16:19
П'ятниця, 22 Березня 2019

Навіщо патріоти дискутували з Вітренко?

Навіщо патріоти дискутували з Вітренко?

На каналі «112 Україна» йшов черговий випуск ток-шоу «Стіна». На глядачів чекав чималий сюрприз. От хто були гостями студії: заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України Юрій Гримчак; представник «Свободи» Олег Бондарчук; представник Радикальної партії Олега Ляшка Олег Купрієнко; представлений як експерт-міжнародник Олег Волошин, речник МЗС часів президентства Януковича; колишній сподвижник Юрія Луценка, а нині апологет антимайданівської ідеології Кирило Куликов. І — оце так сюрприз — Наталя Вітренко. Та сама, прогресивно-соціалістична, яка з'явилася в українській політиці ще в першій половині 1990-х років і здобула стійку репутацію ортодоксальної сталіністки, та ще й із досить скандальними манерами. І яку всі встигли добряче підзабути.

Отут і виникло перше запитання: навіщо було запрошувати Вітренко? Вона — в чомусь експертка? Ні, бо завжди розмовляє гаслами. Вона демонструє на екрані віртуозну роботу думки? Теж далеко ні. Вона — майстриня дискусій? Ні, радше майстриня скандалів. Менше з тим, саме їй дісталися перша й остання репліки, вона започаткувала розмову й підсумувала її. Та й чи лише здалося, що промовляла найбільше?

Темою випуску було ставлення до ідеї відмови від радянських свят.

Тут було навіть дві відверті маніпуляції. Перша: 23 лютого, на відміну від 8 березня та 9 травня, ніколи не було вихідним, ніколи не було офіційним державним святом. І друга: ніхто із представників влади не виступає за скасування офіційного святкування річниць перемоги у Другій світовій війні. Тож зведення цих трьох дат до одного логічного ряду було штучним і маніпулятивним, воно дозволило гостям студії пов'язувати ставлення влади до Дня Перемоги з її ставленням до 23 лютого й робити висновок, буцімто влада заперечує Перемогу й вклоняється гітлерівцям.

Ніхто з гостей студії не мав аж такої популярності, щоби глядачі впізнавали їх в обличчя. Але титрів під час їхніх реплік не було — як, утім, і взагалі. Ніби авторам ток-шоу було геть байдуже, чи знатимуть глядачі, кому саме належить та або інша репліка, та або інша позиція. Ніби гості студії були насправді всього лише масовкою.

Впала в око одна особливість — та сама, що притаманна російським телевізійним ток-шоу. Представники проукраїнської, патріотичної позиції у студії були присутні, тож формально баланс сторін мав місце. У даному разі навіть більше: прихильників протилежних позицій було по троє, формальний паритет був бездоганним, не прискіпаєшся. От тільки чомусь завжди в подібних шоу проукраїнські спікери належать до трьох категорій — ніби ніяких інших прихильників проукраїнської позиції взагалі не буває.

Перша категорія — це радикали. Вони виголошують украй радикальні тези, апріорі неприйнятні для більшості аудиторії, ніби от саме в цих тезах тільки й може полягати проукраїнська позиція. Звісно, опоненти дуже легко, без зусиль трощать їхні тези на друзки й використовують із підтвердження своїх звинувачень. Також нерідко радикали виступають за «традиційні цінності» й цим солідаризуються зі співцями «русского міра» — в даному разі так було, коли мова заходила про 8 березня та роль жінки в суспільстві.

Друга категорія — респектабельні загалом люди з однією лише вадою: вони далеко не аси дискусій. Вони не вміють вихоплювати зі слів опонентів найважливіше, не вміють влучно добирати аргументи і схильні до штампів — наскільки загальновідомих, настільки ж і таких, що не несуть нової інформації, не містять у собі роботи думки й відтак нікого не переконують.

І третя категорія — люди, що замість живої дискусії й заперечення тез опонентів починають читати заумні лекції ab ovo. На ток-шоу «Стіна» від 11 березня були присутні по одному представнику всіх цих трьох категорій.

Це правило найкраще підтвердили три епізоди. Перший: зайшла мова про те, що нині в Україні буцімто нищать пам'ятники героям Другої світової війни. Один із ведучих сказав, що у Львові офіційно знесено пам'ятник воїнам-визволителям через його нібито аварійний стан. Які тільки прокльони не лунали з боку прихильників «історичної пам'яті»! Патріотичні гості студії казали у відповідь щось про злодіяння Сталіна, про співвідношення загиблих між радянською та німецькою арміями. Ніхто з них так і не спитав: а може, львівський пам'ятник і справді був в аварійному стані?

Інший епізод: мова зайшла про те, що буцімто комуністичні пам'ятники — це наша історія, а історію не можна знищувати. Хтось із патріотів сказав, що більшовики теж знищували пам'ятники царським діячам. («Неперевершений» аргумент: якщо більшовики щось робили — то й ми можемо робити те саме.) Вітренко «спростувала»: мовляв, у Петербурзі й досі стоїть пам'ятник «первому — вторая». Ніхто — ніхто — з її опонентів так і не сказав, що це — один-єдиний виняток, а не правило.

І ще епізод. Звісно ж, прибічники «русского міра» завели мову про «звірства бандерівців», про їхнє буцімто колаборантство з нацистами. Хтось із патріотів заперечив: багатьох бандерівців окупанти розстріляли в Бабиному Яру. Вітренко: то мельниківці їх і розстрілювали. Патріоти обурювалися: мовляв, це неправда — голослівно обурювалися.

Але винесімо за дужки фактаж, погляньмо на логіку. Припустімо навіть, що мельниківці розстрілювали бандерівців — чи є це свідченням того, що бандерівці були колаборантами? Але такої елементарної речі так ніхто й не зауважив.

У студії були шість спікерських місць — три навпроти трьох. «Головного промовця» й «центральної трибуни» не було. Не було монологів — ток-шоу було закамуфльовано під живу дискусію всіх шести учасників. Чому закамуфльовано? Бо те, що відбувалося у студії, було чим завгодно, тільки не дискусією. Найбільше це нагадувало базар. Бо модератори нічого не модерували, стояли й дивилися на те, що відбувається. Гості студії ж переривали одне одного (залишилося враження, що майже жодну репліку не вдалося довести до кінця), промовляли всі водночас, не слухали одне одного й у відповідь на репліки опонентів замість контраргументів виголошували щось своє, наболіле, що жодним чином не стосувалося попередньої розмови.

Відповідно, розмова постійно стрибала з одного на інше, ані на чому не фокусуючись. 8 березня, День Перемоги, декомунізація, ліквідація комуністичних пам'яток — ці теми миттєво спалахували й тут само миттєво згасали, так і не здобувши геть ніякого логічного розвитку, так відбувалося знов і знов. Набір не пов'язаних між собою окремих реплік, потік свідомості — от що це було. Не те що відповідати на репліки опонента, а й ловити на маніпуляціях, а то й відвертій неправді з таких умов було неможливо.

Втім, «Стіна» тут не оригінальна: саме таким є нині звичний формат ток-шоу на російському телебаченні. І видається, що це є свідомо обраною методологією. За таких умов аудиторія чує лише гасла, вона не чує аргументації, не чує підтверджень і спростувань. Аудиторія не може ані на чому сконцентруватися, а отже не може критично осмислити почуте. Аудиторія не може відстежити логіку розмови, бо тієї логіки немає: всі кажуть про все одразу.

У підсумку у свідомості аудиторії осідають найгучніші тези без жодного контексту. Саме це й зветься технологією навіювання.

Глядачів у залі було поділено за віковими групами. Як повідомили ведучі, глядачі в залі віком понад 40 років усі, мов один, стовідсотково виступають за збереження свят 8 березня, 9 травня та 23 лютого: всі присутні віком менше 40 років стовідсотково виступають за їхнє скасування. Виглядало, що між віковими групами — нездоланна стіна; ведучі прямим текстом це підкреслювали. Але, даруйте, не вірю. Нинішнім сорокарічним 1991 року, коли Україна стала незалежною, було лише 13 років. 1985 року, коли почалася горбачовська Перебудова, їм було 7 років. Справжнього СРСР вони не пам'ятають, бо були тоді в несвідомому віці. То звідки вони могли взяти радянський світогляд — та ще й так, щоби нести його в собі ціле життя? Не можуть усі люди, старші за сорок, бути совками — якщо, звісно, саме за цим чинником їх не добирали спеціально.

Під кінець випуску свою думку висловили по одній глядачці з обох вікових категорій. Представниця старшої категорії представилася: вона народилася 1945 року, її батько загинув на війні, тож вона категорично проти скасування радянських свят. От тільки... Їй має бути щонайменше 73 роки. Виглядала вона не старшою за 60. Так, зовнішність — річ оманлива, все може бути, от тільки відомим є російський пропагандистський прийом — показувати на екрані бадьорих і енергійних псевдоветеранів війни, явно молодших за 80. Робиться це для того, щоб росіяни не сприймали Другу світову війну як давно минулу подію з іншої епохи, щоб відчували, ніби вона була мало не вчора. Інше припущення: жіночку у «Стіні» могли підгримувати — але це означало б, що вона не пересічна глядачка, спеціально підготована спікерка.

Результат «дискусії» вийшов таким, яким тільки й міг бути: прихильники 23 лютого виглядали переможцями. Отут і згадаймо: той, хто програє шулерові, робить одну-єдину помилку — сідає з ним грати. Тим паче що погляди цільової аудиторії каналу добре відомі, так само як відомою є його схильність до маніпуляцій. Ще тим паче, що вже понад двадцять років чудово відомо: вести дискусії з Наталею Вітренко неможливо. Тож залишається єдине запитання: навіщо патріотично налаштовані політики приходять на подібні «дискусії», аби завідомо перетворитися на хлопчиків для побиття? А чи вони лише грають роль патріотичних?

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
249
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop