Нам цікава ідея створення інтелектуальної корпорації, чим займається в Росії керівник видавництва «Новое литературное обозрение» Ірина Прохорова. Подібною ідеєю із самого свого заснування займається газета «День». У московській студії «Радіо Свобода» днями говорили про президентські перегони, в яких Ірина Прохорова була довіреною особою свого брата.

Пропонуємо читачам уривки бесіди Ірини Прохорової, в якій брали участь журналіст «Радіо Свобода» Данило Гальперович, спеціальний кореспондент видавничого дому «Комерсант» Анна Наринська і шеф бюро «Лос-Анджелес Таймс» у Москві Сергій Лойко.

— Я думаю, це, швидше, враження. Ніколи не приховувала, чия я сестра, і мій брат від самого початку заснування журналу мені допомагав, і завдяки йому журнал стартував. Тоді він ще не був тим, ким є зараз, і слова «олігарх» ще не було в практиці нашого спілкування. Тоді ще був кооператив, він був зовсім молодим чоловіком, і на ті невеликі гроші, які були, він просто допоміг мені стати на ноги. І я щоразу дякувала йому, навіть публічно — за те, що він допомагав гуманітарній науці вижити. Брат просто тривалий час не був публічною фігурою. Він був банкіром, займався іншою сферою діяльності, тому, напевно, прямої асоціації не було. Інша справа, коли виник фонд. А вже коли він став політиком, абсолютно зрозуміло, що це стало відомо більшій частині публіки. Мені видається дивним, якби я почала ходити і підкреслювати, хто у мене брат. І у нього не було бажання бути на виду, хоча він допомагав дуже багатьом у 1990-ті роки, підтримував величезну кількість людей, інституцій тощо, але це була приватна підтримка, цілком безкорислива. А потім інтерес зазвичай до таких людей, як мій брат, швидше, у сфері «жовтої» преси. Якось дуже цікаво про життя графів і багатих послухати. Як правило, бізнес-світ — закритий, тому це, можливо, якось не поєднувалось одне з одним.

— Це запитання ставить мені багато хто, і я, чесно кажучи, не дуже розумію, як на нього відповідати. Те, що я щиро хвалю свого брата, ніяк не применшує моїх достоїнств у своїй сфері. В даному випадку я не тушуюсь, але вважаю, що ті 20 років, упродовж яких я займаюсь розвитком «НЛО» як цілої інтелектуальної корпорації, це взагалі дуже важлива річ для мене і особистий величезний проект, який має великий резонанс в освіченому середовищі. Таких проектів доволі багато в різних культурних сферах, і те, що вони, на жаль, практично невідомі широким глядачам, це сумне явище. І я думаю, що той приголомшливий успіх, який мали ці дебати, окрім інших складових, це те, що вперше виникла на телебаченні розмова про культуру, і я була просто представником тієї, даруйте, культурної верстви, доволі численної, креативної, але абсолютно відрізаної від засобів масової інформації, від пояснення людям, чим ми взагалі займаємось і наскільки це важливо для розвитку країни. Чомусь завжди вважалося, особливо в останні десять років, що людям треба давати якусь легку розвагу, і вони абсолютно не здатні сприймати ідеї. І з’ясувалося, що годинна розмова про проблеми культури торкнулась величезної кількості людей різних професій, верств тощо. У цьому випадку я себе сприймаю не лише як довірена особа брата, але і як довірена особа мого професійного середовища, я його захищала, показуючи, що головне — це ми, а не якісь люди, які брязкають зброєю та анекдотами, почуваються господарями життя.

— Нічого нового в цій люмпенізації немає, це взагалі була вся тактика радянської влади, яка однією рукою начебто сіяла просвіту, а з іншого боку, насаджувала культ такого люмпенського ставлення до життя. І це реанімація у зв’язку з ідеєю ностальгії за радянським, і ці технології просто задіяні. Але це дуже погано, що запит на культурного героя, скажімо, ніяк у медіа не реалізується. Із моєї видавничої і благодійної практики я не стала б говорити, що більша частина суспільства тяжіє до люмпенства. Вона тяжіє, тому що більше ніякого вибору людям не дають. Я не втомлююсь повторювати, що кредит довіри до культури і поваги до освіти дуже великий у всьому суспільстві, тому що це безпомилково сприймається людьми як реальний і єдиний соціальний ліфт. Якщо ми хочемо вивести дітей у світле майбутнє, їм треба дати освіту, це розуміють усі, і навіть ті, кого ми часто називаємо люмпенами. Я хочу показати, що коли ми, приміром, п’ять років поспіль робимо книжковий ярмарок у Красноярську, туди приходять дуже різні люди, не лише культурна верства, яких більшість, але приходять люди абсолютно різних професій. Тому що це внутрішньо сприймається як престижне, а це дуже важливий чинник залучення до культури, і я би сказала, що просто бракує роботи з людьми. А що, яку інформацію ці люди отримують? Який інший культ вони можуть створювати? Вони теж бачать, що в країні все неблагополучно, і такі прості уявлення, що потрібна сильна людина, ось такий мужик, який поведе нас у правильний бік. А вже далі добудовується образ цього сильного. І це цілком можна обговорювати — хто такий сильний лідер, які якості сили...

— Але це ж усе-таки початковий процес переосмислення в нашому суспільстві пріоритетів. Звичайно, якщо ми серйозно не говоритимемо про освіту, про реформування всеобучу, які необхідні, ми закладаємо міну швидкої дії під себе. Адже якщо ми відкидаємо більшість людей в абсолютно безграмотну сферу, це катастрофа, особливо для постіндустріального суспільства. У даному випадку я цілком самокритична і розумію, що просвітницькі функції мають бути одними з пріоритетних у нашій професії, чого ми частково якось не розуміємо. І пошук правильної мови донесення нових смислів має бути різний. Якщо люди не готові сприймати складні спеціалізовані тексти, можуть бути і розважальні тексти, але це не має бути жуйкою ідеологічною, а це мають бути серйозні речі, доступною мовою розказані людям.

— Мені здається, і я можу в цьому випадку, швидше, процитувати свого брата, що він у цьому сенсі правий. Думаю, що ми наразі перебуваємо у процесі зміни взагалі всього партійного життя, не лише в Росії, але й у світі. Ми бачимо, як з’являються інші партії, інші гасла, що старий поділ на правих і лівих, демократів і консерваторів — ці всі поняття перестають працювати. Насправді у світі відбуваються титанічні зрушення, і в політичному житті зокрема. І мені здається, те, що брат намагається сформулювати, можливо, він не знайшов ще чітко, але він відчуває, що в Росії назви себе демократом, соціалістом — ці назви нічого не виражають. Суспільство наше вельми специфічно стратифіковане, його ми навіть до кінця не розуміємо. Мені здається, він нащупує опору, те ядро людей, які можуть називати себе ким завгодно, але в життєвих практиках і своїх внутрішніх відчуттях хочуть демократичного розвитку. А саме — те, що висувала Болотна: свобода, відповідальність влади за життя і безпеку, повага до людини, тобто ціла низка важливих базисних речей, які люди можуть абсолютно не асоціювати, умовно кажучи, з демократією, оскільки слово затерте і ошельмоване в 1990-ті роки, але абсолютно чітко систему цінностей вони визначають. Почекаймо.

— Я сказала б, що, напевно, у нинішнього президента, який ось-ось вступить на посаду, два шляхи. Я висловлюю знову ж таки свою особисту думку. Якщо він почує протестний рух, меседж суспільства, яке просить, вимагає якихось змін, назрілих у його надрах, тоді буде якийсь розумний компроміс із суспільством, якась лібералізація цілої низки законів, не лише політичного, але і соціального, і культурного життя. Другий варіант — навпаки, спробувати зберегти статус-кво і, грубо кажучи, закручувати гайки. На мій погляд, другий варіант катастрофічний з усіх точок зору, зокрема й для самого президента. Що в цій ситуації переможе — ну, знаєте, ми, напевно, в якийсь момент побачимо. Мені дуже хотілося б сподіватися на якийсь здоровий глузд. Як на мене, тут усе залежить не лише від нього самого, але й від тієї команди, яка складеться довкола нього, хто визначатиме багато в чому його бачення ситуації і знання про країну. У даному сенсі ми стоїмо, здається, на роздоріжжі більш позитивного сценарію і більш драматичного. Що переможе — Бог його знає. Але, з іншого боку, по-моєму, тут щось залежить від самого суспільства, від ступеня його самоорганізації, від ступеня свідомості, розуміння, консолідації, кристалізації деяких серйозних, чітких вимог, не просто крики «геть», але вже формулювання, в чому суть протесту. І це, мені здається, буде такий обопільний процес. І суспільство наразі в такому становищі, що воно теж обирає шляхи розуміння. І що тут переможе — здоровий глузд і чітке усвідомлення чи деструктивні протестні настрої просто захлеснуть. У нас уже були сумні історії цих перевертань човнів, що призводили до катастрофічних сценаріїв. Хочеться сподіватися, що сумний досвід навчив суспільство шукати інших шляхів боротьби за соціальну справедливість.

— Звичайно, відбувається, що дуже сумно. І мені здається, що особливо небезпечним є те, що просто розмови про церкву як соціальний інститут взагалі не ведуться багато років, це стало зоною умовчання, таким собі табу. А на мій погляд, це погано для самої церкви передусім. У даному випадку я прямо говорю — я людина невіруюча, до церкви не ходжу, при цьому дуже поважаю віруючих людей, у мене багато друзів, як я вже говорила, які вірили в 1960-1970-ті роки, коли це зовсім не заохочувалось. По-моєму, на початку 1990-х років у Російської православної церкви і взагалі у конфесій російських — все-таки у нас багатоконфесійна держава — був історичний шанс, який, як на мене, не використовується. Саме у нашому жорстокому напівкримінальному суспільстві запит на гуманність, гуманізацію життя колосальний. І ось тут, здається, у церкви ось така священна місія — бути посередником між репресивною владою і змученим суспільством. І мені сумно, і у нас є багато чудових священиків, які рівно цим займаються — просвітництвом, намагаються вести розмови про реформування церкви, що необхідно. І дуже сумно, що цей шанс упускається. І в даному випадку трагедія російської церкви в XX столітті багато в чому була спровокована тим, що церква не змогла добитись незалежності від держави, вона була служницею державної влади, що трагічно позначалось на ній. І дивно, що, добившись незалежності, на мій погляд, церква не розуміє, що зближення з державою згубне для самого інституту церкви. Шкода, що це не обговорюється відкрито, і по-моєму, це дуже позитивно позначилося б на ставленні до церкви і, можливо, залучило б до неї велику кількість людей, які потенційно хотіли б вірити. Тобто вже інституційно вірити, скажемо так.