Третього травня, на День свободи преси, в Гельсинки ім’я білоруської журналістки Наталі Радіної оголосили разом із ім’ям її азербайджанського колеги Аваза Зейналова й попросили підвестися. Вони обидві потрапили до в’язниці за професійну діяльність, але в кінцевому підсумку під тиском міжнародної громадськості були звільнені. Зал зустрів інформацію про це оплесками.

Після такої палкої зустрічі Наталя Радіна підійшла до мами нині ув’язненої за критику влади азербайджанської колеги Хадіжі Ісмаїлової та обіймала її зі сльозами на очах. Потім просила не публікувати цього фото, бо не хоче виглядати слабкою. Мені вдалося переконати її, що це сльози не слабкості, а співчуття.

Сьогодні Наталя Радіна продовжує редагувати білоруський сайт «Хартыя-97», але робить це вже з Варшави. Після звільнення з в’язниці вона мусила втікати з рідної країни. Про те, як це сталося, вона розказала в інтерв’ю «Детектору медіа».

— Моя доля — показник того, що може статися з журналістами, які не хочуть грати з владою (за її правилами. — ДМ). Журналіста Олега Бебеніна 2010 року знайшли повішеним на дачі за два дні до початку виборчої кампанії. Олег перед тим погодився бути керівником виборчої кампанії Андрія Санникова, найсильнішого на той час опозиціонера.

Коли його знайшли мертвим, друзі бачили сліди побиття. Прокуратура відмовилася порушувати кримінальну справу — визнали самогубством. Хоча про самогубство не могло йтися. Я його знала 20 років і впевнена, що він не міг нічого з собою зробити.

— Ви не злякалися після такої смерті?

— Проти мене було порушено чотири кримінальні справи. Статті за наклепи на державних осіб, образи в коментарях. Хоча на той час керівники ЗМІ не несли відповідальності за коментарі, але справу все одно порушили.

Протягом року вривалися в редакцію, конфісковували всю техніку. Забирали камери, комп’ютери, диктофони, особисті речі, навіть гроші. Мені не повернули жодного комп’ютера.

Заарештували в ніч із 19 на 20 грудня 2010 року, після виборів президента Білорусі. Але спершу мене відлупцювали на площі. Мене, журналістку, міліціонери збили з ніг, били ногами по тілу, по голові — люди дивом врятували мене з-під їхніх чобіт. Я побігла в редакцію. Голова боліла. Потім з’ясувалося, що в мене струс мозку. Працювала до пів на четверту ранку. В редакції зі мною були ще перекладачі-волонтери, адміністратори: почалися масові арешти, і їх треба було висвітлювати. Тієї ночі було затримано близько семиста осіб.

Спецназ КДБ прийшов спершу додому, але там не застав. Тоді до офісу — стали ламати залізні двері. Я відімкнула. Вони увірвалися. В масках, озброєні. Заарештували всіх.

Мене відвезли до слідчого ізолятора КДБ. А інших — до МВС.

— Методи слідства змінилися з часів СРСР?

— Шукали різні жорстокі методи впливу. Спершу посадили в камеру до політичних — дружини Санникова Ірини Халіп і молодіжної активістки Насті Положанки.

А тоді перевели до двох економічних. Вони якось швидко розподілили місця на нарах, так що я опинилася на підлозі.

Я мала струс мозку, вимагала швидку. Викликали. Лікарі зі швидкої сказали, що треба везти до лікарні й робити знімок. Але мене не пустили. Я так і мучилася з болями.

Камера не мала туалету. Виводили раз на 5–6 годин. Там стояло відро, але співкамерниці сказали, що ним користуватися не можна, мовляв, суперечить санітарним нормам. Коли виникало природне бажання, то я сиділа й від болю гойдалася.

— А як співкамерниці це переносили?

— Їх частіше водили на допити і, мабуть, там давали змогу до туалету піти.

Я перестала пити. В мене почалося зневоднення організму. Почалися болі по всьому тілу.

Стала вимагати лікаря. Привели до медпункту. Почула, що лікар сказав медсестрі: «Треба її терміново водити в туалет, бо будуть незворотні наслідки». І тоді мене почали виводити частіше.

Та фізичні болі — це ще нічого. Он в Ірини Халіп дитину взагалі забрали й віддали до дитячого будинку. До кожного свій підхід шукали.

Як тільки нас посадили до камери, охорона забрала з неї книжки, де розповідалося про права ув’язнених. Щоб ми не знали своїх прав і не могли ними користуватися.

Допити проводилися без адвоката. А якщо його все ж допускали, то не залишали з ним наодинці, щоб обговорити деталі справи.

Допити відбувалися по ночах, що заборонено законом. Нинішній міністр внутрішніх справ Ігор Шуневич тоді працював у КДБ. Він проводив нічні допити. Його цікавило, які українські або російські олігархи могли підтримувати опозицію Білорусі. Але допитував не тільки він. У день нашого арешту призначили нового начальника тюрми. Він не був слідчим, але також допитував усіх. У мене на день виходило по чотири допити.

Ще переживаєш за рідних. Щоб вони не збожеволіли. Вони ж не знають, що і як. Нам заборонили листування. Навіть списки потрібних мені у в’язниці речей не передавали.

Наталя Радіна обіймає маму своєї азербайджанської колеги Хадіжі Ісмаїлової, яка сидить у в'язниці за критику влади

Охороняли нас чоловіки, попри те, що наше відділення було жіноче. То була не звичайна охорона, а спецпідрозділ без знаків розпізнавання. Чорні маски, електрошокери й кийки. Всі в чорному. Кричали дико. Робили це, щоб залякати, вивести зі стану рівноваги. Не бачила їх жодного разу в спокійному стані. Навіть похід до медпункту перетворювався на пекло.

А чоловіків вони взагалі лупцювали. Роздягали їх догола, довго тримали на холоді.

Не було телевізорів, газет не було. Якщо передавали, то державні. Якщо там було написано про нас, то вирізали такі статті.

Казали, що від нас усі відмовилися, що Захід вважає нас екстремістами. Частину людей вони зламали і примусили підписати папери про співпрацю. Мені теж пропонували підписати. Мені полковник Орлов, начальник тюрми, казав: «Я тебе засаджу на п’ять років, так що в тебе не буде дітей і мама помре, коли ти вийдеш». У мене сльози виступали. Я все ж таки твердо сказала: «Ні». Й він відчепився.

— У чому вас звинуватили?

— Оце найтяжче — очікування звинувачення. Бо тобі здається, що це якась дурниця, що розберуться й усе закінчиться добре. Сподіваєшся до останнього, що це маразм і він припиниться.

31 грудня висунули звинувачення, подарунок до Нового року. Прокурор, такий дядько з вусами, зачитав офіційне обвинувачення за статтею «Організація масових заворушень». Мені світило до п’ятнадцяти років. Спершу був шок. А потім настав спокій через те, що прийшла визначеність. Я вже спокійна прийшла до камери з усвідомленням, що почався новий етап життя.

Стала готуватися й дізнаватися, як цей етап проходить, як поводитися в жіночій колонії. Готувала себе морально. Для жінки страшно, що вона починає думати, як старіє у в’язниці й немає на це ради.

— Що ж допомогло?

— ЄС погрожував Лукашенку повернути економічні санкції. Вони передбачалися не лише проти бізнесу Лукашенка, але й проти «Белнефтехима». Для основних переробних підприємств.

Для Лукашенка це була би смерть, якби запровадили санкції. Адже удар був би по тому, на чому тримається режим. І Лукашенко реально злякався.

Режим поступово почав випускати людей. Але випускав під підписку про невиїзд. До суду. Там невідомо що чекало. Мене випустили й заборонили проживання в Мінську. Поїхала до міста батьків — у Кобрин Брестської області. Міліція щодня приходила й перевіряла, чи я на місці. Я не могла виїхати за межі провінційного міста. Але все одно продовжувала редагувати сайт.

Щоразу, коли публікувала статті, котрі не подобалися владі, мене везли до КДБ й обіцяли, що повернуть до тюрми. Я ж писала, що треба запровадити санкції проти режиму, бо інакше він не відпустить людей. Я розповідала, які катування були в тюрмі. Адже люди, які вийшли, боялися казати про це, бо їх попереджали, що знову посадять. Я зрозуміла за два місяці, що треба тікати. Що не зможу працювати. Адже не збиралася бути ручним журналістом.

Наталя Радіна з радником уповноваженого зі свободи ЗМІ ОБСЄ Андрієм Ріхтером

Допомогли друзі, які організували втечу. Мене викликали до Мінська до КДБ. Провели на потяг. Я вийшла з нього вночі. В одному місті — не хочу його називати, щоб не наражати на небезпеку друзів. Мене чекала машина. Я ніколи не була там. Не мала паспорта.

Я сиділа там шість днів. Не телефонувала й не виходила в інтернет. Батькам зателефонували з Польщі. Сказали, що я там. Мене шукали в бабусь, сусідів і навіть у тому місті, де я перебувала, в опозиціонерів, яких я не знала.

Потім мене на машині вивезли на російсько-білоруський кордон. Везли вночі. Не по магістралі. Кордон ми перетинали з боку Гомеля.

Я перефарбувала волосся в рудий колір. Там, на кордоні, вибірковий паспортний контроль. На випадок перевірки мала легенду — історію реальної російської жінки. Мала сказати, що забула паспорт у Москві. Лежала на підлозі машини й молилася. Молитви вивчила в тюрмі. На допитах читала «Отче наш» і ставало легше.

За кордоном чекала інша машина. Привезли до Москви. Я жила в одній родині, моє місце перебування тримали в таємниці. Були прецеденти, коли білоруські спецслужби хапали білоруських дисидентів у Росії й везли до себе в тюрму.

Я звернулася до відомої правозахисниці Світлани Ганушкіної. Її стараннями були поінформовані міжнародні організації — ООН, ОБСЄ, Держдеп США. Чотири місяці я жила там. До речі, продовжувала редагувати сайт.

Отримала тимчасовий паспорт Нідерландів. У нього мені поставили виїзну візу. Але ж я приїхала на територію Росії нелегально. Тому мені потрібні були виїзні документи.

Ганушкіна вирішила це питання через російську владу. Вони знали, що стоїть шум, що вся світова громадськість обурена і, думаю, через це вирішили не зв’язуватися. Оформили все необхідним чином.

Я переїхала до Нідерландів. Мені там дали політичний притулок.

— Як ви опинилися у Варшаві? І яким чином працює ваш сайт?

— Мене запросила Польща й пообіцяла фінансову підтримку моєму виданню.

Там працює редакторський склад і адміністративно-технічна служба. В Білорусі функціонує підпільна мережа кореспондентів. Багато громадянських журналістів. Самі люди пишуть, розповідають про свої проблеми. Наприклад, тепер у Білорусі масове безробіття, затримки зарплат.

Ми працюємо без самоцензури, без страху, що тебе можуть убити. Немає відчуття, що зараз увірвуться кадебісти.

Наших кореспондентів викривають, змушують іти від мене. Як тільки стає відомо, що журналіст працює для «Хартії», під псевдонімом або без прізвища, на нього починається тиск.

У Білорусі починають переслідувати фрілансерів. Штрафують масово. Якщо на наших негласно тиснуть, то журналістів телеканалу «Белсат», який мовить на Білорусь із Польщі, демонстративно заримують і виписують штрафи як іноземним агентам.

— Ви хотіли би повернутися додому?

— Дуже. Але за умови, що зміниться режим Лукашенка.

Фото - Юрій Луканов. Заглавне фото - www.newswe.com