Київ. Шосте квітня 2011 року. Презентація «Інвестиційної реформи» з участю Віктора Януковича і Миколи Азарова у викладі одного з бізнес-сайтів (цитата велика, але дуже важлива) мала такий вигляд: «Президент України Віктор Януко­вич доручив Кабінету міністрів відпрацювати іміджеву програму Ук­раїни… За його словами, програма, яку ми маємо сьогодні, не­ефективна. «Покажіть Україну з кращого боку, тому що, коли ми їдемо за кордон, то бачимо, як нас слухають наші партнери — здивовано, начебто ми приїхали з якоїсь «тьмы тараканов», і в центрі Європи немає такої країни», — зазначив президент.

«Миколо Яновичу, таке зауваження... Воно вже всім відоме, що ми не вміємо подати те, що в нас є. Запишіть собі, будь ласка, питання — відпрацювати іміджеву програму за кращими зразками світових стандартів. Попрацюйте з інвестиційними компаніями світового рівня і зробіть професійну рекламу, покажіть, яка Україна», — сказав Янукович.

Прем’єр-міністр Микола Аза­ров, зі свого боку, відповів, що відповідна програма в уряду є, на що президент різко відреагував: «Немає такої програми! Вона виглядає дуже не­привабливо і дуже непрофесійно. Тому ви її підготуйте для презентації, щоб у нас була можливість її подивитися. Якщо президент її

не бачив, як ви можете казати, що вона є?».

На заперечення М.Азарова про те, що програма все-таки існує, В.Янукович відреагував іще різкіше: «Я її не бачив. Не бачив. Тому не розповідайте мені казки. Можете їх розповідати комусь іншому».

Крім загадкової «тьмы тараканов», «з якої» їздить за кордон глава держави з товаришами, у цій новині є ще кілька цікавих моментів. Ну, припустимо, «тараканья тьма» — це зразок редакторського невігластва. Причому масового. Оскільки один редактор не зрозумів, що його співробітник, цитуючи Януковича, просто не знав слова «тмутаракань», яке використав президент, і вирішив, що так і треба. Інші редактори, які продублювали цю новину на своїх сайтах, могли попросту побоятися вносити виправлення в «пряму мову» глави держави. Але набагато цікавіше президентське знання-незнання: з одного боку, Янукович заявляє, що програми немає, а з іншого — підтверджує, що про програму йому відомо, але якість її кепська. І тут з Януковичем складно не погодитися, бо урядова програма, ухвалена 3 червня 2009 року, №554, справді слабка. Зліплена в кращих радянських традиціях. Викликам XXI століття не відповідає. Економічний ефект не прорахований. Цілі й завдання розмиті. Але, що найдивніше, в іміджевій програмі України, розрахованій на 2009—2011 рр., відсутній будь-який натяк на головний іміджевий козир. Тобто на Євро-2012. Хоча логічно все має бути заточено саме під цю подію, а не під піар Голодомору, який було виділено окремим блоком. Ну, припустимо, в 2009 році у верхах (попри браваду перших осіб) побоювалися, що Євро-2012 Україні не втримати. (Якби це сталося, то незрозуміло, про який узагалі імідж могло йтися.) Чому програму не переглянули в 2010-му, коли ситуація кардинально змінилася, неясно. Прем’єр же плоть від плоті громіздкої бюрократичної системи. І оскільки документа ніхто не скасовував, то, з погляду Азарова, Янукович був неправий. Адже Азаров знав, що в 2010 році в рамках саме цієї програми він особисто дав добро на виділення бюджетних коштів. Хіба що, виділяючи гроші, Азаров не вникав у нюанси. Адже він лише прем’єр-міністр, а не експерт у галузі паблік рилейшнз. Мало що іноді підсовують на підпис вищому начальству кабмінівські клерки? Та й сума якась «смішна» — вісім мільйонів гривень, тобто приблизно мільйон доларів. Дещиця із серії «гонорар Дженніфер Лопес за поспівати півгодини в Криму на олігархічному весіллі»… Чи там, хабар-другий — на кшталт тих, у яких звинувачують колишнього главу Держфінпослуг або екс-суддю Зварича…

Київ. 18 липня 2010 року. Кабмін ухвалює постанову №617 «Про затвердження Порядку використання в 2010 році коштів, передбачених у державному бюджеті для фінансової підтримки забезпечення міжнародного позитивного іміджу Украї­ни». Розпорядником восьми мільйонів традиційно визначено МЗС. Те, що для такої країни, як Україна, це гроші ганебні, можна не казати. Ска­жімо, Об’єднані Арабські Емірати витрачають на цей самий привабливий образ країни до п’яти (!!!) відсотків держбюджету. Тобто 6 млрд. дол. на рік. В ОАЕ багато наф­ти? Добре. Для чистоти експерименту візьмімо менш багату Болгарію. Розробка іміджевої кампанії країни тривала в Софії понад два роки. А її проведення обійшлося в 23 млн. дол. Або добре розкручена Туреч­чина. Анкара тільки на залучення українських туристів витрачає щорічно приблизно 800 тис. дол. А в Штатах, які у свій імідж щорічно вливають мільярд, над просуванням імені країни постійно працюють сот­ні представників різних PR-агентств. Та що там країни. Російсь­кий «Газпром» не шкодує щорічно виділяти на свою розкрутку близько

140 млн. дол. А тут…

Отже. У постанові №617 чітко прописано, на що мають піти ці бюд­жетні крихти. Скажімо, на «забезпечення координації МЗСом діяльності міністерств та інших центральних органів виконавчої влади», «проведення соцдосліджень і круг­лих столів з участю вітчизняних ЗМІ», «забезпечення функціонування веб-сайтів МЗС та українських посольств», «забезпечення співробітництва з провідними закордонними ЗМІ з метою розміщення позитивних публікацій, радіо- і телесюжетів про Україну», «видання друкованої продукції іноземними мовами»… Усьо­го 11 конкретних пунктів. Тобто в середньому по 727272 гривні, або 91 022,7 тис. дол., на кожен. З урахуванням того, що вартість газетної шпальти чи хвилини рекламного часу у «провідних закордонних ЗМІ» на порядки більша, до цих альпійських злиднів можна не повертатися. Краще спрямувати погляд у бік набагато цікавішого документа, вивішеного на офіційному сайті українського МЗС. Називається він «Основнi показники виконання паспорта бюджетної програми 1401110 „Фінансова підтримка забезпечення міжнародного позитивного іміджу України“ за 2010 рік». З якого неозброєним оком видно, що вісім бюджетних мільйонів було витрачено не зовсім так, точніше, зовсім не так, як того вимагав Кабмін. По-пер­ше, з 11 пунктів залишилося тіль­ки три. По-друге, за п’ять звітних місяців 985900 гривень (123,24 тис. дол.) пішли на таємниче «забезпечення координації МЗСом діяльності міністерств та інших центральних органів виконавчої влади у сфері формування міжнародного позитивного іміджу». 4366400 гривень (545,8 тис. дол.) — на «забезпечення присутності України в міжнародному інформаційному просторі». І 2388700 грн. (298,59 тис. дол.) — на «виготовлення та поширення за кордоном сучасної презентаційно-іміджевої продукції». Двісті тисяч, закладені на означені в постанові Кабміну поштові витрати, було «заощаджено». Не менш цікавий у цьому документі, підписаному керівником фінансової служби МЗС І.Ярошем, і аналіз. Як витрат коштів, так і ефективності цих витрат, яка дорівнює… 100 відсоткам. Хоча пояснити, що таке, припустимо, пункт 2: «кількість охопленої аудиторії позитивними публікаціями про Україну у провідних закордонних засобах масової інформації, у тому числі електронних — 2500000 людей», досить непросто. Як «охоплювали» — неясно. Багато це чи мало, тобто добре чи погано, — теж незрозуміло. Тому що 2,5 мі­льйона — це навіть не разовий тираж, скажімо, журналу Time. Не мен­ше незадоволеної цікавості вик­ликає й питання щодо вартості охоп­лення кожної закордонної людино-одиниці — 1,8 гривні, тобто 4,5 мільйона бюджетних грошей. Ну, припус­тимо, охопили. І-і-і?.. Де інвестиції?.. А соцдослідження, проведені аж серед 4000 респондентів. 246 гривень на людину, тобто 984000 грн. у цілому. Ну, опитали. І-і-і? Де потоки туристів?.. А до чого прив’язати якийсь 10-тисячний наклад «друкованих матеріалів про Україну іноземними мовами», але без зазначення ціни? На тлі середньої вартості однієї одиниці презентаційно-іміджевої продукції — 239 гривень, але без зазначення накладу…

Також у звіті МЗС немає жодного слова про єдиний іміджевий продукт, який громадяни України (і не тільки вони) могли побачити на власні очі. Тобто про «нові символи України», які так і не відбулися, — Гарнюню та Спритка. Ця історія не менш захоплива, ніж порівняльний аналіз постанови Кабміну й фінзвіту МЗС. Знову залишимо за кадром оцінку художньої цінності анімаційного продукту. Не згадуватимемо й того, що процес народження цих персонажів був оплачений без будь-якого натяку на тендер. Про це вже сказано чимало.

Інша річ, нюанси освоєння 100 тис. дол. Не гривень, а саме доларів США. Оскільки з моменту появи на світ Спритка та Гарнюні (за розробку яких художникові (чи цілому творчому колективу) заплатили аж 400 дол. за пару) МЗС оцінював цей проект саме у валютному обчисленні. І, як з’ясувалося, неспроста. Бо, пояснюючи безтендерність розподілу бюджетних коштів, начальник інформаційного департаменту МЗС

п. Волошин, не кліпнувши оком, розповів, що тендер не проводився, оскільки в МЗС (попри однозначність закону) просто не залишалося часу на його організацію. А гроші потрібно було кров з носа освоїти до кінця року, інакше не дали б нових. І в законі було виявлено шикарну діру. У вигляді дозволу суб’єктам за кордоном (у нашому випадку посольствам) закуповувати товари та послуги за межами території України без тендерів.

Місцем закупівлі було «чомусь» вибрано Великобританію, де українське посольство підписало договір про розробку концепції позиціонування України на світовій арені з якоюсь англійською фінансовою компанією Investinua Capital Limited. Та у свою чергу «вибрала» як субпідрядника київську компанію CFC Consulting. «Віддавши» їм усю креативну частину проекту.

Чому вибір українських дипломатів упав саме на Investinua Capital Limited — питання особливе. По-перше, абсолютно неясно, як саме українські дипломати про цю фірму довідалися. Оскільки, будучи зареєстрованою в 2006 році за адресою 77 EVESHAM ROAD, LONDON, E15 4AL (Сompany No. 05876948), вона не має ні сайта, ні будь-яких озвучених в Інтернеті успіхів і досягнень. Мало того, згідно з офіційною інформацією сайта UKdata.com, де можна вільно отримати дані про будь-яку британську фірму, українське посольство підписало договір про формування іміджу цілої країни України з організацією, чия діяльність належить до категорії 65230. Тобто «інше фінансове посередництво, не віднесене до інших категорій».

Але це не все. На цьому ж таки сайті UKdata.com усі зацікавлені особи (у тому числі й українські дипломати) можуть довідатися, що рахунок Investinua Capital Limited — dormant, тобто неактивний. Тому питання, як саме проганялися наші з вами, тобто бюджетні 100 тис. дол., маршрутом Київ—Лондон—Київ (і чи проганялися взагалі), поки що також без відповіді.

Хоча й це ще не фінал. Оскільки директором і засновником нашої «сплячої» англійської фірми за дивним для українських дипломатів збігом обставин є громадянин України Василь Мірошников. Проживає він у місті-герої Києві і є партнером… правильно — біологічних батька-матері Спритка та Гарнюні — CFC Con­­sul­ting. Про що й повідомляє сайт цієї організації. На який, до речі, з легкістю можна зайти, у тому числі як з офіційного інтернет-представництва українського Міністерст­ва закордонних справ, так і ряду українських посольств. Але, як уже йшлося, ні розробка стратегії, ні зачаття, ні народження Гарнюні та Спритка, якими, крім усього іншого, п. Воло­шин хотів наводнити Андріївсь­кий узвіз (…а у вільний час ми ще й трохи торгуємо сувенірами?), у звіті МЗС не простежуються. Принаймні окремого рядка з приводу витрати цих 100 тис. дол. (або 800 тис. гривень) там немає. Хіба що є згадування про соцдослідження.

Але й тут сутінки й туман. Бо CFC Consulting стверджує, що опитала через Інтернет 2000 людей у п’яти (!) країнах (про науковість і репрезентативність цього «опитування» промовчимо), а за версією МЗС ідеться про чотири тисячі. Хоча це могло бути й два опитування по 2000 людей. Не менш пікантні в непростому виборі «переможця» одкровення самого Волошина. Оскільки, «виправдовуючи» роздачу бюджетних грошей без тендера, він заявив ЗМІ, що CFC Consulting отримала право першої шлюбної ночі не тільки тому, що є ексклюзивним представником CNN в Україні, а ще й тому, що п. Волошин знайомий із цією фірмою особисто. (За наявною інформацією, йдеться про спільне навчання Волошина із засновниками CFC Consulting у КІМВ.)

Останнє на безтендерному тлі у британських інтер’єрах вражає особливо. Хоча й про CNN теж непогано. Особливо якщо врахувати, що до журналістики (чим, власне, й відомий телеканал), «ексклюзивність» ніякого стосунку не має. А йдеться лише про партнерство у сфері розміщення реклами. Принаймні на сайті CNN про «київське представництво» немає жодного слова, тому що єдине бюро CNN у СНД розташоване в Москві.

Далі можна було б іще поговори­ти про доцільність витрачання майже 60 тис. дол. на 583 буклети ук­раїнською мовою, випущених цією самою CFC Consulting. Які призначалися виключно для підвищення освітнього рівня українських чиновників. (Чи не тих, яких МЗС координував за мільйон?) Але цим нехай краще займаються відповідні органи, які контролюють витрачання бюджетних коштів за призначенням. Ідеться все-таки про просування позитивного іміджу країни під егідою МЗС. Що підтвердив у ході недавньої розмови й директор місцевого ко­мітету Євро-2012 Маркіян Луб­ківсь­кий, який сказав, що в розкручуванні іміджу України, як країни, котра приймає Євро-2012, дуже важливу роль мають відіграти наші посольства.

І тут розпочинається друга частина марлезонського балету. З якої стає зрозуміло, чому реалізацію проекту з формування позитивного іміджу України за кордоном треба було забрати у МЗС навіть не позавчора.

Як ми пам’ятаємо, в урядовій постанові №617 було чітко сказано, що частина з восьми мільйонів виділяється на «забезпечення функціонування веб-сайтів МЗС та дипломатичних установ України за кордоном з розміщенням на них інформації іноземними мовами для популяризації на міжнародному рівні української держави». Щоб пересвідчитися в належній чи ні «реалізації» цього пункту (який, до речі, жодних тендерів не потребує), зробімо невеличку прогулянку інтернет-представництвом МЗС. Подивімося, як представлена країна, що приймає третю за значущістю спортивну подію планети на всіх чотирьох континентах.

Для повноти картинки автор цих рядків дослідив усі 86 сайтів українських посольств, усі посилання МЗС на іноземні посольства в Україні, а також сайт самого міністерства. Повірте, що гнітючішу картину в нашому офіційному інформаційному полі знайти важко. Непросто дати оцінку цьому продукту, який є офіційною інтернет-візитівкою країни у світі. Що це? Безлад? Недбалість? Непрофесіо­налізм? Шкідництво?..

Втім, судіть самі. За логікою, Інтернет дозволяє вносити виправлення й корективи більш ніж оперативно. Про це, схоже, добре відомо всім, окрім відповідних чиновників українського МЗС. Ось, скажімо, цілком свіжа новина з головної сторінки сайта МЗС: «2 серпня 2011 року заступник міністра закордонних справ України Віктор Майко прийняв копії вірчих грамот новопризначеного посла Республіки Індії в Україні Раджива Кумара Чандера». Але за посиланням МЗС «посольство Індії в Україні» ми бачимо, що послом цієї країни, як і раніше, значиться Джйоті Сваруп Панде. Та ж сама картина і з сайтом польського посольства, на якому послом значиться Ключковськи, хоча його наступник, Литвин, розпочав виконання своїх обов’язків 30 травня. Те ж саме стосується й сирійського посольства в Києві. На сайті главою диппредставництва значиться тимчасовий повірений Сулейман Абудіяб, хоча посол Сирії Мохамед Саїд Акіль вручив вірчі грамоти Віктору Януковичу ще 6 квітня.

Або ось — сайт Посольства України в Австралії і Новій Зеландії. Згідно із президентським указом №621/2011, посол у цих країнах Валентин Адомайтіс був звільнений ще 30 травня. Однак, за версією МЗС, він досі ще посол. Як і Роман Безсмертний, що на сайті посольства України в Мінську досі перебуває на посаді посла в Білорусі. Незважаючи на президентський указ №640/2011 про його звільнення від 3 червня. А все ще «на посадах» посол у Республіці Корея Володимир Бєлашов і посол у Норвегії Олександр Цвєтков, звільнені президентськими указами №619/2011 і №620/2011 від 30 травня, — це як?

З відсутністю розуміння, як, і головне — хто відповідає за наповнен­ня інформацією посольських сайтів, ще краще. Наприклад, така загадка. Чому на 73 із 86 сайтів українських посольств правила набору телефонного номера досі позначені через вісімку, тобто 8-10-код країни і т.д., а на інших, співзвучно вимогам часу, — 00-код країни і т.д.? Ще більше запитань викликає наявність на трьох посольських сайтах, які представляють Україну у Швейцарії, Ліхтен­штейні, Тунісі, Кенії і Танза­нії, банерних посилань на фонд Ка­терини Ющенко «Україна 3000». Так-так, на той самий, який досі ще будує лікарню майбутнього. Це, вибачте, що — бізнес? Тоді незле було б побачити прайс-лист і уточнити, ку­ди (або кому) йдуть гроші за рекламу фонду. А заодно з’ясувати, як мож­на отримати допуск на інтернет-майданчик МЗС для своєї розкрутки.

А то виходить якась дивна вибірковість. Як із недержавними телеканалами та інформагентствами, котрі рекламуються на сайтах низки посольств, або якимсь Інститутом трансформації суспільства, чий банер зі слоганом «Мій вибір — НАТО» представлений на сайті По­сольства України в Тунісі. Також, на жаль і те, що стосується Євро-2012. Ось той-таки сайт Посольства України в Австралії. Якийсь грайливий банер у салатних тонах — EURO-2012. Будь-хто охочий клацає на нього і потрапляє… ні, аж ніяк не на сайт державного інформаційного центру «Україна. Євро-2012», а на сторінку якогось суто комерційного інтернет-ресурсу. Ще один схожий продукт пропонується й відвідувачам сайта, що представляє Україну відразу в Бразилії, Болівії, Суринамі та Кооперативній Респуб­ліці Гаяна. Мало того, що сайти не цілком зрозумілого походження, — то вони ще й грубо порушують авторські права УЄФА. Оскільки європейський футбольний союз ще 2007 року однозначно заборонив використовувати в назвах ЗМІ все, пов’язане з EURO-2012. Що, між іншим, підтверджує інформація для ЗМІ в розділі «підготовка до Євро-2012» на сайті Посольства України у США. І де-факто виходить, що українське МЗС не тільки ігнорує державний прес-центр, а й демонструє urbi et orbi своє ставлення до міжнародного авторського права. До речі, з офіційним прес-центром, який, за ідеєю, мав бути єдиним інформаційним джерелом, теж повна плутанина. У тій чи іншій формі посилання на прес-центр є лише на 42 сайтах посольств із 86. Те, що діється на інших, більше схоже на пазл для душевнохворих абстракціоністів, ніж на головний інформаційний ресурс МЗС європейської країни. Досить сказати, що на шести сайтах у чистому вигляді видано інформацію під назвою «Пові­дом­лення закордонних дипломатичних установ України про підготовку до Євро-2012» (а в поєднанні з комбінованою інформацією з прес-центру — ще на 17 сайтах), в контексті якої в.о. міністра закордонних справ досі значиться Хандогій, послом України в Хорватії — Маркіян Лубківський, а главою Нацагенства з Євро-2012 — Євген Червоненко, оскільки ці «повiдомлення» обриваються на

4 грудня 2009 року. (При цьому сказати, що інформаційне оновлення посольських сайтів не ведеться, не можна. Так, заява МЗС з приводу арешту Тимошенко з’явила­ся на всіх континентах досить оперативно.) Але це до слова. Поїхали далі. На сайті посольства України в Малайзії і Тиморі інформації про те, що Україна приймає Євро-2012, немає взагалі. І на сайті посольства у Ватикані — теж. Немає інформації про турнір і у версії сайта посольства України в Осло норвезькою мовою. Немає поточних новин на сайтах посольств у Сербії, Сирії, Румунії, Перу, Еквадорі, Колумбії, Марокко, Кіпрі, Киргизії, Іраку, Індонезії, Гвінеї, Сенегалі, на Кубі, Венесуелі, Іспанії та Андоррі.

А при посольствах України в Анголі, Габоні, Ефіопії, Уганді, Джибуті, Сейшелах і представництві в Палестинській автономії сайтів (або посилань на них) просто немає. Тобто десь 122 мільйони людей залишаються неохопленими позитивною інформацією про Україну. Сюди ж, до речі, можна зарахувати й сайт посольства України в Туркменії та Афганістані, виконаний двома мовами — українською і… російською. Це, вибачите, як? Щоб в Афганістані завжди пам’я­тали про обмежений військовий контингент з СРСР?.. Окрема радість — сайт посольства України в Італії: відвідувачам пропонується тільки посилання на ресурс, який розповідає про консульства різних країн італійською мовою...

Причому поки що йдеться тільки про Євро-2012. Але ж на по­сольсь­ких сайтах є ще стільки цікавого, точніше — нецікавого. У тому числі й тому, що 86 посольських інтернет-ресурсів фактично перетворені в піар-майданчики Віктора Януковича, частково — Миколи Азарова, особисто міністра закордонних справ Костянтина Грищенка і трошки самих послів. У найкращих традиціях «дорогий Леоніде Іллічу». Відтворюючи для зовнішнього користувача повну ілюзію back in USSR.

Ми все ще говоримо, що керувати позитивним іміджем країни повинне саме МЗС? Гаразд. Тоді насамкінець три риторичні запитання міністру Грищенку. Чи відомо вам, пане міністр, де, за версією сайта вашого відомства, перебуває в Москві посольство Республіки Мозамбік? Повідомляємо. На сайті МЗС Украї­ни це вул. Гітляровского, 8, кв. 45. (Уяв­ляєте, як автор «Москвы и москвичей» Володимир Гіляровсь­кий уже котрий рік перевертається в труні?) Запитання номер два: чи знає міністр закордонних справ, що, за версією Посольства України в Сирії, День незалежності України відзначається 4 жовтня? Теж ні? То­ді інформуємо, що торік офіційний прийом з нагоди Дня незалежності України відбувся саме цього дня. Тож якщо вітання з Дамаска з нагоди 20-річчя незалежності нинішнього року трохи затримається, не засмучуйтеся. Це не помста за те, що імені посла Сирії досі немає на сайті МЗС. І запитання номер три. Чи мож­на з’ясувати у ваших підлеглих, відповідальних за інформаційну політику, чому на переважній більшості посилань на іноземні посольства в Києві немає даних про сайти цих посольств? Притому що дедалі більше країн упроваджують процедуру надання віз саме через інтернет-реєстрацію на посольських сайтах. Чи слід і далі говорити про розділ в імід­жевій постанові Кабміну з приводу фі­нансування посольських сайтів та іноземних мов — чи час услід за Ви­соцьким запитати: «Где деньги, Зин?»…

Цю екскурсію можна продовжувати довго. Інша річ, що позитиву це не додасть. А вихід потрібно шукати дуже опертивно. Оскільки до початку Євро-2012 залишається дедалі менше часу, іміджевий віз досі буксує між Гарнюнею і Спритком, а МЗС готовий до освоєння чергового траншу. Підтвердженого черговою постановою Кабміну в березні нинішнього року. Правда, пан Волошин пообіцяв, що нинішнього року буде задіяно тендер, але поки що про нього ніхто не чув. Хоча потрібен не тільки тендер, а й позбавлення МЗС непосильного тягаря відповідальності за позитивний імідж країни. Чому? Та хоча б тому, що за весь час «роботи» над іміджем країни зовнішньополітичному відомству, окрім фінансових скандалів та інформаційного хаосу на власному сайті, особливо похвалитися нічим. А що стосується Євро-2012 — голов­ним пропагандистом України ось уже четвертий рік є УЄФА.

Зрозуміло, що, зважаючи на громіздкість нашої бюрократичної машини, відразу замінити заіржавілий «Запорожець» хоча б на стару «Тойоту» непросто. Але нічого нового винаходити не потрібно. Досить поспілкуватися з українськими професіоналами в галузі PR, які давно, але безуспішно намагаються пробити глухоту владних вух. Пропонуючи проекти, варіанти, напрацьовані методики, досвід і міжнародні зв’язки. Доводячи на конференціях і круглих столах, які традиційно ігноруються профільними чиновниками, що теперішня практика веде в нікуди. Що, з огляду на нинішню міжнародну репутацію України з її брендом «країни тотальної корупції» чи рейтингами «інвестиційної привабливості», згідно з якими Україна тупцює між Буркіна-Фасо і Східним Тимором, акцент потрібно робити на конкретні, точкові напрями. Заодно виправляючи ситуацію всередині країни. Насамперед у сфері туризму. Що іміджем України одне відомство опікуватися не може. Що МЗС має бути лише одним із інструментів просування іміджу, а не «головним координатором за мільйон». І, можливо, з урахуванням важливості для країни Євро-2012, все-таки варто швидко спробувати щось змінити. Оголосити реальний, а не фіктивний тендер. Зібрати провідні Pr-агентства. Проаналізувати наявні напрацювання. Розподілити роботу й почати діяти. Без розпилювання, відкотів і під жорстким контролем з боку держави. Щоб навіть такі мізерні кошти пішли за призначенням.

Адже звернув увагу віце-прем’єр Борис Колесніков на підвищення репутаційного індексу України у зв’язку з Євро-2012 серед країн G8. Який розраховується за методикою, розробленою одним зі світових лідерів у питаннях вивчення репутації — Reputation institute. А ця фірма, на відміну від доморощених «дослідників», проводить свої опитування серед 30 тис. людей. Тож тут результат ставити під сумнів складно. Хоча, на думку експертів, якби з самого початку професійно розкручувався саме бренд Євро-2012, показники репутаційного індексу мог­ли б бути значно вищими. До речі, Reputation institute має представництво в Києві. Але «чомусь» цей офіс, як і багато інших Pr-фірм, асоціацій та об’єднань, у тому числі й вітчизняні, досі залишається поза сферою уваги влади. А тим часом точку імід­жевого неповернення вид­но на обрії дедалі чіткіше.