Майдан укотре довів: далеко не всі центральні телеканали спроможні збалансовано та об'єктивно інформувати глядацьку аудиторію, більше того - виконувати суспільну функцію, покладену на них, зокрема, спонукати глядачів до критичного мислення. Коли з цими завданнями не справляються топ-канали, нішу сміливо займає регіональне ТБ. Далеко не все, і, звичайно, не скрізь. Але все ж позитивна тенденція спостерігається. Останнім часом цікавіше спостерігати за місцевими мовниками, які порушують важливі проблеми: політичні, культурологічні, історичні проекти львівського каналу ZIK, сумського SumyNews, донецького «Донбас». Ці медіа-продукти розширюють діапазон сприйняття.

«Кожен канал має свою «тусовку» експертів. Мало цікавих облич, свіжих думок. Тому особливо важить те, що в регіонах беруться за загальнонаціональні проблеми й відбуваються дійсно цікаві діалоги високого рівня, - зауважила з цього приводу на своїй сторінці в «Фейсбук» головний редактор «Дня» Лариса ІВШИНА.

Норму мовлення також демонструє одеський «Третій цифровий». «День» у статті «Штраус замість Кіркорова» уже писав про цей канал, зокрема ініціативу його керівництва у новорічну ніч подати в ефір класичну музику («День» № 2 від 9 січня ц. р.). І на глядача це справило враження. Як зазначив продюсер каналу Олександр Філіппов, такий нестандартний хід додав їм у святкову ніч щонайменше п'ять відсотків рейтингу! І сьогодні канал впроваджує нестандарті ходи, зокрема, дає слово тим, хто формує громадську думку в мережі - блогерам.

Так, у програмі «Железный аргумент» із Сергієм ДУБЕНКОМ дедалі частіше з'являються цікаві блогери зі своїми сміливими оцінками того, що відбувається в країні. Нещодавно в ефір вийшло інтерв'ю з Іриною МЕДУШЕВСЬКОЮ. Вона розповіла одеситам, навіщо вийшла на Майдан, якою бачить європейську Україну і чому південні та східні регіони у ЗМІ продовжують лякати агресивними бандерівцями. Розмова вийшла цікавою і змістовною, але... месидж блогера не всім одеситам виявився зрозумілий: посипалися грубі коментарі під відео.

- Після цього телевізійного інтерв'ю мені пишуть десятки відгуків, до того ж - дуже смішних або доволі грубих, - ділиться враженнями блогерка Ірина. - Українці, в тому числі одесити, не готові чути альтернативну точку зору, називають мої думки маячнею. Ніхто не хоче аргументовано дискутувати, навіть журналісти. Ось у чому проблема.

- В інтерв'ю ви сказали, що сьогодні всі сторони конфлікту наполегливо шукають, хто винен, а не відповідь на запитання - що робити далі, як вийти з кризи...

- Я не політик і не політолог. Але бачу, що сьогодні в ЗМІ, які загалом говорять про дуже важливі питання: повернення до Конституції 2004 року, парламентської республіки, перевибори та інші зміни в державі, - замовчують корінь зла - необхідність повної зміни системи. На мою думку, розпочати вихід із кризи можна з нового виборчого законодавства і справді чесних виборів.

Крім цього, на ТБ не говорять аргументовано про переваги європейського вибору. Європейську Україну, за яку я виходила на Майдан, я розумію передусім у двох ключових пунктах: це невід'ємне право на приватну власність і нормальна судова система. Людям потрібно пояснювати, що в Європі, хай би яка влада прийшла, їхню приватну власність ніхто і ніколи не забере. А в нас? Також європейці знають: якщо їхні права порушили, вони йдуть до суду. А українці - на Майдан. Частина наших медіа несе відповідальність за те, що не працювали з регіонами, особливо півдня і сходу, не пояснювали їм доступно елементарних речей.

Реальних грошей у країні немає, тому журналісти, зокрема на місцях, змушені заробляти, як можуть. У тому числі шляхом відвертої маніпуляції. Це страшно. Але я не кидаю каміння в їхній город. Місцеві ЗМІ пишуть про незчисленні автобуси з бандерівцями, які «пресуватимуть усіх одеситів». Навіщо лякати людей? Журналістика відробляє гроші. Сьогодні чітко видно, який канал відробляє чиї гроші. За таких умов головне завдання журналістів, гадаю, давати по можливості оперативну інформацію.

Втім, навіть це не завжди вдається. Наприклад, я дивлюся «Громадське ТБ», але розумію, що журналіст повинен зі співрозмовника, який прийшов у ефір «булкою», вийняти «родзинки». А не завзято демонструвати себе, не перебивати сто разів, не показувати свою громадянську позицію з натяком, що лише вона - правильна. Ми бачимо Мустафу Найєма, Романа Скрипіна, погоджуємося з тим, що вони - журналісти-професіонали, але незрозуміло, навіщо стібатися й поводитись, як діти. Інколи вони взагалі забувають, навіщо сидять у кадрі.

- Наскільки журналісти, а саме регіональні, усвідомлюють складність процесів, які відбуваються в країні?

- Все вони розуміють. Але змушені працювати за прийнятими «правилами гри». І в цьому проблема. Якщо журналіст іде працювати на канал, він підлаштовується під так звану редакційну політику. Візьмемо, до прикладу, два центральних телеканали - «Інтер» та «1+1». Подивіться їхні новини - це два різних світи. Вони, здається, живуть у паралельних реальностях. Тільки вмовила маму через стан здоров'я не дивитися одеських каналів, бо насправді ані бандерівці, ані румуни сюди не йдуть, - вона переглянула «Подробиці тижня». Останнім часом це ж не новини, а суцільна пропаганда. Невже телеменеджери не розуміють, що програма «Время» зразка 1979 року вже не пройде в Україні? Чому Алла Мазур у кадрі може проявити свою позицію, а журналісти «Інтера» - ні? Це запитання до них.

Також незбалансовано в одеських медіа подається інформація про Євромайдан. Місцеві ЗМІ належать переважно представникам партії влади. Відтак в ефірах відбувається постійне нагнітання ситуації за штибом «Вставай, страна огромная». Наприклад, подається інформація про те, що американські есмінці увійшли в Чорне море. Висновок - одесити повинні повторити подвиг дідів і відбити атаку. Що це таке?

На відміну від деяких журналістів, активну позицію проявляють одеські блогери. Але їх мало хто чує, адже загалом малий відсоток українців сидить в Інтернеті. Не можна вийти до хлопців з бітами, які охороняють ОДА, і нормально поговорити. Адже вони свято вірять, що прийдуть бандерівці... Вірять, бо не читають «Фейсбуку».

Ясна річ, першопричина кризи - не роз'єднання нашого суспільства, а недолугі політики. Вони люблять себе в Україні, а не Україну в собі. Тому залишається сподіватись лише на нове покоління українців, яке виросло в інформаційну епоху. Twitter, Facebook і, звичайно, живе спілкування в розумному середовищі.