Останні події, що загрожують Україні міжнародною ізоляцією та перетворенням на протекторат «старшого брата», активно обговорювалися в усіх українських телевізійних ток-шоу. Безпрецедентно різка реакція Європейського Союзу й усього західного світу на судовий вирок Тимошенко, зухвала позиція української влади на західному напрямку за феноменальної м'якості й зговірливості на сході, фактична ревізія європейського вибору України - все це не могло не викликати гострих дискусій.

У студії Ганни Безулик на «5-му каналі» виступили опонентами в цих питаннях два заступники шефа МЗС, нинішній Павло Клімкін та колишній Олександр Чалий. Зрозуміло, що пан Клімкін, який був при виконанні службових обов'язків, за визначенням мав захищати дії влади, що він і робив, але, слід зауважити, досить елегантно, без фанатизму й дурості. Приємно, коли розумній людині вдається зберегти гідність, виступаючи в не дуже гідній ролі. Щоправда, викликав усмішку аргумент, що Європа «образилася» на Україну виключно тому, що президент Янукович вимагав у Європейського Союзу чітких перспектив вступу нашої країни до цього міжнародного об'єднання. Аби були чіткі перспективи, потрібні чіткі кроки щодо демократизації України, відходу від тоталітарно-азіатської спадщини, від рецидивів більшовизму та порушення прав людини. Нарешті, Європі необхідно бачити елементарне людське обличчя й політичну розважливість української влади. Треба навчитися (а для цього мати бажання) чесно грати за правилами, а не з правилами, дотримувати свого слова, з розумінням ставитися до громадської думки Європи, принаймні не ігнорувати її в грубій формі, не зневажати європейські цінності, вважаючи їх «подвійними стандартами» та вигадкою європейських політиків. Ну до якої Європи можна йти з ідеалами помсти політичним опонентам?

У дуже «барочному» стилі, утім як завжди, виступав Олександр Чалий. На його думку, ми наодинці з Європою слабкі, тому нам потрібна допомога Росії. Допомога в чому? У встановленні російського протекторату над Україною, коли всі питання, що стосуються нас, вирішуватимуться в Москві, а не в Києві? Простий люд давно дав оцінку таким «вишуканим» дипломатичним підходам у відомій приказці про те, що «вовків на допомогу від собак не кличуть».

Абсолютно незрозуміло, чому В.Ф. Янукович вирішив, що він може щось диктувати Європі. І невже Харківські угоди нічого не навчили?

Нехай провладні олігархи подумають, що для них означатиме ізоляція України, її закритість для Європи й світу. Що буде з європейськими та заокеанськими ринками для їхнього металу, хімії. Вони чомусь думають, що можуть розмовляти з Європою «по-путінськи», забуваючи, що Україна, дійсно, - не Росія, а це означає, що Захід може обійтися з ними набагато «розкутіше», а якщо треба буде, то й у стилі набагато жорсткішому, ніж у випадку зі справою Магнітського.

Збігнєв Бжезінський уже встиг публічно назвати нашого гаранта «диктатором» - і це дуже погана ознака. До Бжезінського прислухаються й у США, й у Європі, й у всьому світі, хоча в Росії його й намагаються дискредитувати, заявляючи, що його думка сьогодні нікому не цікава. Звісно, вітчизняний олігархат може перевести свої мільярди із західних банків до фінансових установ Москви й Санкт-Петербурга, але там можливі варіанти, зважаючи на специфічну російсько-радянську традицію ставлення до приватної (особливо чужої) власності. Загалом, якщо нинішня влада України бажає стати світовим ізгоєм з усіма наслідками, що випливають звідси, то їй ніхто в цьому завадити не зможе. Невже сліпа ненависть до Тимошенко настільки позбавила нашого гаранта розсудливості?

Торгівля - вільна, але з великими обмеженнями

Хоч як це дивно, пан Чалий висловлював задоволення з приводу підписання М.Я. Азаровим угоди про зону вільної торгівлі з СНД. На ці «граблі» ми вже наступали. Це буде «вільна торгівля» всім, окрім найнеобхіднішого для України: окрім газу й нафти з російського боку та металу, цукру, харчової продукції з українського боку. Вилучення й виключення з торговельної «свободи» зводять нанівець усі угоди.

Журналіст Віктор Шлінчак нагадав, що іще влітку жодних вимог до перспектив членства в ЄС з боку України не було. То чи не йдеться про свідоме торпедування нашою нинішньою владою європейської інтеграції України? І це при тому, що, як зазначив пан П.Клімкін, 70% опитаних українських громадян виступають за інтеграцію з Європою. Натомість нам підсовують «братські узи» з політично реакційними й економічно безперспективними режимами.

А поки В.Ф. Янукович об'їжджає країни Латинської Америки, що в недавньому минулому були справжньою кузнею диктаторів, якими ставали незамінні «вічні» президенти, котрі вміли радикально «розв'язувати проблеми» з опозицією. Щонайменше 150 років історії континенту - це історія всіляких диктатур. Тому латиноамериканська література створила цілий пласт творів, присвячених проблемі диктаторства, влади й насильства. Сподіватимемося, що в українській літературі подібного явища не буде внаслідок відсутності соціальної натури. Хоча якщо комусь дуже захочеться стати в один ряд з Порфіріо Діасом у Мексиці, Фульхенсіо Батістою або Фіделем Кастро на Кубі, генералісимусом Трухільйо в Домініканській Республіці, Франсуа Дювальє на Гаїті, Анастасіо Сомоса в Нікарагуа, генералом Стресснером у Парагваї - треба одразу сказати, що Україна ніколи не знала національної диктатури. Усі диктатури на українській землі були антинаціональними, іноземними, чужими. Достеменно національною, українською в Україні може бути лише демократія. Проте і з цим далеко не все просто. Як дотепно зауважив президент Шимон Перес: «Диктатура в Ізраїлі неможлива, а демократія - нестерпна». Мені здається, що ця фраза характеризує не лише Ізраїль.

Бездарність, на жаль, теж чинник світової політики

Московські підписи М.Азарова обговорювали й у Савіка Шустера на Першому Національному. Савік знову поставив на голосування небездоганне з погляду логіки запитання: «Чи має право Євросоюз нав'язувати свої правила Україні?» Але якщо Україна збирається вступати саме до Європейського Союзу, то які ще правила вона повинна приймати? Ну уявіть собі, наприклад, актора, котрий вступає до Спілки театральних діячів України й публічно заявляє, що програми й статуту СТД він не визнає й не виконуватиме. Як? Фактично цим запитанням ведучий стимулював учасників програми обговорювати «тиск» Європи на Україну у справі Тимошенко. Зокрема, В.А. Ющенку, що з'явився в студії, Савік Шустер поставив запитання: «Якби вирок Тимошенко був ухвалений у ваш час, ви б протистояли такому тиску?» Віктор Андрійович почав ухилятися від прямої відповіді, мабуть, не забувши, з якими плакатами дуже некомпліментарного змісту його зустрічали пікетники перед телецентром. Екс-гарант почав демонструвати таланти бухгалтера, малюючи на дошці цифри й доводячи (вельми переконливо), що за російський газ Україна крок за кроком здаватиме свій суверенітет. Уже сьогодні 25% внутрішнього українського ринку газу здано Росії. На думку екс-президента, ми прийшли до капітуляції. Але в основі всіх бід України він бачить московські газові угоди 2009 року. Шкода, що він не згадав газові угоди 2006 року, коли Україна втратила контракт з ціною газу 50 дол., що мав бути чинним до 2013 року...

Чудову, на моє переконання, оцінку Віктору Ющенку дала російська журналістка Юлія Латиніна. Я не завжди з нею згоден, але ціную її чудовий стиль і афористичність у висловлюваннях. У статті із символічною назвою «Шпанократія», присвяченій нинішній ситуації в Україні, вона приділила увагу й нашому екс-президенту: «...Ющенко є одним з найбільших політичних нещасть, які сталися в Україні. Коли народ під час революції видає мандат президентові на докорінні глибокі зміни й коли президент натомість виявляється... не здатним наполягти ні на чому, коли корупція продовжує пожирати всю державу, коли довкола демократично обраного президента починають товктися якісь «фірташі» й «росукренерги», коли навіть ДАІ, спочатку скасована за прикладом грузинського реформатора, якимсь боком знову з'являється на вулицях, коли відсутність реформ, політичної волі й здорового глузду компенсується псевдопатріотичною риторикою, безконечним зведенням рахунків з колишніми союзниками - це, по суті, страшніше навіть за диктатуру. Тому що з диктатурою можна боротися, а такі, як Ющенко, компрометують саме поняття помаранчевої революції, народної волі та демократичних реформ. Таких персонажів в історії небагато, серед найпомітніших - Мануель Асанья й інші ліві імпотенти, котрі кинули республіканську Іспанію в хаос погромів і стали причиною диктатури Франко, як Ющенко став причиною перемоги Януковича. Так от, кілька останніх років свого правління Ющенко ганив Тимошенко. Але це нехай! Тимошенко була на волі. Але зараз, коли її кинули до в'язниці, підтримати суддів і заявити Бі-Бі-Сі, що «Тимошенко зрадила національні інтереси», тоді як навіть партія Ющенка назвала вирок актом «політичних репресій», - це вже якесь політичне скотолозтво».

Згоден з Юлією Латиніною в цьому випадку цілком і повністю. А щодо зради національних інтересів, то В.А. Ющенко має взяти на себе щонайменше половину відповідальності. П'ять років саботажу реформ в Україні, імітація замість реальних дій, абсолютна неадекватність своїй високій посаді об'єктивно дали ефект національної зради, незалежно від суб'єктивних намірів фігуранта. Ющенко - співучасник Партії регіонів такою мірою, якою Керенський - співучасник партії більшовиків, хоча останній суб'єктивно теж не хотів більшовицького тріумфу. Утім, тут ми виходимо на проблему бездарності як чинника світової політики...

Учасники обговорення з-поміж опозиціонерів дещо охолодили специфічний антиєвропейський «патріотизм» Партії регіонів, депутати якої страшенно обурювалися «втручанням» Європи в «судові справи» України. Пан Чечетов з гордістю заявив, що сьогодні порядок денний для України «не пишуть у Брюсселі й Вашингтоні». Так, цю місію взяла на себе Москва. Чомусь дуже гостро реагуючи на будь-які зауваження європейців, регіонали покірно погоджуються з будь-яким хамством зі сходу.

А в чому, власне, образливість і неприйнятність вимог Європейського Союзу? Хіба наша країна не потребує очищення від корупції й беззаконня, від використання правосуддя як палиці проти конкурентів і опонентів, пошани до прав людини, рівності всіх перед Законом? Невже Партії регіонів це зовсім ні до чого? Регіонали та Янукович декларують європейську інтеграцію України, але з цього природно випливає, що в Україні мають бути такі ж правові й соціально-політичні стандарти, як у Європі. А дехто в Києві хоче привести до Європи латиноамериканську диктатуру зразка 60-х років минулого століття й щиро обурюється, коли європейці не демонструють захвату від подібної перспективи.

Нардеп від БЮТ Сергій Соболєв повідав, що договір про вільну торгівлю з Європейським Союзом (у якому ЄС вдався до істотних поступок Україні) вже готовий до підписання, а український гарант влаштовує сцени й підписання провалює. А у Верховній Раді проголосували за новий виборчий закон, за яким можна буде легко зняти з виборів будь-якого кандидата в депутати. Це щось уже з африканських реалій, а не європейських. То за що ж ображатися на Брюссель?

У Євгенія Кисельова на «Інтері» був майже дослівний повтор програми Савіка Шустера. Але була й відмінність: особливий гість. Ним виявився прем'єр М.Я. Азаров, який повернувся з російського Пітера в незрозумілій якості чи то тріумфатора, чи то пораженця. До речі, витягнути з Миколи Яновича щось членороздільне з приводу його пітерських «подвигів» було практично неможливо. Це не вдалося ні Кисельову, ні іншим журналістам. Відповіді прем'єра зводилися до відомого тексту «усе добре, прекрасна маркізо». Що цього разу віддали Кремлю, прем'єр зберіг у таємниці.

Проте М.Я. Азаров зробив і деякі загальнополітичні заяви, наприклад, таку: «Жодного проросійського лобі в оточенні Януковича не існує». Тобто слід розуміти, що політика капітуляції формується спонтанно, сама собою.

Колишній прорегіональний журналіст Чаленко з властивою йому тактовністю запитав прем'єра, чи не боїться він, що його посадять, як Тимошенко, якщо влада зміниться? І щоб до глави уряду повністю дійшло, задушевно уточнив: «Вас є за що саджати?».

Микола Янович з німецькою педантичністю, детально й докладно почав розповідати, як скрупульозно він дотримується українського законодавства, не допускаючи жодних порушень. Порадіємо за прем'єра й сподіватимемося, що якого-небудь чергового Родіона Кірєєва ці аргументи переконають.

А про підписаний у Пітері договір М.Я. Азаров не зміг сказати нічого обнадійливого. Лунало багато регіональних закликів до патріотизму, що змушували пригадати фразу російського письменника з великим адміністративним досвідом (був губернатором) М.Є. Салтикова-Щедріна: «Щось дуже напирають на патріотизм, не інакше як знову прокрадуться».

Ігор Лосєв,  «День»

Ілюстрація - «День»