Молодий татарин, студент економічного факультету Артур Качкá запросив мене провести українські читання у Сімферополі. Радикальнішу пропозицію я отримував хіба від «Клубу сімейного дозвілля» – на виступ у Донецьку.

Кримсько-татарську ініціативу підтримав медіабренд «Детектор медіа», в особі директора з розвитку Костянтина Дорошенка, столичного маестро піару й персони, що заслуговує на посаду «директора з розвитку Всього». В такій компанії поїздка на Крим враз перетворилася на яскравий, із легким колоніальним присмаком, хадж у культуру кримського Сходу. Двері містично відчинялися нам, а серця людей були завше налаштовані винятково дружньо. Курс лежав на древній Бахчисарай.

***

Поїзд зупинився у воротах Криму – Джанкої. Костянтин питається у провідниці: «У нас буде час покурити на платформі?» – «Буде час навіть потанцювати. Тільки на циганів вважайте. Ніж їм, лучче мені зайві дєньгі вилажувайте». (Останнє слово вона утворила, напевне, від дієслова «выложить»). По джанкойському пероні ходять місцеві, пропонуючи наповнити наш споживчий кошик місцевим продуктом – від «водочкі с півом по-домашнєму» до копченої риби та ікри. Особливо – ікри. Її продавали в півлітрових слоїках по 50 грн. За банку – і чорну, і червону. Чорна ікра за розмірами була ідентична червоній, а червона була великою і яскравою.

Я, грішним ділом, спокусився на ікру за 50 грн., але чоловік, з яким їхали в купе, пояснив, що тут стоять два заводи, які виготовляють ікру, «ідентичну натуральній». Правда, ідентичну тільки ззовні – смак від натуральної відрізняється.

«Парні, пробуєм ікорочку», – пропонує хлопчина, що невідь-як опинився у купе. Ага, знаємо. Спершу «пробуєм-пакупаєм», а потім «папробовалі – дєньгі вилажуваєм».

***

Подорож із професіоналом від мас-медія продовжувалась. Експресивний пан Дорошенко, щирий симпатик кримських татар, ґрунтовно розповів мені, «ху із хто» у політиці автономії. До кінця дня я вже знав, що татари у більшості своїй підтримують Рух, але ненавидять Тимошенко, тоді як їх континентальні колеги радять робити достоту навпаки. Довідався й те, що в тісному клубку тут переплелися боротьба між проєвропейськими і проросійськими силами, кожна з яких має свої складні погляди на кримсько-татарську проблему, яка, властиво, є жмутком невирішених питань довкола мови (українська? російська? татарська?), культури, влади і т. ін. Самі татари мають власну опінію щодо того, як їм краще торувати свій шлях, що і стає предметом гострих дискусій між інтелігенцією.

***

Відбув прийом у голови райради в Бахчисараї, покуштував райрадівського чаю й обмінявся з паном Умеровим книгами (той подарував мені збірку своїх промов). Тим часом пан Умеров розповів моєму колезі абсолютно дику річ. Виявляється, видання, що дотримуються об’єктивної по відношенню до татарського питання позиції, виходять скупими накладами у 3-5 тис. екземплярів. Тоді як «Крымская правда», кожен номер якої тягне на статтю по розпалюванню міжнаціональної ворожнечі, має наклад 50 тис. Очевидно, газета мусить триматися на дотаціях (і то порядних!) – відомо звідки.

***

Увечері до мене дійшло, що саме було «не так» на прийомах, де мені довелося побувати впродовж дня – у голови райради, у бахчисарайського ювеліра-філігранника пана Айдер-ага, у Мустафи і Бахітгуль – батьків Артура Качкá, у яких ми зупинилися. Ніхто жодного разу не запопонував випити. Не було рефлекторного пориву за пляшкою і чарками, який можна передбачити не тільки будучи в Україні, але й гостюючи у Польщі. Замість горілки чи коньяку татари скрізь пропонували – навіть не пропонували, а пред’являли як факт – варену в турці (по татарськи – у джєзвє) каву і кольорові подушечки із цукор-пудри – парварду.

***

У Бахчисараї живе несамовитий знавець кримської історії й культури Олекса Гайворонський. Пан Гайворонський має слабкість до історичних екскурсів і ґрунтовних коментарів. Він запросив нас на прогулянку до Євпаторії. По дорозі знову ж таки зайшла мова про політику і знову дійшлося висновку, що ніхто з можновладців не розуміє кримської проблеми по-справжному: ані Президент, ані Юля, не кажучи вже про решту.

Політичні розмови, сягнувши світового рівня (протистояння Америки, Росії та Китаю), врешті себе вичерпали, й Олекса Гайворонський повстав перед нами як вишуканий знавець свого краю. Найбільшою нашою забаганкою в Євпаторії (чи, як кажуть татари, Ґєзлєве) було потрапити у так звану Текіє-Дервіш – єдиний і неповторний шедевр епохи відродження кримського мусульманського зодчества. На території цього архітектурного музею збереглися текіє (обитель), медресе і мечеть. Текіє-Дервіш – храм суфійської общини, збудована у 15 ст. орденом Мевлєві. Впродовж кількох століть мандрівні святі-дервіші мандрували у Текіє-Дервіш для проведення своїх містичних ритуалів, серед яких – знаменитий танок дервішів зікр.

***

Пам’яткою №1 на території Текіє-Дервіш є хранителька цього музею – стара жінка-науковець, яка сорок років свого життя присвятила вивченню суфізму і закритих суфійських орденів. Сім років тому вона прийняла обітницю дервішів – відмовилася від майна, покинула родину, поселилася на території музею і всі свої сили направила на збереження і примноження історичної пам’яті кримсько-татарських суфіїв. Звати стару дервішку Аліфе Яшлавська. Щоб виказати повагу, гості додають до її імені шанобливе звертання – Аліфе-ханум. Попри те, що дехто з кримчан вважає Аліфе-ханум надміру екстраординарною – як на свій вік – ця пані при ясному розумі. Вона вільно читає давньоперською, чудово знає історію та генеалогію Кримського ханства, ліпить із глини портрети знаменитих дервішів древності (наприклад, Джалал-ад-діна Румі) й серфить по веб-сайтах, де обговорюються теми, причетні до її спеціальності.

***

Хоча чебурек – це слово, якого ми навчені боятися, при в’їзді до Бахчисараю про ці страхи потрібно забути. Татарський чебурек – смачнючий. Упродовж побуту в Криму він являвся мені у кількох різних, але завше апетитних іпостасях. Першим явився мені той різновид чебуреків, котрий тут називають «янтих». Від звичайного чебурека (який був другою іпостассю чебуреків у Криму) його відрізняло те, що смажиться чебурек не у киплячій олії, а на сухій розпеченій пательні, після чого змазується вершковим маслом і подаєтся до столу.

У Євпаторії історик Олекса Гайворонський відвів нас у караїмський квартал, де, за його словами, готують найсмачніші чебуреки на всьому півострові. Караїмські чебуреки були соковитими, мов стиглі фрукти, але набагато жирнішими за «янтих», бо смажаться звичайно – в олії.

***

Маленький принц, як пам’ятаєте, щоранку перевіряв стан своїх вулканів і слідкував, чи не ростуть баобаби. Пан Гайворонський настільки ж добре орієнтується на своїй території, що мимоволі нагадує маленького героя Екзюпері. Так, у караїмський квартал ми прийшли мовби для того, щоби пан Олекса зняв пробу з чебуреків і знову підтвердив їх якість і відповідність статусу «найсмачніші чебуреки півострова».

***

Після читань, що відбулися у Таврійському університеті (Симферополь), мені повідомили, що сьогодні минає рівно 53 роки від моменту передачі Криму Україні. На цьому програму-мінімум із занурення в татарський край я повважав виконаною і з чистою совістю рушив додому.

Любко Дереш, для PostПоступ №6(12)