Першою стала нова постанова Кабінету міністрів під номером 168. Вона змінила правила видачі ліцензій на прокат кінокартин, прибравши звідти слова про заборону видачі ліцензії фільмам, дубльованим за межами нашої країни.

Другою — візит податкової міліції на студію LeDoyen, яка виробляє більшу частину кінодубляжу країни, що завершився конфіскацією обладнання студії. Саме цей випадок примусив громадські організації та опозиційних політиків звернути пильну увагу на ситуацію з дубляжем — і помітити, крім того, також постанову Кабміну, яка спочатку пройшла непоміченою.

Врешті-решт податкова спішно повернула студії обладнання, а народний депутат Олена Бондаренко від імені влади закликала не політизувати окремий випадок конфлікту податківців та бізнесу. За її словами, жодної спроби знищити український чи україномовний дубляж тут немає — йдеться лише про несплату податків компанією B&H, дочірнім підприємством якої є LeDoyen. Але, як кажуть, ложечки знайшлися, а осад залишився: низка громадських організацій і політичних сил уже склали наїзд на студію та нову постанову Кабміну в єдину картину. Так, партія «Наша Україна» звинуватила владу у свідомому знищенні українського дубляжу на догоду російським кінопрокатникам.

Чи обґрунтовано? Цілком можливо. Справді, у Партії регіонів були помічені як політики, котрі активно виступають за обмеження україномовного дубляжу на користь російського, так і бізнесмени, що мають особисті причини для лобіювання скасування вищезгаданої норми закону (а заодно й для ослаблення позицій B&H). Щоб краще зрозуміти сьогодення, звернімося до недалекого минулого.

Автор цих рядків уже колись писав про приховану боротьбу навколо українського кінодубляжу. Те, що ми бачимо тепер, надто добре вкладається у модель дій, яка вибудувалася ще тоді.

До першої половини «нульових» повноцінної індустрії кінодубляжу в Україні не було. Українські кінотеатри жили за рахунок російських компаній, купуючи кіно в них. Часто це були старі фільмокопії, куплені задешево по закінченні прокату фільму в РФ. Згубність такої схеми для глядача сумнівів не викликала: по-перше, плівка часто була вже не ідеальної якості, по-друге, кіноновинки доходили до українського глядача з запізненням, і, по-третє, подивитися кіно українською мовою було категорично неможливо. Але те, що ущемляло глядача і державу, виявилося дуже вигідним для багатьох прокатників. Просто й дешево купити фільмокопію за 2 тис. дол. і ганяти її до дір з урахуванням того, що народ однак піде дивитися — адже альтернативи немає.

Стартом став 2006 рік, коли компанія B&H випустила на кіноекрани дубльований українською мовою мультфільм «Тачки». Над перекладом трудилися дуже ретельно, намагаючись довести: український дубляж конкурентоспроможний. Це вдалося: українські переклад і дубляж мультфільму виявилися на голову вищими за російські аналоги. Згодом успіх був закріплений другою частиною «Піратів Карибського моря». Так розпочався шлях, який привів B&H до національного лідерства.

Поворотний момент чекав індустрію у 2008 році, коли з подачі Мінкульту було ухвалено постанову Кабміну, яка забороняла видавати прокатні свідоцтва фільмам, дубльованим не українською мовою (втім, всупереч поширеній думці, демонстрацію мовою оригіналу заборонено не було, і фільми російського виробництва завжди йшли в російському ж озвученні). Якщо сам факт виходу українського дубляжу просто створював індустрії кінематографічного секонд-хенду сильного конкурента, то ця постанова знищила її на корені. Демонструвати в Україні фільмокопії з РФ стало просто неможливо, схема з чудовою рентабельністю зруйнувалася, як картковий будиночок. Природно, це викликало хвилю обурення в деяких прокатників. Так, гендиректор ТОВ «Мультиплекс-Холдинг» Антон Пугач страхав падінням відвідуваності кінотеатрів і обіцяв ще більше. Практика засвідчила, що він помилявся: відвідуваність кінотеатрів наступними роками лише зросла.

Крім кінопрокатників, обурювалися й народні депутати Партії регіонів. Так, Вадим Колесніченко та Ірина Бережна заявили про порушення прав російськомовних громадян. Якщо перший і раніше послідовно виступав за збереження й розширення прав російської мови в Україні, то у випадку з Бережною допитливі журналісти швидко виявили конфлікт інтересів. Вона, як сама визнала, була «дуже близьким другом» медіамагната Бориса Фуксмана, одного з власників мережі мультиплексів Cinema City, частка в якій належала також російській компанії «XX століття фокс СНД». Опоненти Бережної натякали також на її причетність до управління «Мультиплекс-Холдингом» Пугача. Хай там як, за турботою про права російськомовного глядача прозирав захист тієї ж таки схеми збуту секонд-хенду. Але — не склалося.

Здавалося б, після приходу до влади Віктора Януковича ситуація могла змінитися знову. Вона змінилася, але зовсім не так, як очікували прибічники закупок російських фільмокопій. Уже в 2010 році Міністерство культури ініціювало зміни до законодавства. Згідно з новими нормами, фільми можна було дублювати будь-якою мовою... але тільки на території України.

Для тих, хто намагався прикрити особистий бізнес-інтерес турботою про російськомовних громадян, це виявилося ударом під дих. Ось він, дозвіл дублювати російською, було б бажання! Але закуповувати в сусідів однак не вийде — замовляйте озвучування в рідних студій. Тому масового повернення російського дубляжу на екрани не було: навіть люди, котрі за кілька років до цього твердили, що україномовний дубляж жахливо нерентабельний, вирішили, що в Україні простіше й вигідніше замовляти саме його. Тому наразі словосполучення «український дубляж» і «україномовний дубляж»  фактично є синонімами, хоч, із юридичної точки зору, дубляж в Україні може здійснюватися будь-якою мовою.

І ось виникли нові обставини.

Спочатку розглянемо юридичну частину прийнятих змін. Отже, що дало політикам і громадським активістам привід стверджувати, що уряд скасував вимогу обов’язкового дубляжу на території України?

Документом, у якому містилася ця вимога, було Положення про держсвідоцтво на право розповсюдження і демонстрацію фільмів. «Територіальна прив’язка дубляжу» згадувалася в ньому двічі.

По-перше, у пункті 6, згідно з яким для отримання прокатного свідоцтва необхідно було пред’явити Держкіно «фільмокопію на кіноплівці... яка відповідає технічним вимогам для перегляду, дубльована (озвучена, субтитрована) українською мовою на території України суб’єктом господарювання, який виробляє товари, виконує роботи та надає послуги на території України».

По-друге, у пункті 10, де підставою для відмови у видачі свідоцтва називалася така причина: «якщо фільм дубльований або озвучений не на території України».

Лютневою постановою Кабміну №168 пункт 6 зберігався в тому самому вигляді, але пункт 10 був переписаний повністю, і вищенаведені рядки з нього зникли. На думку нардепа-нашоукраїнця В’ячеслава Кириленка, це зробило закон двозначним. У свою чергу, регіоналка Бондаренко посилається саме на збереження шостого пункту, стверджуючи, що обов’язковий дубляж на території України збережений і в новій постанові.

На жаль, це не так. У пункті 6 було й залишилося «дубльована (озвучена, субтитрована)». У переписаному пункті 10 було «дубльована чи озвучена». Помічаєте різницю? Простіше кажучи — досить подати у Держкіно субтитровану на території України фільмокопію, а вже де накладена звукова доріжка — це більше не регулюється. Очевидно, це вже абсолютно інші умови, які відкривають український ринок для стрічок, дубльованих у РФ. Живим доказом цього можна вважати фільм «Примарний гонщик-2», запущений у ряді кінотеатрів країни в російськомовному дубляжі російського ж походження.

На цей час найбільшим китом у морі українського кінобізнесу є Богдан Батрух — власник компанії B&H, студії LeDoyen і мережі кінотеатрів «Кінопалац». B&H контролює близько половини українського ринку кінопрокату й має прямі контракти з низкою голлівудських «мейджорів» (зокрема Walt Disney Pictures, United International Pictures і Sony Pictures Entertainment). LeDoyen же — єдина в країні студія запису, обробки та зведення звуку у форматі Dolby Digital і контролює близько 60% ринку українського дубляжу. Саме тому окремий факт наїзду на LeDoyen був сприйнятий багатьма як наїзд на галузь у цілому.

Як заявили згодом юристи B&H, проблеми з податковою міліцією у компанії розпочалися ще наприкінці 2010 року. Податківці обвинувачували компанію в ухилянні від податків на 18 млн. гривень загальної суми. Юристи B&H наполягали, що компанія й не повинна платити гроші, посилаючись на власні трактування податкового законодавства. У середині 2011 року справа дійшла до суду, який підтвердив думку B&H. Однак згодом апеляційний суд підтримав податкову. На цей час, за версією B&H, справа перебуває на касації.

Однак 5 квітня 2012 року сталося загострення конфлікту. Представники податкової міліції обшукали офіс B&H, конфіскувавши як її документацію, так і документацію інших компаній, що там зберігалася. Пізніше того самого дня вони відвідали офіс LeDoyen, вилучивши не тільки документацію, а й апаратуру. Останнє було прямим втручанням у роботу студії: під загрозою опинилися кілька робочих контрактів. На щастя, 9 квітня техніку все-таки повернули, і компанія продовжила свою роботу. Прикметно, що LeDoyen, хоча й належить Богдану Батруху, не є фігурантом справи про несплату податків.

DT.UA жодним чином не наполягає на правоті тієї чи іншої сторони в цьому конфлікті. Чи винен B&H державі, і якщо так, то скільки — сподіваємося, незабаром з’ясується. Але дивують дії працівників податкової міліції. Якщо існують претензії до B&H, який сенс, хай навіть тимчасово, вилучати звукозаписувальне обладнання в її дочірнього підприємства? Навіщо? Ці дії важко пояснити логікою розслідування податкових порушень. І надто просто — логікою рейдерського «кошмарення». Утім, Олена Бондаренко вже заявила, що у файлах LeDoyen виявлено якусь «чорну бухгалтерію».

«Мені теж дуже б хотілося дізнатися, що це за бухгалтерія», — так прокоментував DT.UA зазначену заяву сам Богдан Батрух. На даний момент керівник B&H чекає розвитку процесу і заспокоює громадян заявою, що після повернення техніки LeDoyen продовжує свою роботу.

Уточнимо: український ринок дубляжу — це не банківська сфера, не збут кольорових металів і не роздрібна торгівля. Це невелика галузь із мізерним внеском в економіку країни. Але наявність і збереження цієї галузі має велике значення — не так економічне, як гуманітарне. При перебоях із хлібом видовища особливо цінні.

На цей час загроза нібито минула: обладнання LeDoyen повернули, контракти не зірвано. Але увага суспільства й політикуму до теми прикута надовго. Залишаються нез’ясованими деякі питання. Якщо Мінкульт змінами до законодавства хотів розширити використання російської мови в кінотеатрах України, то чому все це було проведено так тихо й так половинчасто, без внесення змін у шостий пункт положення? Якщо ж ішлося про дії бізнес-лобі, то чи усвідомлювали в уряді, якими можуть бути наслідки не тільки для «маленької, але своєї» індустрії дубляжу, а й для всього суспільства? Чи усвідомлювала податкова, що за LeDoyen є кому заступитися — не тому, що вони такі хороші, а тому, що їхня робота справді затребувана?

Сумно, що обговорення цієї проблеми рано чи пізно скочується до мовного питання. Насправді воно тут ні до чого. Як ми вже казали, з 2010 року на студіях України можна замовляти дубляж хоч російською мовою, хоч суахілі, було б бажання. Інша річ, що прокатники, виходячи з власних, прагматичних, міркувань, віддали перевагу саме українській. Говорити треба, швидше, про захист «свого» дублера, власної маленької індустрії, лише недавно створеної з нуля, але вже корисної й конкурентоспроможної. Ну або (принаймні) про відсутність атак на неї з боку рідної держави.

 

Ілюстрація - http://dt.ua