Юрій Лелявський: «Якби обмін був такий, як планувався, то я міг натворити… І їх би повбивав би і сам…»

Юрій Лелявський: «Якби обмін був такий, як планувався, то я міг натворити… І їх би повбивав би і сам…»

17 Жовтня 2014
7687
17 Жовтня 2014
16:46

Юрій Лелявський: «Якби обмін був такий, як планувався, то я міг натворити… І їх би повбивав би і сам…»

7687
Юрій Лелявський: «Якби обмін був такий, як планувався, то я міг натворити… І їх би повбивав би і сам…»
Юрій Лелявський: «Якби обмін був такий, як планувався, то я міг натворити… І їх би повбивав би і сам…»

Львівський журналіст, позаштатний кореспондент телеканалу ZIK Юрій Лелявський, який понад два місяці перебував у полоні «ЛНР», розповів ІМІ про обставини затримання і свого звільнення. А також про різницю між полоном «ДНр» та «ЛНР».

 

23 липня Юрій Лелявський вдруге потрапив у полон до терористів (вперше це сталося 25 квітня у Слов'янську, пробув у полоні до 9 травня). Але цього разу до «ЛНР». Повідомлялося, що він поїхав разом зі священиками висвітлювати їх місіонерську діяльність і їх захопили на Луганщині. Він встиг надіслати смс-повідомлення своєму другові Владу Якушеву: «Везуть у Перевальськ. До Козіцина», після чого зв'язок із Лелявським зник.

 

Згодом стало відомо, що він живий і знаходиться в підвалі Луганської облдержадміністрації (ОДА). А 8 жовтня про його звільнення з полону в соціальній мережі повідомила його сестра Інна Лелявська. Вже 11 жовтня Лелявський разом зі звільненими військовополоненими прибули до Дніпропетровська.

 

Після полону Юрій - виснажений, схудлий, проте почуття гумору не втратив. Під час розмови він повідомив, що потрапив у полон разом із трьома людьми, з якими пересувався у зоні проведення АТО - священик Валентин Серовецький, шофер Сергій Захаров та волонтер гуманітарної місії з Криму Гайде Різаєва. При цьому Юра попередив, що не може детально розповісти про всі обставини свого перебування у полоні «ЛНР», оскільки терористи ще утримують у полоні Сергія Захарова та Гайде Різаєву.

 

- Юрію, при яких обставинах вас затримали?

Коли я був в Києві, то давав лекцію молодим журналістам про поведінку під час військових дій. Там я познайомився з отцем Валентином (Серовецьким - ред.), який запропонував мені поїхати в зону АТО. Ми заїхали в місто Слов'янськ, яке тоді щойно звільнили. Я там побував по місцях своєї "бойової слави". Ми були недовго, я не встиг подивитись приміщення, де мене тримали. Потім повернулись в Київ і через тиждень отець Валентин каже, що є друга поїздка трошки далі, вже у Луганську область. Ну ми і поїхали туди з місіонерською місією роздавати Біблії. У мене була камера, я хотів знімати інформаційні сюжети для львівських і київських телеканалів - мав таку домовленість. До речі, те, що я знімав, воно в мене, я весь цей час тримав його там (у полоні "ЛНР" - ред.).

 

«Бо війна - війною...»

 

Ми поїхали, проминули українські блок-пости опинилися на території, яку контролює "ДНР". Проїхали блок-пости та територію, яку контролює Безлер (Бєс): Горлівку, Сніжне, Шахтарськ. Згодом в Луганську область, проїхали там багато міст. Всі блок-пости «ЛНР» спокійно нас пропускали, священик роздавав на «ЛНР» і «ДНР» блок-постах Біблії, казав, що треба берегти життя, що війна - війною... Функція у нього була позитивна. Але ми їхали як ентузіасти, а треба було узгоджувати з їхнім керівництвом.

 

І от на виїзді з Красного Луча на останньому блок-пості з палатки вийшов начальник караулу і сказав: чекайте, ми ще раз вас перевіримо. Нас зупинили, священик сів у їхню машину і нам запропонували поїхати у місто Перевальськ, там ще пройти якусь формальність і типу все буде нормально.

 

Ми спокійно проїхали за тою машиною, священик сидів у їхній машині, а ми за ним поїхали. З нами сидів місцевий дідусь, заспокоював, мовляв, не переживайте, все буде добре. Ми приїхали у Перевальськ, де тоді був штаб отамана Козіцина, який прийшов із Росії. Він почав читати нам лекцію про геополітику. Потім сказали йти в будинок культури, там вас нагодують, переночуєте і зранку поїдете у своїх справах. Зайшли ми у вестибюль будинку культури, сіли на стільці і тут я зрозумів, що кіно закінчилось. Навпаки, розпочалося інше кіно. Я зрозумів, що все, приїхав.

 

- Чи застосовували до вас фізичну силу?

Спочатку в мене був відчай, що другий раз (потрапив у полон - ред.). Мені зв'язали руки і ноги скотчем, ну і почались методи фізичного впливу, підзатильники, кожен підходив і весь негатив, направлений на українську армію, зривали на нас. Там у когось будинок розбомбили, в когось хтось загинув... Ми там були до ранку, потім нас відвезли в якесь маленьке місто. Дорога була дуже важка. Я і досі не знаю, що це було за містом. Нам зв'язали руки скотчем, голову обгорнули прапором Партії регіонів, було дуже важко дихати. Я думав, що в мене рука відійде, бо рука була як не жива. Здавалося, що ця дорога ніколи не скінчиться, вона була дуже довгою. Було душно, спека, газелька... Посадили нам різних людей, які нам рухатися не давали.

 

«Кордон - не прохідний двір»

 

- І куди вас відвезли?

Я думаю, що нас завезли в Росію. Я це відчував за розмовами, але російська сторона нас чомусь не прийняла. Чи прикордонники, чи митники хтось там почав чинити різні перешкоди. Певно, з Росії прийшла вказівка тим еленерівцям, щоб вони трохи «попустилися», не сприймали кордон як прохідний двір. Митники спитали, у вас хто, а документи, вони почали щось пояснювати, а потім прийшли злі, що не виходить. І тоді нас відвезли назад, але в якесь маленьке містечко. Перевели у приміщення камерного типу. Там був райвідділок міліції. Яке місто, не знаю, але дуже південне, бо будинки були з піщаника і дуже південне небо, як в Криму, цикади. Мені здається, ми були десь на півдні Луганської області, десь під Росією. І коли дув вітер, це був вітер зі степу.

 

Люди, які нас тримали, цілком нормальні. Це були місцеві мешканці, мобілізовані в «ЛНР», до нас вони ставилися нормально. Проте нас били, коли приїжджали специ на допити. Ті, що охороняли нас, не били. Я сидів зі священиком, Гайде Різаєва сама і Сергій Захаров сам.

 

- У чому вас звинувачували при допитах? Чи знали, що ви є журналістом?

При допитах питали про ціль поїздки, казали, яка мета нашої диверсійної групи. Мені казали, що вважають мене командиром диверсійної групи, бо на мені була камуфляжна сорочка. А документи забрали ще козіцинці. Не виключено, що вони їх не передали, або взагалі загубили.

 

Я з самого початку признавався і казав, що я - журналіст. Але мені тоді казали, а де документи. Я кажу, спитайте в тих (козицінців - ред.). Перед тим, як забрали камеру ще у Козиціна, я ще встиг витягнути з камери флешку і з фотоапарата. З фотоапарата загубив потім, а з камери приніс. На ній запис ще зі Слов'янська під українським прапором.

 

Тримали нас у цьому місті десь тиждень. Спочатку нас там годували. А потім забули. Не годували днів п'ять. У принципі терпіти можна. Але якби не було б води, ми б пропали, бо там дуже спекотно було. Воду, стукаєш у вікно, він приносить.

 

«Коли свистить, треба падати на підлогу, яка б не була»

 

- Як ви потрапили до Луганська?

У чергову ніч прийшли, зв'язали і нас кудись перевезли. Я побачив, що знаходжусь у приміщенні колишньої їдальні. Камера була, як я дізнався згодом, називалась «холодильник». Це був  Луганськ. Зі мною сидів (у камері - ред.) хлопець, я питаю де ми, він каже у Луганську. Думаю, слава Богу, бо все-ж-таки обласний центр. Страшніше попадати до польових командирів, в маленьких містечках, бо там можна загубитися.

 

- Де тримали вас у Луганську?

Тримали у приміщеннях, підвалах Луганської обласної адміністрації. Спочатку я сидів з хлопцем, якого звинуватили у  тому, що він коректувальник. Бо тоді були сильні обстріли. До речі, це осколок міни (показує - ред.), який потрапив до нас в камеру. Я зрозумів, що коли свистить, треба падати, яка б не була підлога. Там у підвалах, в колишній їдальні, вікна напівколом, от і потрапив осколок. Мене поранило склом.

 

Потім, коли всі допити закінчилися, я потрапив у наряд на кухню. Це вважалося дуже добре. Я там любив бульбу чистити і думав, полон якось так і переживу.

 

- А у Луганську вас допитували? Коли вас припинили допитувати?

Так, коли потрапив до Луганська, досі вважали, що я - диверсант. Допитували мене так звані опера служби безпеки «ЛНР». Коли мене вели з чергового допиту, то повз йшли російські журналісти, вони мене впізнали. Ми бачились на Майдані у прес-центрі. Вони мені допомогли, вони пішли до того командира і сказали, що знають мене, що я - журналіст. І вже після того допити припинилися.

 

Дрібниці, які рятують життя

Коли дізналися, що я журналіст, допити припинилися і навіть сказали, «его не бить». Відправили у так звану віп-камеру. На кухню я навіть міг і не ходити, але я сам хотів. От які дрібниці рятують життя людям: на кухні я знайшов собі каптьорку, любив закриватися і чистити бульбу. Сидиш собі спокійно, бо там ходили різні ополченці, були нормальні, а були - дебіли. Потім дівчата попросили мене піднести кухарці «Фері» (рідина для миття посуду - ред.), я піднімаюсь до директорки їдальні, а вона питає, де ви той «Фері» діли, я кажу, а де ми могли діти - з'їсти. Вона це сприйняла як хамство, побігла до коменданта і сказала, що Лелявський мені хамить. І мене з кухні забрали, почали брати розвантажувати КаМАЗи. А потім міна бахнула навпроти тієї каптьорки, а вона знаходилась біля блок-поста. Тобто, били по блок-посту, а попали у цю кімнатку. Я міг би там загинути, я собі там місце облаштував. На війні таких випадків багато.

 

- Ви побували у полоні двічі - в «ДНР» та «ЛНР». Яка різниця між цими полонами?

По-перше, самі мешканці Донецької області більш спокійні, ніж луганські. Не те, щоб ті - гірші, а інші - кращі. Просто у Луганську там все на грані, там степи, там кордон, там гени козаччини, коли тікали від кріпосного права, плюс шахтарські. Там все на емоціях. По-друге, у Слов'янську ще такої сильної війни не було. Тільки-тільки починалися перестрілки локальні. А тут уже була війна насправді, з артилерією, з десятками загиблих. Взагалі, як сам для себе обмалював це перебування в «ЛНР» - військова в'язниця «ЛНР», це щось середнє між німецьким концтабором для військовополонених, радянською зоною - там було ще багато людей, які сиділа за кримінальні статті і напевно, табір часів ГУЛАГу. Як війна 1941 року - наші і німці.

 

- Чи бачили ви ще полонених журналістів?

Ні, не бачив.

 

- За яких обставин вас звільнили?

Коли почали обміни полоненими, мене спочатку мали обміняти на Стеніна (російський журналіст Анлрій Стенін, загинув на Донеччині - ред.). Але потім з'ясувалося, що він загинув і мене не обміняли. І я сидів далі. І коли говорили, що я вийду, а зірвалося, то це у в'язниці саме складне - коли обіцяють і не виконують.

 

Потім мене розконвоювали. Я в принципі за це вдячний. Я жив у домі у хлопця з прес-служби «ЛНР». Бо якби обмін був такий, як планувався, то я міг натворити... І їх би повбивав би і сам... А вже потім мене забрав до Дніпропетровська Володимир Рубан і відвіз до Дніпропетровська.

 

Текст: Катерина Дячук, ІМІ

Фото: Катерина Дячук

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Катерина Дячук, ІМІ
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
7687
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду