Фракції «Європейська солідарність» та «Батьківщина» відкликали своїх депутатів із парламентського комітету з питань свободи слова, щойно стало відомо, що його очолить Нестор Шуфрич.

І цю позицію не просто можна зрозуміти — з нею хочеться солідаризуватися. Бо призначення Шуфрича головою цього комітету — це плювок у свободу слова. Це — те саме, що призначити комуніста головою комітету з приватизації, а расиста — головою комітету з толерантності.

Річ навіть не в тім, яку політичну силу представляє Шуфрич і чиїм соратником він є. Річ у самій особистості Шуфрича, яким він запам'ятався з токшоу, частим гостем яких він був протягом довгих років. А був він політиком, який завжди мав найнегативніші результати голосування глядачів, хоч би про що вів мову.

Бо він і сам — дуже вправний маніпулятор. Причому не простий: його обличчя, судячи з токшоу, майже не залишає зловтішна, недобра посмішка. Вона ніби промовляє: «Так, я знущаюся, так, я кажу неправду — а ви мені нічого не зробите». Посмішка людини, яка усвідомлює, що вчиняє погано, й це дає їй задоволення. (Існує в українській мові слово, яким подібну поведінку — знущання задля задоволення — позначають, але надто воно жорстке.) 

У токшоу так жодного разу ніхто й не зміг довести Шуфричеві, що біле — то біле; він міг підтримувати найабсурдніші й найбезглуздіші позиції — аби лише все було по-його. Причому цілком усвідомлюючи абсурдність і безглуздість своїх позицій.

Тож зібрання комітету зі свободи слова обіцяли перетворитися на ще те вимотування нервів — із нульовим результатом.

Усе це зрозуміло, й позицію «Солідарності» та «Батьківщини» можна зрозуміти як демарш, акт відчаю. От тільки залишається запитання: це був виважений, прорахований крок — а чи суто імпульсивний, на емоціях? Чи дасть він позитивний результат, а чи лише покаже позицію порошенківців із тимошенківцями, їхнє грюкання дверима?

Зрештою, чи глава парламентського комітету — це бог і цар у ньому? Чи має він повноваження й, головне, можливості одноосібно все вирішувати, одноосібно визначати позицію комітету? 

У слідчих органах існує практика: навіть коли чиїсь злочинні наміри є відомими, ніяких дій не вживати, дочекатися скоєння злочину й зловити на гарячому. То, може, подібним чином було варто вчинити й із Шуфричем? Увійти до очолюваного ним комітету й наочно показати, що з його головування тільки й може вийти? Щоби звинуватити його потім у конкретних порушеннях регламенту — наочно, на прикладах, а не лише в тому, що його звуть Нестор Шуфрич? Щоби не бути голослівними й напримиренними, коли ця непримиренність багатьма сприймається як безпідставна?

Нині з учинком депутатів від «Солідарності» та «Батьківщини» солідаризуються лише їхні переконані симпатики — а варто було б, щоби набагато ширше коло українців. Політично далекогляднішим було б довести ситуацію до логічного завершення й показати себе розумними й передбачливими політиками, а не чи то боягузами, чи то зверхніми й нетерпимими особами.

Ще раз: чи не краще було би наочно продемонструвати, що претензії до Шуфрича полягають не лише в тому, що він — Шуфрич, а в тому, який він Шуфрич? Довести ситуацію до логічного завершення, до кризи, до скандалу?

Бо цілком зрозумілим є: за нинішніх умов, зважаючи на особливості формування й депутатського складу взагалі, й владної фракції зокрема, кризи та скандали є неминучими. Новачки в політиці вчитимуться на ходу, на власних помилках. Або не вчитимуться — й тоді провокуватимуть ще більше криз та скандалів. То треба надавати їм наочний матеріал для навчання.

Не забруднити руки та вмити руки — за всієї схожості, це — різні речі.