Італійська воєнна кореспондентка Франческа Боррі: На Близькому Сході журналіста-європейця сприймають як частину політики Заходу

Італійська воєнна кореспондентка Франческа Боррі: На Близькому Сході журналіста-європейця сприймають як частину політики Заходу

20 Травня 2018
1997

Італійська воєнна кореспондентка Франческа Боррі: На Близькому Сході журналіста-європейця сприймають як частину політики Заходу

1997
А жінку-журналістку не сприймають як загрозу і ставляться як до сестри чи доньки, каже репортерка й письменниця.
Італійська воєнна кореспондентка Франческа Боррі: На Близькому Сході журналіста-європейця сприймають як частину політики Заходу
Італійська воєнна кореспондентка Франческа Боррі: На Близькому Сході журналіста-європейця сприймають як частину політики Заходу

Італійська письменниця й журналістка Франческа Боррі приїхала на Львівський медіафорум розповісти про роботу воєнних кореспонденток. Її статті публікують у The Guardian, Il Fatto Quotidiano, Internazionale та Al-Monitor. Вона як журналістка-фрілансерка висвітлювала конфлікт між Ізраїлем і Палестиною, писала про джихадистів у різних країнах світу і працювала в Сирії від початку громадянської війни. Саме про ці події розповідає її остання книжка «Сирійський пил» (Syrian Dust: Reporting from the Heart of the War). У Львові Боррі розповіла, чому жінці часом легше дається робота в зоні конфлікту, як би вона висвітлювала сьогоднішні події в Ізраїлі й Секторі Гази та що її вразило у війні на сході України.

Франческо, у яких ситуаціях воєнній кореспондентці легше, ніж колезі чоловічої статі?

— Я працюю в арабських чи мусульманських країнах, зокрема із джихадистами. Як жінка я можу одягти хіджаб чи навіть нікаб, який залишає відкритими тільки мої очі, й бути непомітною. Я також і сама виглядаю як арабка. Жінку не сприймають як загрозу, а чоловіки зазвичай навіть прагнуть тебе захистити. Вони ставляться до тебе як до сестри чи доньки.

Напевно, це також пов’язано із моїм віком — мабуть, ставлення до шістдесятирічної кореспондентки було б іншим. Але справа не тільки в тому, що я жінка (я бачила журналісток, яких не були раді бачити). Все залежить від світового контексту — наприклад, на Близькому Сході журналіста-європейця, які би погляди він не мав, усе одно сприймають як частину політики Заходу по відношенню до цього регіону.

Наразі триває війна, у якій беруть участь західні країни — Франція і Велика Британія. Буквально беруть участь — їхні війська воюють. Але навіть якщо ви приїхали, наприклад, із Норвегії й ваша країна не скидає бомби на арабів, вас сприйматимуть як частину західного світу. Саме тому я говорю про світовий контекст того, звідки приїхав журналіст. Це потребує багато часу — побудувати собі репутацію, завдяки якій вас будуть раді бачити чи хоча б надавати доступ.

Скільки часу ви провели в Сирії?

— Я працюю там із 2012 року. У перші роки я залишалася там дуже довго, виїжджала з країни тільки на кілька днів і потім поверталася назад. Але в останні півтора року це стало неможливим. Причому не через сирійців, а через Туреччину. Незаконно перетнути їхній кордон із Сирією вже неможливо, потрібно отримувати візу. А для мене це був єдиний спосіб проникнути туди, не отримуючи дозволу сирійської влади. Якщо ж ви в’їжджаєте через кордон з Іраком, то будете писати вже про іншу війну, війну курдів. Якщо ж ви хочете писати про війну сирійських повстанців, то треба їхати саме через турецький кордон.

Як ви обираєте теми? Які, на ваш погляд, є найважливішими?

— Я знайшла себе на війні в Сирії, потім писала про джихадистів. І, звісно, тема Ізраїлю й Палестини — я жила і працювала там. А потім почала шукати те, що мені самій цікаво, — мені ж не потрібно слідувати за заголовками у пресі. Тому що якщо вам самому не цікаво, то чому має бути цікаво вашим читачам? Зараз я приїхала з Філіппін — писала про місцевих джихадистів. Від Тунісу до Філіппін вони різні, але не це головна причина моєї поїздки. Філіппіни — християнська країна, де мусульмани — меншість, яку дискримінують. Якою б не була релігія, її прихильники можуть чинити жахливі злочини. Все залежить від того, хто при владі. Те ж саме можна побачити в конфлікті між шиїтами й сунітами чи ізраїльтянами та палестинцями.

Ви говорили, що хоча довго працювали в Сирії й писали про війну, ви ніколи не були в Дамаску, столиці Сирії, який контролює Башар Асад. Якщо говорити про війну на сході України, то українські журналісти не працюють, наприклад, у Донецьку (оскільки не можуть туди потрапити в законний спосіб). Чи це правильно?

— Як журналіст ви маєте намагатися проїхати всюди, де можете, в тій країні, де ви вирішили працювати. Проблема в тому, що часто це фізично неможливо. Саме тому потрібні інші журналісти — поїхати туди, куди не пропускають вас або де з вами ніхто не буде спілкуватися. Наприклад, я двічі намагалася проїхати в Дамаск — перший раз нелегально, і мене затримали, а другий раз легально — мені відмовили. Але часто вимога їхати і працювати всюди — це не в географічному розумінні, а в сенсі соціального стану. Наприклад, писати про бідні райони, а не тільки про мегаполіси.

Ваше ставлення до журналістів-активістів?

— Я певним чином і сама була активісткою в Палестині. Я працювала на одного з їхніх лідерів, Мустафу Баргуті, була його радником із питань прав людини. Тепер я журналістка й пишу на цю тему — це дуже велика різниця. Пропалестинські активісти, які пам’ятають мене по тих часах, критикують мої тексти. Для них, як і для багатьох палестинців, причиною всіх негараздів є окупація. З нею в першу чергу пов’язані всі проблеми із Хамас і ФАТХ, і тому окупацію треба заперечувати і критикувати.

Як журналістка я не можу з ними погодитися. Я, звісно, пишу про роль Ізраїлю, починаю з неї у своїх матеріалах. Мені не подобається, як ХАМАС править у Секторі Гази, але якби не блокада, то й ХАМАС би там не було. Але це не знімає з них відповідальності за те, що там відбувається.

Проте якщо говорити про ті події, які відбуваються в Ізраїлі, Секторі Гази й на Західному Березі Йордану просто зараз, то в першу чергу треба говорити саме про дії ХАМАС, а вже потім Ізраїлю. Сьогодні Ізраїль насправді сфокусував свою увагу на інших проблемах — на Ірані й на «Хезболлі», а не на Палестині.

Якщо поговорити з людьми і в Газі, й на Західному Березі, то пріоритетом для ХАМАС чи ФАТХ є не деокупація, а влада, гроші й Махмуд Аббас. Лідеру ФАТХ уже 83 роки, в нього немає наступника. Я думаю, що в наступні місяці ми побачимо такі ж зіткнення між двома угрупуваннями, які відбувалися у 2007 році. Нині ХАМАС і ФАТХ використовують палестинців-демонстрантів проти Ізраїлю — протести активістів проти палестинської влади жорстко присікаються, людей залякують і заарештовують. Я вважаю, що сьогодні висловитися треба іноземним пропалестинським активістам, оскільки місцеві цього зробити не можуть.

Ви пишете про війни й конфлікти у країнах, де ви не живете. Українським журналістам доводиться писати про війну у власній країні. Як це впливає на журналістику?

— Це зовсім інші речі. Місцеві журналісти знають набагато більше про власну країну, проте іноземні журналісти можуть подивитися на проблему з певної дистанції. Я би ніколи не змогла писати про Італію, але коли мені телефонують французькі журналісти, то я даю їм багато різної інформації.

Дуже правильно, на мій погляд, працювати в парі — іноземний журналіст і місцевий фотограф. Так я працювала в Іраку, на Мальдівах та в інших країнах.

Чи ви працювали на війні в Україні? Що було найцікавіше?

— По-перше, мене здивували олігархи. Вони фактично управляють країною. По-друге, саме тут я зіткнулася з російською пропагандою (коли я активно працювала в Сирії, Росії там ще не було). Оскільки до українських подій мала відношення Росія, матеріали американських ЗМІ про війну на Донбасі нагадували мені старі фільми про Холодну війну.

Коли я повернулася після однієї з поїздок на Донбас, у мене відбулася показова розмова з головною редакторкою однієї італьської газети, старою комуністкою. Участь російських військ тоді активно заперечувалась, а я заявила, що, звісно, відповідальність за конфлікт лежить на Росії. І тоді вона заявила: «Україна завжди належала Росії, не розумію, чому Київ поводиться так, нібито це незалежна країна». Вона так вважає, хоча ніколи не була в Україні, максимум у Москві півсторіччя тому.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1997
Читайте також
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду