Втрата Брата

Втрата Брата

26 Травня 2013
19454
26 Травня 2013
13:24

Втрата Брата

19454
Кінорежисер Олексій Балабанов («Брат», «Мені не боляче», «Кочегар») помер задушливої травневої ночі, працюючи над сценарієм про молодого Сталіна.
Втрата Брата
Втрата Брата

А менше року тому, у спекотній Венеції на кінофестивалі, Балабанов представляв свій останній фільм "Я теж хочу". На екрані була люта російська зима, дивна компанія мандрівників за щастям і сам режисер, член Європейської кіноакадемії, у ролі героя, що помирає зі словами "А я щастя хочу". І ось його не стало... Несподівано для всіх. У 54 роки.

 

У російського кіно якась нещаслива смуга. Три місяці тому пішов Олексій Герман, який Балабанова, до речі, не любив. Але в "черзі за щастям" (за балабановською версією) вони тепер недалеко. Може, й подружать? 

 

Балабанов же — не менший російський автор. Принципово інший і за стилем, і за глядацьким резонансом. Він на власний манер препарував і радянську епоху, і новий пострадянський час. У кінематографічних 90-х завдяки Балабанову є спірний, але знаковий герой — Данило Багров. Типологія російського богатиря, чия сила в правді. 

 

Вражає, що "Брат" (1997) знятий усього через три роки після тарантіновського "Кримінального чтива". Романтика бандитизму вела перекличку з обох півкуль. Причому "Брат", зрозуміло, працював на реалістичну картину світу, ту, котра за вікном. Тільки у 2000-му, коли в реальності з'явилися прикмети коміксу, Балабанов дозволив собі зняти особливо несерйозне іронічне продовження "Брат-2", де Багров і Америці дає прикурити. Єдиний смішний фільм у його кар'єрі. 

 

Дилогія про Багрова прогриміла в усіх колишніх братніх республіках. А вже фільми Балабанова ніколи такого успіху не мали. Вони залишилися в зоні професійного й інтелектуального інтересів. За ним закріпилася слава режисера, що знімає похмуре, неатрактивне кіно. 

 

Адже навіть із класикою він працював у певному напрямі — Бекетт, Кафка, булгаковський "Морфій". І жодна сатира на 90-ті — "Жмурки" чи "Мені не боляче" — його репутації не виправила. 

 

Це вже були 2000-ні з актуальністю гламуру, безтурботності, у крайньому разі — максимально естетично упакованих філософських розмірковувань. А Балабанов продовжував дивитися на епоху зі своєї особливої дзвіниці. 

 

На "Мені не боляче" закінчився кінороман Балабанова з Санкт-Петербургом. Містом, яке він гостро відчував і яке саме таке в його фільмах, яким його НЕ люблять корінні жителі. Місто-сон, місто-морок, місто-примара. Саме цей образ Пітера, який пройшов через "Щасливі дні", "Брата", "Про виродків і людей" та "Мені не боляче", мені особливо дорогий. (Хто бачив Петербург Балабанова, ніколи не зітхатиме за атмосферою "ПітерFM").

 

"Мені не боляче" — дивно ніжна картина для суворого балабановського кінематографа — була відтягнутою пружиною, вслід за якою режисер ударив у лоб таким опусом, що не кожен осилить, і кожен жахнеться. 

 

Від деяких фільмів буває фізичне відчуття жаху. Впевнена, що у зв'язку з "Вантажем 200" річ не тільки в майстерності, а й у чистій випадковості. Або в енергетичному заряді ненависті, який вкладає режисер. Але все-таки наполягаю на формулі "зійшлося". Щось схоже переживаєш на "Необоротності" Гаспара Ное чи "Потішних іграх" Ханеке. Страшно важливе це кіно в балабановській творчості. Адже й сам він прийшов у кіно наприкінці радянської епохи (хто знає, якого кінобунтаря ця система могла б виростити, якби проіснувала хоч на 10 років довше). А став хранителем пам'яті про часи, що йдуть на зміну. Мабуть, за фільмами Балабанова судитимуть не так про епоху, як про душевний стан людини. У 90-ті минулого століття, 2000-ні. Звісно, цей стан далеко не універсальний у сенсі поколінь. Мені, людині, яка на той час уже дещо тямила, ці роки не бачилися такими безпросвітними. Але в Балабанова була своя оптика. Замилити її він не давав нікому.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Ольга Клінгенберг, «Дзеркало тижня. Україна»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
19454
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду