Нарешті Анна Безулик (цього разу з програмою «РесПубліка») повернулася в телеефір, де її відсутність була помітною. Дебют у новій якості був присвячений поточному політичному моменту. Формат передачі був досить традиційним: у центрі два опоненти, що виступають з позицій «pro» і «contrа», в залі декілька експертів. Говорили про річницю президентства Віктора Януковича та її результати.

Із поверненням, Анно!

Ведуча запропонувала виявити в діяльності нинішньої влади плюси й мінуси. На її думку, плюсами можна вважати реформи, стабілізацію управління, закон про доступ до інформації, відновлення довіри Заходу та поліпшення відносин з Росією. Проте в її списку кожний пункт фактично є не твердженням, а приводом для палкої дискусії. Наприклад, реформи. Те, що в нас відбувається з малим і середнім бізнесом, із податковим законодавством, правом, - це навіть не шокова терапія, це шок без терапії. А стабілізація управління все менше залишає від розділення влади, цього наріжного каменя правової держави та демократії. Адже тепер усі рішення приймаються на вулиці Банковій, проштамповуються в установі, яка раніше була в нас парламентом, і виконуються урядом, освячуючись незмінно лояльними до влади вироками судів.

Закон про доступ до інформації добрий за умови його виконання, що далеко не гарантовано. Не менш сумнівною є теза про «відновлення довіри Заходу» - достатньо пригадати заяви провідних західних політиків про Україну та її нинішній режим. А що стосується «поліпшення відносин з Росією» - то це евфемізм. Евфемізмом називають пристойне позначення непристойності. Україну поставили на коліна перед Кремлем, здали Росії національні інтереси й навіть частину території Української держави, відмовилися від незалежної зовнішньої політики в дусі брежнєвської концепції «обмеженого суверенітету», й називають це «поліпшенням відносин». Як дотепно зазначив народний депутат від НУ-НС Третьяков: «Італія теж бореться за хорошу ціну за газ, але Сицилію не віддає». Відколи це повна капітуляція перед опонентом або партнером називається поліпшенням відносин з ним?

А до «мінусів» (після таких «плюсів»!) ведуча зарахувала залежність судів і «путінізацію» України. У ролі «адвоката диявола» виступив нині офіційний політолог Андрій Єрмолаєв. Тези були простими, як мукання теляти: раніше все було погано, страшно, бридко, зате тепер, під благотворними променями сонця, що зветься Партією регіонів, настали блаженні часи. Ну й зовсім добило твердження, що нібито нині Україна почала говорити на зовнішній арені голосом рівного зі всіма центрами світового впливу суб'єкта міжнародної політики. Дуже смілива гіпотеза, гідна «закордонного міністра» Партії регіонів, але ніяк не тверезомислячого політолога. Представники журналу «Кореспондент» поставили В. Януковичу за перший рік його роботи Президентом оцінку «три з мінусом». На мій погляд, це невиправдано великий аванс для діяча, котрий практично не здійснив жодної з передвиборних обіцянок; іще більше, ніж раніше, розколов країну за регіональною ознакою; істотно погіршив матеріальне становище громадян. А гуманітарну політику справедливіше було б назвати гуманітарною війною проти України, символом якої, живим її втіленням, виступає освітньо-науково-молодіжно-спортивний міністр. А от глашатай ідей «Русского мира» Ростислав Іщенко, котрий останнім часом «світиться» на багатьох телеекранах, поставив В. Януковичу, як він висловився, «тверду четвірку». Його палко підтримав соціолог Є.Копатько: владі важко, «але вона працює». Інший соціолог, Ірина Бекешкіна, авторитетно, на основі своїх досліджень і досліджень колег (і суб'єктивно ми все це відчуваємо) заявила, що люди стали жити гірше, ніж це було за часів «жахливого правління «помаранчевих»; що реформи проводяться явно не на користь більшості; витрати на солодке життя влади збільшуються, а соціальні програми скорочуються. Олексій Гарань додав, що за «помаранчевих» у Національній раді з питань телебачення та радіомовлення були представники опозиції, а тепер не залишилося жодного. Дуже цікаво оцінив широко рекламовану (як у країні, так і за її межами) «боротьбу з корупцією» Олександр Пасхавер, на думку якого, в реальності має місце примушення до слухняності корупційної вертикалі на основі лояльності до нинішньої владної верхівки. Тобто треба підтримувати владу й брати «по чину», не дискредитуючи себе зв'язками з опозицією.

Прозвучала ще одна пікантна річ. Виявилося, що оцінки ставлення мас до В. Януковича та ПР, за версією центру «Софія», мало не в рази відрізняються від оцінки інших соціологічних фундацій... До чого б це? Невже близькість до влади так впливає на об'єктивність?

А глашатай «Русского мира» Р. Іщенко озвучив вельми двозначний комплімент В. Януковичу, порівнявши його з Наполеоном Бонапартом, який обмежив права французів і з безлічі газет залишив лише чотири... На його думку, це безумовний позитив.

Головним достоїнством «РесПубліки» в її дебютному варіанті було те, що там було відсутнє, а саме - не було клоунади, злості й склок, як на інших ток-шоу. А що ж було? Були більш-менш вдалі спроби говорити по суті питань. Хоча, звісно, відчувалася та особлива самодисципліна Анни Безулик, яка буває за наявності внутрішнього цензора; відчувалося прагнення за будь-яку ціну пройти лезом бритви між радикалізмом і лояльністю до влади і близькому нині до неї власникові телеканалу... Тобто - свобода слова у відомих сьогодні нам усім рамках...

Уроки Лівії

А Савік Шустер звернувся до подій у Лівії в контексті вивозу з охопленої заворушеннями країни українських громадян. Утім, були запропоновані й інші контексти. Зокрема, Інна Богословська лякала наших громадян революцією (звідки у неї такий страх?), громадянською війною і всякими жахами. Але для того щоб не було неприємних революційних подій, треба не доводити до відповідного стану народ, еліті - поводитися пристойно, не бешкетувати, ділитися з масами національним багатством. А то нардеп від ПР Олійник дуже жалкував відносно того, що Україна - бідна країна, але не пояснив, звідки при нашій бідності взялося декілька сотень доларових мільйонерів, яких у такій кількості немає в значно благополучніших країнах, наприклад, в тій самій Польщі або Чехії, Угорщині або Словаччині. Чи не тому Україна бідна, що її олігархи дуже багаті? Там, де існує кричуща соціальна нерівність між верхами і низами, зріє антиелітна революція. Але верхівка у нас не бажає розуміти елементарного. Говорили також про те, що події на Близькому Сході спричинять підвищення світових цін на нафту, а отже, і на газ, що створить Україні додаткові проблеми. Тим часом за 20 років незалежності країни не були вирішені питання енергонезалежності, а це означає, що жоден режим не прагнув справжнього суверенітету, а можливості були і залишаються.

Ще раз про об'єднання

Як завжди, відзначалася красномовством, хоч і дещо одноманітним, Ганна Герман. Вона звернулася до публіки, яка в усіх голосуваннях у студії продемонструвала більш ніж стримане ставлення до чинної влади, з риторичним запитанням: що могло б нас об'єднати?

Відповідаю: 1) випустити з в'язниці Луценка, Діденка, Макаренка та інших заручників Партії регіонів; 2) припинити кримінальну справу проти Юлії Тимошенко, оскільки це все одно сприймається як зведення рахунків В.Ф. Януковича зі своїм головним опонентом; 3) припинити наступ на все українське в Україні, зокрема, не чіпати україномовні школи і закінчити тиху громадянську війну; 4) проводити політику на користь усієї нації, а не вузького кола олігархів.

Продемонстрували на екрані також фрагмент спілкування Президента з народом. Одна студентка з Одеси поскаржилася, що її «примушують» вчитися українською мовою, а їй комфортніше російською. Можливо, їй і у Варшаві, й у Лондоні, й у Гамбурзі було б комфортніше російською, але наші молоді люди, потрапивши туди на навчання, покірливо вчаться в тамошніх університетах польською, англійською, німецькою і претензій не висувають. Хочеться дівчині, аби їй зробили Росію в Україні, але тоді не буде України... Не кажучи вже про те, як учинила російська влада з московськими українцями, які спробували створити собі мікроскопічну Україну в межах однієї бібліотеки. Цікавою в певному сенсі була відповідь В.Ф. Януковича: мовляв, для оголошення російської мови державною не вистачає трьохсот голосів у Верховній Раді. Саме так відповідав на подібне запитання і В.А. Ющенко. Та хіба голоси - головне? А якщо завтра знайдеться триста голосів за ліквідацію української держави? І що тоді, визнати це проявом демократії? Ні, це буде банальною державною зрадою, що дає право мені, громадянинові України, взяти зброю і захищати свою Батьківщину. На жаль, і нинішній Президент, і його попередник (нібито антипод) не розуміють, а тому й не можуть пояснити народові просту істину: без російської мови Україна виживе, а без української - України як нації та держави не буде. Тут річ не в голосах, а в тій національній катастрофі, яку за жодних обставин не можна допустити.

Ті, хто прагне «путінізації»

А в Євгенія Кисельова, крім всюдисущого «Русского мира» в особі Р. Іщенка, осанну В.Ф. Януковичу та річниці його правління співав московський гість Матвій Ганапольський. Кисельова дуже цікавило питання, чи стане Янукович українським Путіним. А чому не українським Мубараком, теж непогано. Кисельов поставив запитання аудиторії телеканалу «Інтер»: чи бажаєте, аби Янукович перебудував усе в Україні за схемою Путіна? 55% - бажають. Це яскрава характеристика і самого телеканала «Інтер», і тієї ідеології, яку він транслює в Україні. А 55% прихильникам «путінізації» України треба нагадати, що, як наслідок, вони отримають не лише «батька та вчителя», який позбавить їх необхідності напружувати власний інтелект, а й ще вищий рівень корупції, безправ'я пересічної людини та численні терористичні акти, які нині просто захльостують Росію. У той же самий день, коли 55% «інтерменшів» жадали Путіна в Україні, за повідомленнями російських ЗМІ, озброєні формування в Нальчику (столиця Кабардино-Балкарської автономії РФ) обстріляли будівлю республіканського управління ФСБ і вчинили наліт на санаторій ФСБ. Чи треба пояснювати, що це установи, які досить добре охороняються? Хай би «інтерменші» трохи подумали власними головами. А про що свідчить той факт, що 54% цих людей підтримують диктатора Лівії Каддафі, я просто відмовляюся коментувати. Мабуть, регулярне споглядання «Інтера» не минає безслідно.

Російський телеканал «РТР» надав «Історичні хроніки» Миколи Сванідзе, який оповідав про події 1986 року, в тому числі про Чорнобиль, доводячи, що в усьому винні місцеві кадри, а наївна Москва нічого не знала, оскільки власті УРСР і БРСР не давали їй адекватної інформації. Чи справді Микола Карлович - така простодушна людина, чи придурюється, демонструючи, що на українському питанні закінчується не лише російська демократія, а й здоровий глузд?

Варто нагадати, що в усіх республіках СРСР Кремль мав свої окремі канали інформації. Наприклад, потужну мережу КДБ, яка не була підпорядкована республіканським властям. Як згадує колишній перший секретар ЦК КПУ П.Ю. Шелест, голова КДБ УРСР генерал Федорчук неодноразово заявляв: «Ніякої України в нашій роботі немає, ми працюємо на Союз». Не було підпорядкованим УРСР і розвідувальне управління Київського військового округу. Та й маса інших структур. Досить сказати, що і саме питання про будівництво Чорнобильської АЕС вирішувалося не в Києві. Москва знала все, що хотіла знати. Академіки Веліхов, Легасов та інші вчені-ядерники в Москві краще розуміли реальну ситуацію в Чорнобилі, аніж усі начальники в Києві й Мінську. Отже, не треба «відмазувати» Москву від відповідальності. А щодо російських демократів та лібералів, то, як писав класик, «інший, наприклад, начебто і титульний радник, а напаскудить так, як простий колезький реєстратор».

Ігор Лосєв, «День»

Фото - www.day.kiev.ua