19:16
Четвер, 31 Травня 2018

«Євробачення» та радянські традиції

«Євробачення» та радянські традиції

Нинішній конкурс «Євробачення» на «UA: Першому» супроводжували випуски «Про що співає Європа». Звернімо увагу: не «Що співає Європа», а саме «Про що». Обмовка за Фройдом?

На цю дрібницю не варто було би звертати уваги, якби під час трансляції фіналу Джамала повсякчас не привертала увагу до теми тексту чергової конкурсної пісні, до того, що «пісня є до значної міри автобіографічною». Й у випуску «Про що співає Європа» значна частина розмови Джамали з Тімуром Мірошниченком крутилася довкола текстів пісень та їхньої тематики. Щось дуже побідне лунало й у репліках членів журі під час національного відбору. І ще звернімо увагу: те, що співає сама Джамала, у більшості своїй аж ніяк не є бардівською піснею. Вона — не текстова співачка, не суто текстова.

Це стосувалося не лише Джамали — просто вона твердила це наполегливіше за інших. Як на мій погляд, такий підхід відбиває й панівне в Україні загальне ставлення до поп-музики, до пісні, й характер голосування журі на відборах на те саме «Євробачення» та українського національного журі на самому конкурсі, та й особливості постановок українських конкурсних номерів як ілюстрацій до текстів пісень.

А тепер спитаймо себе: а про що співала Вєрка Сердючка в пісні Dancing Lasha Tumbaі, яка стала легендарною на тому ж таки «Євробаченні»? Ні, можна, звісно ж, твердити, що й ця пісня є глибоко автобіографічною — настільки глибоко, що аж словами не висловити. Тільки, повторюся, цю пісню з текстом-абракадаброю в історії «Євробачення» загальновизнано як дуже хорошу пісню. Що ж до текстової «глибини», то за бажання її можна підшукати в кожній пісні. Скажімо, відома боніемівська Сalendar Song, у тексті якої просто перелічено назви місяців від січня й до грудня, — вона ж про невпинний плин часу, непідвладний людині, хіба ж ви не помітили? Й скажіть же, що оце January, February, March, April, May, June, Julу — хоча би для когось не автобіографічне!

От тільки пригадується, як колись головна радянська газета «Правда» таврувала ті чи інші пісні за безідейність та легковажність (тепер у Росії в моді ярлик «бездуховності» - а фактично те саме) — мовляв: «Чого вони вчать радянський народ, радянську молодь?» І виходило, що треба було співати виключно про «партію Леніна — силу народну» та про «великий російський народ». А пісні «не про це» просто забороняли до ефірів на телебаченні. Дуже значна частка «старих пісень про головне», на яких нинішня російська пропаганда плекає ностальгію за СРСР, — до речі, саме з таких.

Пригадується, як Євгеній Євтушенко повчав: «Хороша пісня — це та, яка змушує слухача замислитися». Газета «Правда» його підправляла: «Хороша пісня — це така, яка змушує слухачів розплакатися». Позитивні емоції в радянському комуністичному монастирі були не в пошані.

А ще пригадується, як 1990-х років, коли на російському телебаченні безроздільно панували напівбандитський «радіошансон» та напівжлобський «вячеславдобринін», в ефірі музичних програм російського ТБ — таких, як «50/50» - композитори (!) доводили, що головне й єдине в пісні — це слова, а серед авторів пісень першими почали зазначати авторів текстів, а не музики.

І пригадується, як іще 1980-х років однокурсники-іноземці одноголосно запевняли, що Софія Ротару подобається їм набагато більше за Аллу Пугачову: «Ротару співає по-європейськи — музику, а Пугачова — по-радянськи, слова».    

То чи не з тієї самої радянської традиції виросло це «Про що співає»? А глибше — чи не з російських «частушок», на яких і зростало покоління брежнєвських поплічників, у переважній більшості вихідців із російських «дєрєвєнь», які, отримавши абсолютну владу, абсолютизували пісенні смаки власної молодості й нав'язували їх як єдино правильні?

Чи не перебуваємо ми й досі в радянському дискурсі стосовно того, що таке хороша, й що таке погана пісня? Чи не застосовуємо й дотепер суто радянські критерії оцінювання?

А радянсько-російський спадок проглядає не лише в цьому. У багатьох українських ЗМІ одразу по завершенні «Євробачення» з'явилися повідомлення, що конкурс виграла Нетта Барзілай. Але от вам профільний сайт, от англомовна сторінка у «Вікіпедії», погортайте публікації в інших англомовних джерелах. Практично в усіх них прізвище Барзілай ви знайдете лише у спеціальних біографічних довідках, але не стосовно виступу в Лісабоні. Й от вам російськомовна «Вікіпедія», де переможницю навіть у підсумковій таблиці названо Нетта Барзилай (добре хоч, не Барзилаева) — і правильно, нема чого тим артистам паспортні дані від народу приховувати. І ще більше правильно: радянська традиція не передбачала мононімів як псевдонімів, та й узагалі до псевдонімів ставилася з великою підозрою; перші мононіми на радянській поп-сцені — Азіза та Анастасія — з'явилися лише за горбачовських часів. Бо не скажеш же: «Товарищ Нетта,

объявляем вам строгий выговор», а от «Товарищ Барзилаева, ставим вам на вид» - цілком. От звідти й ростуть ноги.

Рівнісінько те саме стосувалося й переможниці «Євробачення — 2010» німкені Лени: з прізвищем її згадували й згадують лише в російських (і слідом за ними в українських) джерелах. Та й латвійську співачку — переможницю «Євробачення» 2002 року — в усій Європі знають як Мері Н і лише на пострадянському просторі — як Марію Наумову, бо саме так і тільки так називають її пострадянські, зокрема й українські, джерела.

Яку традицію наслідують, на кого орієнтуються українські ЗМІ, відтак, нема чого гадати. І знову правильно: ми ж — молодші брати! Хай посварилися, хай навіть не спілкуємося — але ж однаково молодші брати! Можливо, це — глибинні, навіть не усвідомлювані, переконання, можливо, звичка бездумно копіювати всю інформацію з російських першоджерел (яка, власне, є лише проявом того самого глибинного переконання), а факт залишається фактом: коли йдеться про політичні питання, наші ЗМІ що є сил демонструють свою дистанційованість від Росії, щойно ж ідеться про питання, які є або здаються неполітичними — все, припливли до старої та звичної російської гавані.

Так само українські ЗМІ бояться назвати Еліну Нечаєву естонською співачкою, а кажуть, що вона «представляла Естонію». І вкотре вже правда: ну, не може ж етнічна росіянка бути естонською співачкою! Естонія, як й інші пострадянські країни — це ж «національні республіки», національні гетто! В уявленні росіян, звісно ж — яке й транслюють нам українські ЗМІ.

На жаль, продемонстрував це під час ведення трансляції й Тімур Мірощниченко. Розповідаючи про австрійця Сезара Семпсона, він сказав, що раніше той з'являвся на сцені «Євробачення» як «бек-вокаліст болгарських співаків — Полі Генови та Крістіана Костова». Кілька років тому російські ЗМІ раптом почали відмінювати польські жіночі прізвища як «Брыльски, Брыльске». Рівно тоді ж російські ЗМІ почали відмінювати й болгарські жіночі прізвища як «Геновы, Генове» замість «Геновой», як було завжди раніше. Російська пропаганда просто розжалувала поляків та болгар зі слов'ян — і знову правильно: не можуть же бути слов'янами кляті натівці та євросоюзівці. А українські ЗМІ, як і годиться, побігли за російськими слід у слід, крок у крок.

Ну, й нагадаю, що сталося під час національного відбору: тоді, розповідаючи про свою пісню, гості-французи казали: вона — про горе, що його переживають мігранти до Європи, змушені залишити свої домівки в пошуках безпеки; Сергій Притула переклав це як горе, що несе Європі навала мігрантів. Транслював суто російський пропагандистський погляд на проблему, одне слово, й навіть не запідозрив, що французькі артисти можуть співчувати тим мігрантам.

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
355
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop