозуміла, що про бєженство чули насамперед представники білоруської та української меншин. Серед знайомих навіть був жарт, що якщо сказати слово «бєженство», то з реакції людини можна буде дізнатися, чи це православний, чи католик. У польській мові навіть не було такого слова – «бєженство». Воно є тільки в російській, білоруській мовах, схоже – в українській (саме через це в українському перекладі збережено оригінальну назву книжки. – ред). Крім того, цей термін позначав саме селян. Бо окрім них на схід пішли й тисячі поміщиків. Однак ті називали себе вигнанцями, а це слово має іншу конотацію: їх хтось вигнав, а не вони самі втекли. Це наче знімає з них цей сором, вони викликають менше недовіри.

Ще одним імпульсом до написання книжки про бєженство стали мої діти. Я почала замислюватися, що можу їм про це розповісти.

Чому це важливо сьогодні

Коли я почала писати книжку, за вікном був 2012 рік. Я ставилася до неї, як до епізоду з нашої історії, який ніколи не зможе повторитися. Однак після того в Україні відбувся Євромайдан, розпочалася війна. Та й не тільки тут, а у й в Сирії. Знову з’явилися біженці. Я зрозуміла, що історія повторюється. Я читала страшні розповіді про те, як матері вбивали своїх дітей, бо боялися, що вони помруть страшнішою смертю. Вмикала телевізор і бачила схожі картинки.

Які матеріали лягли в основу книжки

Я намагалася відшукати спогади біженців, спілкувалася з їхніми дітьми та онуками. Розшукала деякі записи, зроблені дослідниками в 1970-1990 роках. Але це були радше розповіді про цих людей, їхню пам'ять, а не про історичні події. Тож я зрозуміла, що не напишу цю історію на такому матеріалі.

Тому пішла кількома шляхами. По-перше, продовжувала збирати спогади, їздити по родинах, шукати щоденники та фотографії. Мене цікавили насамперед історії селян, а вони, на жаль, залишали мало письмових свідчень. Крім того, вирушила в архіви та бібліотеки Білорусі, України й Росії. Знаходила там бюлетені, створювані самими біженцями, і згадки в іншій тогочасній пресі. Насправді в архівах є дуже багато матеріалів – роботи вистачить цілій армії істориків на роки. Дуже потрібна монографія, де поєднали б відомості з білоруських, українських та російських джерел.

Працюючи над книжкою, я зрозуміла, що таких як я, тих, для кого ця тема важлива – багато. Тому створила сайт. Новину про його появу активно поширили в соцмережах і він став ще одним хорошим джерелом інформації. Мені почали надсилати і родинні історії, і документи, і статті, які я інакше б не знайшла. І досі пишуть. Чимало людей до прочитання «Бєженства-1915» не усвідомлювали, що їхні предки були біженцями. Аж раптом зрозуміли, що саме про це їм розповідали старші покоління – не договорюючи. Люди не хотіли й навіть боялися згадувати про ті події. Тож дехто тільки зараз дізнається про історію своєї родини чи відкриває своє українське походження.

Одна моя знайома раптом зацікавилася старими церквами, почала їх фотографувати. Це викликало легку паніку в її родині, бо виявилося, що її дідусь був за походженням українцем. Щоб уникнути операції «Вісла», він одружився з полькою, зрікся своєї віри та національності. Вона мене теж запитувала, чи показувати книжку дідусеві, чи не викличе це в нього тяжких спогадів. Це делікатне питання.

Що важливо для репортажу-реконструкції

Раніше я писала репортажі – але не такі глибокі й не такі детальні. Я працювала над книжкою чотири роки і я рада, що мала можливість зануритися в цей процес. Звісно, це тяжка й копітка робота. Легше було б, наприклад, написати про нещодавні події в Україні: я могла б приїхати сюди й розпитати людей.

Для мене в роботі над «Бєженством-1915» були важливі дві речі: спробувати показати, як це було в минулому, й пояснити, як це впливає на теперішнє.

Я намагалась уявити умови життя людей того часу. Звісно, тут велику роль відігравала робота моєї уяви. Прагнула писати про це не з позиції людини, яка знає наслідки подій, знає, що насправді цим людям не треба було тікати, а намагалася зрозуміти, що вони відчували тоді – на порозі невідомого майбутнього. Для цього потрібно було дізнатися якомога більше про контекст того часу, почитати, як ці роки й події пригадують різні групи людей.

І за 100 років – нерозуміння причин

Часто на зустрічах з читачами в Польщі – не в тому регіоні, про який йде мова у книжці, а в інших, запитують: «А в чому проблема, ці ж люди втікали добровільно?». А я питаю: «А в 1939 році люди, налякані війною, втікали з Варшави добровільно?» Постає питання самого поняття «добровільності».

Уявіть: 1915-й рік, війна триває і кінця їй не видно. Весною німецько-австро-угорська армія переходить фронт. Місцеві бачать, що російська армія в цій ситуації безсила. Росіяни вирішують знищити ці землі та врожай, а людей вивезти. Адже в майбутньому вони можуть стати робочою силою чи гарматним м’ясом. Військові, втомлені війною, охоче починають виконувати такі накази. Зробили навіть перепис майна місцевих людей – начебто аби потім їм могли його відшкодувати. На цю історію купилися й поміщики. Вони потім своє отримали назад, а от селяни – ні.

Людей почали силою виганяти. Особливо з Галичини. Це були досить трагічні події. У спогадах біженців простежується тваринний страх. Війна ставала щораз ближчою й відчутнішою. Ти бачив, як люди втікають. Комусь уже довелося зустрітися з німцями – і вони ділилися страшними історіями про них. Втікаючи, ці люди щиро вірили, що вони лише так можуть вціліти.

Парадокс виявився в тому, що коли німці прийшли, вони не нищили все так нещадно, як очікувалося. Але був голод, адже знищили запаси продовольства.

Як бєженство змінило людей

В бєженстві змінилися доля цих людей, їхнє розуміння світу. Саме в Росії перед ними постало питання ідентичності. До того вони називали себе просто «тутешніми людьми». Ці мешканці Польщі уявляли, що росіяни – це братній народ, якщо не той самий, адже у них була спільна релігія – православ’я. Приїхавши в Росію, бєженці побачили, що і мова відрізняється – в магазинах їх не розуміють, і традиції, в тому числі церковні, і з їхніх дітей у школі сміються…

Спершу їх загалом добре прийняли. Однак після революції 1917 року все змінилося – приїжджих з Польщі почали звинувачувати в тому, що бракує їжі, поширюються хвороби. Їм не давали землі, вони почувалися чужими. «Червона» пропаганда твердила, що вони частина – Росії, однак вони на собі переконалися, що ні. Тому в 1921-1922 роках деякі з біженців повернулися – вже іншими.

Новий проєкт

Я і досі збираю історії на сайті biezenstwo.pl. Вони доповнюють книжку, але не змінюють викладеного там. Я хочу оновити дані на сайті, додати нову інформацію – всі доступні публічно матеріали й спогади, щоб ті, кому цікаво бєженство, могли дізнатися якомога більше. Адже починаючи з 2015 року, коли було 100-річчя цих подій, багато людей почали досліджувати генеалогію власної родини.

А зараз я працюю над іншою книжкою. Це також історичний репортаж. Тепер про вимушені переселення з Польщі в Україну й навпаки після Другої світової війни. Це друга частина історії моєї родини. В цьому випадку в мене ще є живі свідки. Але вони тоді були дітьми, а діти пам’ятають події інакше, ніж дорослі…

Після війни польська влада прагнула хотіла зробити державу мононаціональною. Такою була офіційна політика, але існувало й підпілля, яке боролося. Почалися складні процеси, були випадки насильства. Повоєнні роки для деяких людей стали більшим потрясінням, ніж сама війна. Переселення – це для людей чи не найтяжче, що може бути. Пережитки цих подій і досі впливають на поляків – про це мало говорять, але всі пам’ятають. Це одна з таких тем, яку одного дня політики можуть використати на свою користь. Ще й тому важливо написати про це.

Фото: Марія Семенченко

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2535
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду