Юрій Луканов
Вільний журналіст
13:18
П'ятниця, 4 Вересня 2020

Чи можна брехати на користь російській пропаганді?

466
Чи можна брехати на користь російській пропаганді?

Шановні колеги!

Від 13 до 16 року я опублікував біля сотні репортажів з Майдану, Криму і війни на Донбасі. Також надрукував книгу про Крим. Переді мною, як і перед більшістю з тих, хто висвітлює війну, не раз поставало питання як це робити. Чи повинен журналіст, чия країна є жертвою агресії, залишатися над бійкою? Чи, може, все ж таки відкидати свою неупередженість? Переконаний, що на ці питання нема і ніколи не буде однозначних відповідей.

Ці питання постають і перед  журналістом Волковським, героєм мого роману, який я поступово написав за час війни.  Уривок з нього ви можете прочитати нижче.  Оскільки видавництва через карантин і все, що з ним пов’язано, почуваються не зовсім упевнено, я видаватиму цю книжку за власний кошт. З уривком цього роману ви можете ознайомитися нижче.

У цьому творі, який має робочу назву “Безсилля Волковського” (найімовірніше вона буде змінена) відображено як мій власний досвід, так і досвід багатьох інших журналістів. Роман цей певною мірою можна назвати пригодницьким, адже він складається з рядку карколомних історій. Головний герой  не лише  не лише висвітлює війну, але  і витягує у Криму з полону французького колегу.  Це відбулося завдяки винахідливості Волковського і його друга донецького журналіста авантюрного  Сергія Сухобокова.

Коли ж війна почалася на Донбасі, то вже Сухобоков потрапив у полон.  Волковський відправляється його виручати , але йому не вдається застосувати ту саму схему, яку він викоритав у Криму. Він  сам потрапляє в полон. Сидять вони в сумновідомій “Ізоляції”. Вони постають перед моральним вибором:  збрехати на користь російської пропаганди і вийти на волю, чи зберігати мовчанку і залишатися в полоні з ризиком для життя і здоров’я.

Він також волонтерить для української армії. І так само потрапляє в історію. Коли мусить виконувати взяті на себе зобов’язання з лікарняного ліжка. По ходу у нього зав’язується роман з полькою, словесні сутички з втомленими від війни тощо. Дія відбувається у Криму, Донецьку, Києві, Варшаві.

У книжку ще увійдуть три фантасмагоричні оповідання. На відміну відр роману, вони описують не реальні картини, а гіпотетичну ситуацію: окуповані території увійшли у склад України на правах автономії, як цього хоче Путін? Що відбувається далі? Стосунки між людьми з Донбасу і решти України свідчать, що миром це назвати можна лише умовно. Про це ви можете прочитати в одному з опублікованих оповідань  під назвою “Знайти убивцю Фільова”.

Передмову до роману написав відомий політолог британець українського походження Тарас Кузьо, який  знає ціну цій війні, бо сам бував у зоні бойових дій і  опублікував документальну книжку про війну Путіна проти Росії.

Але перед виданням книжки, я би хотів провести своєрідний моніторинг. Пропоную вам попередньо заплатити за книжку. Розмір її десь 330000 знаків. Буду вдячний, якщо ви за кожен примірник перекажете 200 гривень на картку, номер якої вказано нижче. Іноземці можуть переказати 10 доларів на номер ще однієї картки. Якщо ви вирішите підтримати мій проект соліднішими сумами, то плюс вам буде у карму. Від кількості ваших замовлень залежатиме тираж книжки.

Всі ті, хто перерахував гроші, отримають примірник книжки після її публікації. Доставка за кошт замовника.

Приватбанк, Луканов Юрій Вадимович. 4149629330193111 — гривнева картка.

Privatbank, Yuriy Lukanov: USD 4731219630404337

“Безсилля Волковського” - уривок з роману.

Про арешт  французького телеоператора Девіда Дюруа Волковський дізнався з телевізора. В новинах повідомили, що він  знімав захоплення української бази паливно-мастильних матеріалів парамілітарним угрупованням, яке називало себе «Самообороною Криму». Процес фіксували кілька десятків журналістів.

База належала МВС України. Натовп «самооборонців» прийшов з битами і заявив, що це майно народу Криму і вони тепер тут господарі. Менти не стали протестувати – вони виявляли лояльність до нової влади та її представників.

«Самооборонцям»  не сподобалося, що  їх знімають. Зненацька вони кинулися до преси.

Журналісти, не довго думаючи, зробили ноги. Девіду Дюруа не пощастило. Він перекинув камеру через загорожу  з колючим дротом, де її підхопив його колега репортер. А сам  перелізти не встиг. Його ухопили за ноги і стягнули вниз. Єдиного з усіх.

У Волковського під час перегляду сюжету стискалися кулаки. В середині вирували емоції. Виникло нестримне бажання, як на боксерському тренуванні колись,  вгатити того телеящика  джебом і аж  двома хуками – справа і зліва. Так, наче то була тупа пика якогось «самооборонця».

Він не був знайомий з Девідом Дюруа. Його ім’я почув вперше в житті. Точніше прізвище «Дюруа» він знав, але то був герой роману Мопасана «Любий друг», який теж працював  журналістом. Однак, то була зовсім інша епоха та ще й вигаданий персонаж. Він не лазив з камерою, а цинічно будував собі кар’єру. Тим часом, реальний Дюруа, про якого Волковський ні сном, ні духом  до сьогоднішнього дня, сидів зараз десь у бойовиків.

Однак, прізвище його не мало значення. Це міг бути Петренко, МакКінлі, Ямамото, Потоцький чи Іванопулус. Головне, що його захопили  покидьки.

Такої сили емоції виникли, бо телесюжет  викликав у нього  асоціацію з 1 грудня 2013 року, коли радикальні активісти намагалися прорватися через міліцейський кордон до  адміністрації президента на вулиці Банковій у Києві. Це сталося після того, як в ніч на 30 листопада «Беркут» вночі брутально побив  на Майдані кілька сотень  мирних протестувальників.

Атакувальники на Банковій  кидали бруківку в ментів, яку виколупували тут же. Вони  палили факели,   лякали ментів вогнем   і навіть рухали в їхній бік бульдозер. Менти відповідали світло-шумовими гранатами. І кидали назад каміння, яке прилетіло до них з боку протестувальників. Ні травматичну, ні вогнепальну зброю того дня ще не використовували.

Батарея його фотокамери  після кількох годин роботи розрядилася. Підзарядитися, він зайшов до будинку Спілки письменників, який розташовувався на  тій же вулиці. Волковський привітався із знайомим секретарем Спілки  Сидором Пастухом і попросив дозволу приєднати підзарядку до розетки.

Від нього пахло димом. Боліла права нога, в яку влучив камінь. Колега відхилив його вчасно і каменюка пролетів у сантиметрі від об’єктиву камери. Камера лишилася ціла, зате коліно постраждало.  Він присів на стільця і витягнув ноги, які гуділи від утоми.  В теплі очі йому злипалися. Однак, подрімати не вдалося.

Через хвилин п’ять  медики  завели   хлопця з розбитою головою і взялися  її бинтувати. Виявилося, «Беркут» після п’ятигодинного  протистояння розпочав зачистку вулиці від атакувальників. Якась вища сила саме перед тим розрядила Волковському батарею, а відтак спонукала його вийти  із зони небезпеки. 

Сонливість його відлетіла. Він  через вікно спостерігав як беркути люто били людей. Своє отримували не лише радикальні активісти, котрі кілька годин кидали в міліцію  каміння. Дісталося і  журналістам, які  висвітлювали події.

Петрухіна з газети «Точка дотику» поклали на землю обличчям вниз, били кийком по спині, а ногами - в боки. Сурматдінова з інформагентства «Укрпульс» стягли за ноги з  узвишшя, де він знімав. Він гепнувся з висоти півтора   метра. Вдарився обличчям. Вони ще додали кийками. Якомусь незнайомому кийком розбили камеру. А йому самому дали  кілька разів по голові так, що він упав і,  було схоже,  знепритомнів.

Хлопці  показували посвідчення і кричали: «Преса!». Це абсолютно не впливало на беркутів. Вони били журналістів так само, як атакувальників. Враження складалося, що вони отримали карт бланш на побиття преси.

Тоді Волковський  відчув болюче безсилля. У нього на очах беркути творили шалену сваволю, а він нічого не міг зробити. Йому самому  пощастило уникнути побиття. Але він не здатен був щось вдіяти, аби допомогти колегам. Він навіть сфотографувати  це не міг, бо батарея лише стала на підзарядку. Телефон у нього теж здох.

Дивлячись сімферопольські новини, він уявляв, що «самооборонці» можуть так само лупцювати французького колегу. Можливо, іще гірше, бо, на відміну від беркутів у Києві, їм не треба було поспішати до інших. Вони могли сконцентруватися на одній жертві.

Новини вони дивилися в Центрі журналістських розслідувань,що неподалік від будинку кримського уряду. Заступник  головного редактора Центру Сергій Мокруш стежив за сюжетом  нерухомо, але вся його постава видавала напруження. Свідчили про це і пальці, якими він нервово стукав по столу.

Донецький колега і друг Волковського Сергій Сухобоков гучно ковтав слину. Він так робив,  коли хвилювався і не міг її сплюнути. Ще він кілька разів нервово витер рота зовнішньою стороною кисті.  

В усіх були приблизно однакові емоції.

  • Оце герої! Захопили підступного  ворожого аґента, - саркастично усміхнувся Мокруш після завершення новини,-  Він без гармати, без автомата і навіть без пістолета. Але все одно ворог. Може, їм медальку причеплять. Яку-небудь «За пильність під час захоплення Криму».


- Якщо це не зупинити, то і нас так по черзі почнуть відловлювати.  А потім і відстрілювати, - сказав Волковський, -  Першого  грудня торік в Києві  «Беркут» побив жорстко три десятки журналістів. Ми не відреагували і нас продовжили бити, бити, бити і навіть вбивати.

  • А як тоді можна було відреагувати? Заяву зробити? Так клали  вони на ті заяви. І тут.  Як ти його   визволиш?  - спитав Сухобоков, - Вони тебе пошлють нах. І ти підеш – нікуди не дінешся. До речі, і заяви тоді робилися. Це просто струс повітря був.  
  • Треба якийсь хід придумати, - сказав Мокруш, - У цих “самооборонах” люди з вулиці. Гопота переважно. Тупі й недалекі.  Їх можна спробувати на якийсь понт взяти. Звісно, за ними росіяни стоять. Але вони не можуть  контролювати все.
  • Правильно, - погодився Волковський, - І зразу - ідея. Я маю з собою посвідчення члена Міжнародної федерації журналістів. Там все англійською мовою. Можна вдати з себе поважного закордонного перця. Я уповноважений представник МФЖ. А ви - місцеві журналісти, які мене супроводжують. Треба їм делікатно пояснити, що вони порушують міжнародні закони і за це може настати відповідальність.  Це вони на мітингах Америку сварять. А на ділі у кожного совєцького чоловіка виникає запопадливість перед іноземцем, коли він його зустрічає  в живу.

Волковський не сумнівався, що Сухобок пристане на таку авантюру. Вони в університеті саме і здружилися через авантюризм. Спочатку придумали як витягти з ментівні свого однокурсника, який перепив і до когось чіплявся на вулиці. Його загребли менти.  Йому світило покарання  за хуліганку. І з універу могли виключити.

Придумка була тупа, як двері. Вони роздобули  прямий телефон начальника райвідділу. Для студентів Інституту журналістики, які мали знайомства в ЗМІ, це не було великою проблемою. Сухобоков, який умів імітувати голоси, зателефонував до міліцейського начальника і голосом голови Верховної Ради наполегливо попросив владнати питання без шкоди для затриманого.

Розрахунок був на те, що менти практикували «чінопочітаніє» і не могли відмовити такому високому начальству. Так воно і сталося. Через годину їх однокурсник був на свободі.

Мокруш  легко погодився. Їм ідея не те, що сподобалася. Просто не викликала заперечень, бо все одно не було нічого іншого. Тож вони погодилися з нею. 

При цьому  усвідомлювали ризик: «самооборонці» могли зовсім знахабніти від безкарності і  прихопити їх трьох на додаток до француза. Тим не менше,   сіли   у машину Центру і поїхали на місце подій виручати колегу. 

Чоловік, який вийшов з ними на переговори, був сивочолим і  мав  надуто поважну подобу, яка дуже нагадувала зовнішність колишніх секретарів райкомів компартії.  Він явно любив командувати і усвідомлював власну важливість. От тільки партійці ходили в костюмах з краватками.  А цей  на собі мав куртку кольору хакі. А під нею – треніки з лампасами і берці.

Ох, ці треніки! Ну, здавалося б, звичайні спортивні штани. І не їхня вина, що в  90-х їх   носили суцільно  бандюгани і гопники, які об’єднувалися у зграї. Так зграями пересувалися вулицями.  Вони  зіпсували репутацію цього зручного спортивного  одягу. І сьогодні треніки продовжували асоціюватися саме з гопотою.

Волковський колись у Брюсселі аж здригнувся, коли побачив на вулиці групу людей в таких  штанях. «Невже і тут?» - промайнула думка. Але то виявилися звичайні спортсмени. Вони чекали автобус,  який мав їх кудись завезти, скоріш за все, на тренування.

Чоловік у треніках  назвався Станіславом Селівестровим, замполітом  полку «армії Криму». Він неквапно прийшов на виклик вартового, коли вони попросили зустрітися зі  старшим. Привітався знову ж таки з усвідомленням власної ваги.

За його спиною вдалині  ходили  молодші, але вбрані так само в камуфляжні куртки і треніки  або джинси люди. Зброї вони не мали. Принаймні на виду.

Це була «армія Криму». Як гордо повідомив їм вартовий, хлопець років двадцяти, прем’єр-міністр Криму Аксьонов оголосив вчора, що «кримська самооборона» тепер стає «армією Криму».

  • Українціє серед вас? – перше, що спитав Селівестров, коли вони назвалися журналістами,  - З Києва від хунти?
  • Я з Києва, але не від хунти, а від Міжнародної федерації журналістів.
  • Добре. А то ці брехуни розказують, що ми переслідуємо тих, хто не хоче до Росії. А ми не переслідуємо. Ми на місце їх  ставимо. Ще кажуть,що ми власність відбираємо. А ми повертаємо законне, те, що Київ награбував за десятиліття окупації.  Бо народ Криму хоче воз’єднатися з великою Росією.
  • Дуже приємно, - Сухобоков міцно потиснув  руку Селівестрову, - Дозвольте відрекомендувати вам пана Айвана Волковського, який представляє тут Міжнародну федерацію журналістів. А ми його асистенти по Криму і Україні. Це Сергій Мокруш, а - Сергій Сухобоков.  Ми до вас з важливою місією.

Волковський, демонструючи поважність, неквапно витяг з внутрішньої кишені куртки пластикове посвідчення МФЖ, де англійською мовою  було написано його ім’я. Таке посвідчення за бажання міг мати будь-який член української профспілки журналістів. Але ж «замполіт» цього не знав. Власне, на це і був розрахунок, що воно справить на нього особливе враження.

  • Міжнародна федерація журналістів уповноважила мене засвідчити вам її повагу й запевнити, що  сталося непорозуміння, - Волковський говорив повільно,  наче згадував кожне слово,  з помилками і підкресленим британським  акцентом, а сам думав, яка може бути повага до такого набундюченого гуска,  - Був захоплений  дуже відомий  французький телевізійний оператор Девід Дюруа. Міжнародна федерація журналістів, яка стежить за подіями, була б дуже рада, якби цю помилку було виправлено.

Мокруш стояв незворушно. А Сухобоков робив гримаси, щоб не розсміятися від комедії, яку розігрував Волковський.

  • Ви хочете щось сказати? – спитав його Селівестров.
  • Ні, ні, - поспіхом відгукнувся той, - це я трохи простуджений і з чихом борюся. Не хочу розмові заважати.
  • А-а-а. Та чхайте на здоров’я. Ви нам не заважаєте.
  • Дякую, - Сухобоков удавано чхнув два рази. Вийшло у нього дуже природно і не викликало підозр у «замполіта».

Який же він оператор? Він шпигун, - сказав Селівестров,-  Він іще гірший  від українського. Бо він на капіталістів працює. Народ Криму бореться із київськими загарбниками,  які роками його пригнічують. Ми - кримська армія! Від імені народу Криму і на його благо ми законно вилучили  у київської хунти майно, яке їй не належить. А він в цей час шпигував, записував на камеру. А ми не дозволили. І не дозволимо. Шпигуни сидітимуть довго.

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
466
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2020 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
DMCA.com Protection Status
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду