Рівно п'ять років тому, у січні 2007-го, убили редактора стамбульської газети «Агос», вірменина Гранта Дінка. Він став останньою жертвою «Списку 24 квітня» - реєстру вірменської інтелігенції, що загинула внаслідок обстоювання права свого народу на самоідентифікацію. Громадянську позицію Дінка, вірменина походженням, сформував саме біль від величезної рани на тілі його народу. Журналіст ототожнював себе також і з народом Туреччини, проте заперечував (інколи вкрай різко) офіційну турецьку версію, згідно з якою причиною масової загибелі вірменського населення османської Туреччини 1915-го стали тяготи Першої світової війни й озброєні зіткнення всередині країни, а не цілеспрямоване знищення. Юний турецький фанатик Огюн Самаст, щоб помститися, розстріляв Дінка біля входу в редакцію «Агоса». «Такі злочини применшують все людство», «Ми віддали землі найбезстрашнішого героя за 90 років» - співчуття такого змісту отримувала редакція «Агоса» не лише від вірмен, а й від турків.

Через два з лишком роки після вбивства Дінка голови зовнішньополітичних відомств Вірменії й Туреччини підписали протоколи «Про розвиток двосторонніх відносин» і «Про відновлення дипломатичних відносин», які Анкара розірвала ще 1993-го року у зв'язку з азербайджано-вірменською війною в Нагірному Карабасі.

Про те, чи змінило вбивство журналіста Гранта Дінка вірмено-турецькі відносини, про інформаційні процеси на пострадянському просторі, про трагічні сторінки українського й вірменського народів «День» розмовляє з головою журналістського об'єднання «Асоціація іноземних кореспондентів Вірменії» Тиграном ОВАННІСЯНОМ.

- Вірменська й турецька інтелігенція з болем відреагували на вбивство журналіста Дінка. Чи стала ця єдність у поглядах на злочин проти свободи слова однією з причин дипломатичного зближення між Анкарою і Єреваном?

- Навряд чи. Підписання тодішніх протоколів було продиктоване насамперед Сполученими Штатами Америки й низкою європейських країн. Анкара теж мала свої причини підписати протоколи. Із заявою про наявність дорожньої карти МЗС двох держав виступили 22 квітня 2009 року, тобто саме напередодні Дня пам'яті вірменів, загиблих в османській Туреччині. Так Анкара спробувала запобігти визнанню геноциду країнами світової спільноти, а також політизації подій 1915 року в османській Туреччині у щорічному виступі президента США. І Барак Обама у своїй промові 24 квітня поняття «геноцид» так і не використав. Сполучені Штати і країни Європи, які мають економічні - нафтогазові і транзитні - інтереси на Близькому Сході, бачать регіональним лідером саме Туреччину. Власне кажучи, вибір у них був невеликий, адже непередбачуваний ісламський Іран ніяк не може бути спільником Заходу у проблемному регіоні.

Що ж до вірменської інтелігенції, то вона досить нервово поставилася до підписання протоколів 2009 року щодо нормалізації відносин між офіційним Єреваном і Анкарою. Особливо діаспорна. Про це свідчила реакція на круїз президента Вірменії Сержа Саргсяна країнами, де є великі вірменські діаспори. Діаспора вважає, що без визнання Туреччиною подій 1915 року геноцидом налагоджувати з нею будь-які відносини неприпустимо.

- Держдума Росії назвала 24 квітня Днем пам'яті жертв геноциду вірменів ще 1995-го. До того ж саме російські війська охороняють кордон Вірменії з Туреччиною, тобто з Північноатлантичним альянсом. Додамо загальний для обох країн православний чинник. Здавалося б, у питанні визнання геноциду саме Кремль повинен був стати головним лобістом Вірменії в Анкарі. Але так і не став. Чому, на вашу думку? Тому, що Туреччина могла нагадати Москві події 1932 - 1933 років в Україні, розстріли 1937-го?

- Такі питання слід розглядати у бізнес-площині. Не випадково першими геноцид вірмен визнали країни, які не стурбовані своїм бізнес-становищем на Близькому Сході, наприклад, Уругвай - 1965-го, Кіпр - 1982-го, Австралія - 1997 року... Того ж 1997-го Рада Європи ухвалила рішення, згідно з яким відмова нинішньої Туреччини визнати геноцид вірмен 1915 року стає непереборною перешкодою на шляху вступу Туреччини до Ради Європи. У Всесвітньої ради церков і Підкомісії ООН з прав людини теж немає бізнесу - ці організації геноцид вірмен і визнали, і засудили.

Можливо, мовчання офіційного Києва щодо геноциду вірмен також продиктоване бізнес-інтересами. Друг Туреччини Азербайджан разом із Україною входить у регіональну організацію ГУАМ. До того ж ця країна на Каспії теж має великі паливні ресурси. Тож чи варто Києву псувати відносини з Анкарою, а отже, і з Баку?

Паливні ресурси - головний, на жаль, чинник сучасної дипломатії. Таким козирем можна побити будь-яку іншу карту, у тому числі навіть такі очевидні факти, як...

- ...визнання Голодомору українського народу геноцидом?

- Будь-які.

- Чи не найважливіша новина тижня: французький сенат ухвалив закон про введення кримінальної відповідальності за заперечення визнаних Францією геноцидів, тобто Голокосту й геноциду вірмен. Анкара ще до початку голосування пригрозила Парижеві серйозними наслідками, але французів це не зупинило. Як Україні домогтися від міжнародного співтовариства визнання Голодомору 1932 - 1933 років геноцидом?

- Будь-яку сторінку історії не можна вважати закритою доти, поки суспільство зробить належні висновки із прочитаного. І головне, що повинна робити нація в таких випадках, - виробити щодо геноциду загальну точку зору, яку повинна поділити держава. Наступний етап - держава роз'яснює позицію народу парламентам європейських країн. Тому що або в питанні визнання чи невизнання геноциду настає історична справедливість, або народ переживе ще одну таку трагедію. Третього не дано. Але доти, поки все українське суспільство не увібрало в себе усвідомлення того, що події 1932 - 1933 років були геноцидом, виходити на міжнародний рівень з вимогою визнання Голодомору геноцидом, напевно, неефективно.

- 2012 рік газета «День» оголосила Роком «Списку Сандармоху» і закликала інтелігенцію спільно працювати над створенням антитоталітарної програми для суспільства. «Платформа солідарності ув'язнених журналістів» поширювала заяву про те, що 1915-1917 рр. младотурки вбили 1 мільйон вірмен. «1915 року із Стамбула вивезли 220 представників вірменської інтелігенції, яких у дорозі знищили, могили 32 убитих у цей час журналістів досі не знайдено». Чи створено у Вірменській державі, суспільстві програма пам'яті під умовною назвою «Список 24 квітня» і чи стала вона об'єднуючим чинником для вірменської нації?

- Виправлю: у Вірменії ми говоримо про півтора мільйона вбитих. Звичайно, об'єднуючий початок створено: громадяни нашої країни вважають, що без визнання геноциду вірмен майбутнього не має ні Вірменія, ні Туреччина. У нашій країні геноцид визнано на державному рівні. У жодного вірменина немає сумнівів, що геноцид був. Підсумком тих подій стали великі територіальні поступки з вірменського боку (наприклад, колиска вірменської нації - гора Арарат - розташована на території сучасної Туреччини) і те, що наш народ розсіяний по всьому світу як жоден інший.

Ми прагнемо не зациклюватися на темі геноциду. Ми - за нормалізацію відносин із Туреччиною і Азербайджаном, за відкриття доріг, кордонів, мостів тощо. Але що заважає Туреччині зробити дуже важливий із точки зору історії крок? Адже знайшов же канцлер Німеччини сили стати на коліна перед єврейським народом, попросити вибачення у нього за Голокост?!

- Коментуючи вердикт убивці свого колеги (Самаста засудили до 23 років позбавлення волі), турецький тележурналіст Ахмед Хаккан сказав: «Якщо Дінка убили за те, що він - вірменин, значить, я - вірменин. І якщо в Єревані я не зможу сказати, що я - турок, ганьба Єревану, але якщо я в Стамбулі не можу сказати, що я - вірменин, ганьба Стамбулу». Наскільки безпечно бути турком у Вірменії?

- ЗМІ нашої країни ніколи не ліпили з Туреччини образ ворога, хоча, повторю, для кожного вірменина, у тому числі - журналіста, питання геноциду дуже болюче, і ми не можемо повернути в небуття цю трагічну сторінку нашої історії. Громадянську позицію журналіста формує біль від ран на тілі його народу. Тепер стосовно «я - турок» в Єревані або «я - вірменин» у Стамбулі. Неодноразово переконувався, що турки можуть вільно й відкрито говорити у Вірменії рідною мовою. У Туреччині до цього часу живуть вірмени - прем'єр Ердоган називав цифру, що близько ста тисяч. По обидва береги Босфору можна зустріти вірмен асимільованих, які прийняли іслам, щоб вижити. Вірмени відвідують турецькі курорти. Треба зрозуміти, що в Туреччині переслідують не за те, що ти вірменин або не вірменин, - проблеми починаються, коли ти стверджуєш, що був геноцид. Ствердження факту геноциду переслідується в Туреччині за 301 статтею Кримінального кодексу - за образу турецької ідентичності. Саме за цією статтею отримав свого часу строк Грант Дінк.

- Вище ви говорили, що виступаєте за нормалізацію відносин між Єреваном і Баку. Чи закінчилася разом з війною у Нагірному Карабасі інформаційна війна між вірменськими і азербайджанськими ЗМІ?

- Знаєте, у репортажах тамтешніх засобів масової інформації про ситуацію на кордоні й сьогодні звучить слово «ворог»: «З ворожого боку було зроблено постріли по наших позиціях». У вірменських засобах масової інформації слово «ворог» стосовно азербайджанців не вживають. Продовження азербайджанськими ЗМІ інформаційної війни у нас пов'язують з тим, що Баку, можливо, має синдром переможеного, а в цій країні більшість засобів масової інформації контролює держава.

Проте ми добре пам'ятаємо, що частина журналістського співтовариства Азербайджану все ж таки спробувала об'єктивно з'ясувати, що ж насправді сталося у місті Ходжали в чи не найсуперечливіші та найкривавіші дні карабаської війни. Отже, не все втрачено. І саме працівники ЗМІ Вірменії і Азербайджану можуть стати каталізатором поліпшення відносин між двома країнами.

- Вірменію організація «Репортери без кордонів» традиційно називає найдемократичнішою - з точки зору свободи слова і свободи журналістської творчості - державою на території колишнього СРСР, за винятком держав Балтії. Чи справді все у вашій країні сприяє журналістам?

- У Вірменії опозиційної преси більше, ніж провладної, і це добре. Набагато гірші справи з телебаченням - є лише один незалежний канал, і той на периферії - у Гюмрі. А головний виклик для вірменських ЗМІ, як, напевно, і для багатьох засобів масової інформації в Україні, полягає в пошуці балансу між інтересами власника та редакційною політикою видання або телеканалу.

- «Інформаційна війна - синдром переможеного». Цю вашу фразу треба запам'ятати тим, хто працює в «Останкіно»: дуже часто звідти «стріляли» по Україні. Мені здається, щоб зрозуміти, що поганий мир кращий за хорошу сварку, треба побувати у повністю зруйнованому війною Агдаме - колись красивому місті у Нагірному Карабаху - або розпитати про війну в жителів Степанакерта. Які кроки для налагодження відносин між журналістами різних країн пропонує очолювана вами організація?

- «Асоціацію іноземних кореспондентів Вірменії» було створено 1998 року. До неї входять журналісти понад двадцяти країн - власні кореспонденти різних телеканалів, газет і інформаційних видань, що працюють у Вірменії, зокрема таких відомих, як «Франс прес» і «Рейтер». На жаль, у Баку немає кореспондентських пунктів вірменських ЗМІ, азербайджанські ЗМІ не відкривають своїх корпунктів у Єревані, а от у Туреччині вільно публікується вірменською мовою газета «Жаманак» («Час»).

Ми налагоджуємо взаємини між колегами, а отже, між країнами, беручи участь у футбольних турнірах серед працівників ЗМІ. Нещодавно вірменські журналісти відчули теплоту, гостинність і привітність українського народу, побувавши на схожому турнірі в Луцьку в листопаді минулого року. Таке ж ставлення до України ви відчуєте і з боку вірменів.

Ігор Чуб, «День»

Фото - «День»