Пхенчхан має велику різницю в часі з Києвом. Через це прямі репортажі з нещодавніх Олімпійських Ігор припадали на ніч або дуже ранній ранок. «UA: Перший» вів ці нічні прямі репортажі, за що йому можна лише подякувати. Деякі з цих репортажів канал потім повторював удень або ввечері, деякі — повторював скорочено, деякі не повторював узагалі.

І зрозуміло: чимало глядачів змушені були або прокидатися посеред ночі, або не лягати спати, або ще якимось чином підлаштовувати свій час під трансляції. Зрештою, Олімпійські Ігри бувають раз на чотири роки, а іншої можливості переглянути змагання в багатьох зимових видах спорту, якщо це не біатлон, українські глядачі не мають. Те саме стосувалося й глядачів, які мали намір переглядати репортажі в повторенні в денний або вечірній час: вони підлаштовували свої плани, свій час і свій режим дня під бажані трансляції. Якщо сказати те саме трохи грубіше, ламали свій звичний розпорядок дня й свої звичні плани. Канал, напевне, розумів усе це — бо, хочеться вірити, не для звітності ж він показував олімпійські змагання, не для галочки, а для глядачів?  

Тим прикріше було, коли в жаданий час вмикав телевізор — а там показували велику дулю.

Ніч на 15 лютого. У програмі — змагання з фігурного катання, довільна програма спортивних пар. (Переглядати змагання з цього виду спорту я привчився ще з дитинства, коли їх переглядали батьки.) Вмикаю. Понад двадцять хвилин на екрані — щось незрозуміле. Якась нарізка якихось кадрів. От сноубордисти гепаються з гірки, от гірськолижники літають, от хтось розмовляє корейською, от прапор України крупним планом, от якісь канадці. «Олімпіада взагалі». Нагадую: так — майже півгодини. Нарешті ці тортури закінчуються, й починається трансляція змагань... зі скелетону. Триває вона півтори години.

А сайт каналу тим часом повідомляв: на екрані — фігурне катання, «дивіться зараз». А програма в самому телевізорі повідомляла те саме. Не вір очам своїм? А тепер уявіть собі, якій настрій від усього цього отримує людина, що спеціально прокинулася посеред глупої ночі. Та краще б я поспав ці дві години! Та краще б текст якийсь написав! А ще уявіть, яким шостим почуттям мали володіти шанувальники скелетону, щоби прокинутися й увімкнути телевізор от саме тоді, коли змагання з їхнього улюбленого виду спорту транслювали під виглядом фігурного катання! Велика дуля й тим, і тим — от що з цього вийшло. А чи, може, «UA: Перший» бачить своєю цільовою аудиторією виключно фахових телепатів? А чи глядачів, які страждають на безсоння й із відчаю переглядають усе, що покажуть — хоч тобі чорта лисого? А виглядало це цілком по-совковому: «беріть, що дають» і «скажіть спасибі, що вам узагалі хоч щось показують».

Але гаразд: завершилися змагання зі скелетону, вельми цікаві — особливо якщо вимкнути коментування, де співкоментатором був друг родини українського скелетоніста — з відповідною до цієї ролі сферою пізнань. Розпочалися нарешті обіцяні змагання з фігурного катання — з двогодинним запізненням і, звісно ж, уже в запису. Треба віддати належне: вирізали з запису лише розминки й перерви на заливання льоду, всі виступи показали повністю.

Завершитися трансляція мала о шостій ранку з хвилинами. Насправді завершилася після восьмої. Цього часу мав би давно вже йти репортаж про змагання в лижних перегонах. Так повідомляв сайт, так повідомляла програма в телевізорі — чергове «не вір очам своїм». Можна було лише поспівчувати шанувальникам лижного спорту, які прокинулися засвіт або ж, навпаки, домовлялися про запізнення на роботу. 

Трансляцію довільної програми танцювальних пар анонсували в ніч на 20 лютого. Потім із сайту згадка про неї зникла — добре хоч, завчасно. Тобто за кілька годин. Залишався в програмі показ у повторі — увечері того ж таки 20 числа. Протягом дня анонсоване повторення зсувалося й зсувалося кілька разів, аж поки не зсунулося на після опівночі вже 21 лютого. Виступи кількох пар так і не показали.

Зрозуміло: 20 лютого — день жалоби, день пам'яті. Але чи заздалегідь це було невідомо? А чи заздалегідь було невідомо, що спортсмени виступають під музику, й не лише під реквієми? Чи так уже несили каналові було спланувати час показу цих змагань одразу й точно — щоби не водити глядачів за ніс?      

Вже зовсім дрібницею на цьому тлі видавалося те, що види фігурного катання в анонсах на сайті каналу безбожно плутали, й треба було їх вираховувати самому. Що якісь трансляції починалися з запізненням, а якісь — передчасно, раніше, ніж було оголошено.

Кульмінація настала в неділю, 25 лютого. Прямої трансляції гала-шоу найкращих фігуристів на сайті каналу не було. Точніше, за кілька днів була, а потім кудись поділася. Залишився тільки вечірній повтор. Розпочатися він мав о 23:20 і тривати до 01:15 уже 26 лютого. Увімкнув телевізор заздалегідь, о 23:10. Гала-шоу вже на повну котушку йшло! Та виявилося, що не просто йшло: о 23:45 коментаторка сказала, що воно завершилося, й попрощалася до нових зустрічей. Картинка на екрані теж виглядала, як завершення, як фінал. Коли розпочався репортаж, установити так і не вийшло.

Через півгодини заліз на сайт каналу. Він, навіть не гикнувши, повідомляв: от просто зараз іде гала-шоу найкращих фігуристів. Те, яке насправді вже півгодини тому завершилося. Ну, й як це все можна було назвати? «Виконаємо п'ятирічку достроково»? А чи нема якого біса вам телевізор дивитися — так?   

Коли вже зайшла мова про трансляції змагань із фігурного катання, мушу вибачитися. В одному з минулих текстів я написав: співкоментаторка Галина Маняченко. Здається, це була-таки не вона. Просто коментаторка щоразу так представлялася: Галина Якась-там-ченко. Яка саме «ченко», я за всі шість або сім репортажів так і не зміг розібрати. Тож і подумав був, що це — колишня відома фігуристка. Так само «чітко й розбірливо» вона представляла й своїх співкоментаторів — колишніх фігуристів. Оці представлення тих, хто коментував, були найенергійнішими й найскоромовнішими з усіх її реплік.

Бо саме коментування відбувалося в такому вже лінивому темпі й із такими страждальницькими інтонаціями, що найбільшого фаната могло відвадити. У змаганнях пар ситуацію врятував співкоментатор, колишній фігурист, а нині тренер Юрій Рудик. (Він був єдиним, чиє ім'я зі слів пані Ченко вдалося розібрати.) Під час виступів він називав елементи, їхні особливості, за які судді приплюсують бали, й недоліки та помилки, за які відмінусують. Чітко, педантично, скрупульозно. Всю лірику, всю історію й передісторію, особисті враження, цікаві факти — все це було залишено для перерв між виступами. Він розмовляв російською, але по суті — він був би чудовим коментатором. Бо має почуття моменту, що й коли треба казати, й почуття змістовності мовленого.

Треба віддати належне й коментаторці: розповідаючи про чемпіонів Альону Савченко — Бруно Массо, вона подеколи називала їх німцями, подеколи — українкою та французом, що виступають за Німеччину. Такий собі наочний урок про етнічні та політичні нації. От тільки коли йшлося про італійську пару Валентина Маркей — Ондржей Готарек, яка дуже непогано виступила й запам'яталася напівтанцювальними програмами під веселу музику, коментаторка кілька разів повторювала: чотири роки тому «одиночниця Валя» вирішила виступати в парі, а їй було вже 27 — ніхто не вірив, що щось із того вийде. Ті ж самі чотири роки тому завершив спортивну кар'єру колишній партнер Альони Савченко Робін Шолковий, із яким вони були бронзовими й у Ванкувері, й у Сочі. Савченко вирішила виступати з новим партнером, який, до того ж, не мав на той момент ніяких великих успіхів. Їй тоді було 30 років — геть безпрецедентний випадок, абсолютно нереальний. А от про це коментатори не сказали. 

Співкоментатор змагань з одиночного катання чоловіків намагався підтримати завданий Рудиком стиль, але його коментарі були розпливчастими, несистемними, й до них проривався словесний мотлох, а лірика вихлюпувалася й під час виступів. Співкоментатора змагань танцювальних пар пані Ченко протягом кількох годин усе допитувала: а коли він виступав, як його пара вибирала костюми? А хто вибирав — він чи партнерка, а чи взагалі тренер? А хто вибирав музику? А як до них ставилися судді? А як узагалі фігуристи обирають костюми? А як музику? А як ставляться судді? А якій парі він симпатизує? А кому в якій парі він більше симпатизує — партнерці чи партнерові? Спортсмени із їхніми виступами здавалися на цьому святі коментаторства просто зайвими, вони тільки заважали цьому суперінтерв'ю. Під час репортажу про змагання з одиночного катання жінок усе було геть безсистемно: що спадало на думку, те коментаторка й співкоментаторка й казали. А ще неодноразово лунало слово «азіатки» - так, ніби вони — якісь окремі істоти, не такі, як усі люди.

Що ж до часу виходу трансляцій в ефір... Це було суто совкове вбивство — вбивство часу та настрою глядачів. І, чесно кажучи, такого ставлення до глядачів від суспільного телемовника я не чекав. А ще чесніше кажучи, хотів був висловитися різкіше — з уживанням фрази «мов до бидла», але вирішив бути толерантним...

І замість постскриптуму. Нарешті головна загадка роз'яснилася: коментаторку звуть Галина Вініченко. От тільки те, =чим вона пишається у своєму матеріалі, я б не став так уже хвалити. Бо інтерв'ю з з українськими фігуристами, які виступили, на жаль, украй невдало... По-перше, ці інтерв'ю були замість виступів спортсменів, які просто переривали. По-друге ж, ну до того вже вони  були беззмістовними! Це був тяжкий хрест і для глядачів, і для спортсменів, і для самої кореспондентки. Ставити й ставити тягучі беззмістовні запитання, щоби змушувати й змушувати спортсменів давати шаблонні, штамповані відповіді ні про що? Подеколи здавалося, що кореспондентці доручили брати ці інтерв'ю за вироком суду за скоєння якогось злочину — як покарання. Такі в неї були інтонації.

І — неодмінна фраза: «Всім українським глядачам ваш виступ дуже сподобався». І самі глядачі, й спортсмени, й навіть кореспондентка чудово розуміли, що це — неправда, це — пустопорожня фігура мови, яка, відтак, аж ніяк не може правити за моральну підтримку.

А сама пані Вініченко в кожному репортажі поверталася й поверталася до того, як чудово виступили українські спортсмени, й як занизили їм оцінки капосні судді. Цілком за радянською традицією, за якою в усіх невдачах радянських фігуристів були винні ворожі капіталістичні арбітри. Хоча в даному разі неозброєним оком було видно: виступили українські спортсмени й справді не надто вже.

А в останньому виді фігурного катання — жіночому одиночному — вже абсолютно наочною була й інша тенденція. Російських фігуристок пані Вініченко називала не Загітовою, Медевєдєвою й Соцковою, а Аліною, Женею та Машею. Детально розповідала, де вони народилися, де й у кого тренувалися в дитинстві, яким — з усіма подробицями — був їхній шлях до спортивних вершин. Й усе це — піднесено, мало не радісно. Це настільки вибивалося з загальної парадигми коментування, що не залишалося ніяких сумнівів: коментаторка дуже за них уболіває й радить нам робити те саме. Хай би, власне, вболівала — аби лише не так нав'язливо...