Террі Джонс, безвісний протестантський пастор з Ґейнсвілла, штат Флорида, чия парафія налічує лише півсотні вірних, сповіщає, що має намір ушанувати річницю терактів «Аль-Каїди», спаливши 11 вересня кілька примірників Корану, - і на кілька днів перетворюється на світову знаменитість. Не думаю, що існує красномовніший приклад шоу-цивілізації, в епоху якої ми живемо.

Нормальною реакцією на провокацію, дурнувату витівку чи клоунаду пастора Джонса, продиктовану фанатизмом, божевіллям чи непогамовним прагненням стати відомим, було б замовчування, ігнорування чи - щонайбільше - побіжна згадка в розділі «Чутки і дивацтва» в засобах масової інформації. Проте за умов політичного насильства і релігійного фундаменталізму нинішнього світу ця новина блискавично опинилася на перших шпальтах, і світлина проповідника-підбурювача в приталеному костюмі-трійці з похмурим обличчям і переплетеними пальцями облетіла весь світ. Сотні тисяч розлючених мусульман вийшли на вулиці міст в Афганістані, Індії, Індонезії, Пакистані тощо, погрожуючи помстою Сполученим Штатам і їхнім союзникам, якщо священна книга їх релігії запалає. Переполох охопив міністерства закордонних справ і високі політичні, військові та духовні інстанції Заходу. Ватикан, міністр оборони США Роберт Ґейтс, Білий дім і навіть генерал Девід Петреус, командувач сил НАТО в Афганістані, закликали пастора Джонса відмовитися від свого жорстокого задуму. Той нарешті поступився й одразу ж канув у небуття, з якого й не повинен був ніколи виринати. Планета полегшено зітхнула, і в атмосфері залишилося відчуття того, що світ порятувався від нового апокаліпсису.

Чи міг він настати? Звісно. Однією з визначальних рис фанатизму є нездатність фанатика дотримуватися тверезої та раціональної шкали пріоритетів; у його шкалі на першому місці завжди стоїть якась ідея (чи якийсь бог), якій (чи якому) все решта може і повинне бути принесене в жертву. Тож священні книги, охоплені полум'ям десь у ґейнсвілльському парку перед об'єктивами сотень теле- і фотокамер, виправдовують третю світову війну і навіть зникнення життя в цій долині плачу. Коли генерал Петреус просив пастора Джонса, аби той не палив Корану, бо коли це буде зроблено, американські солдати, які воюють в Афганістані, наразяться на значно більшу небезпеку, він добре знав, про що говорить.

Як же ми могли опинитися в ситуації, коли абсурдна ініціатива нещасного йолопа, котрий не мав жодних вірчих грамот, мало не штовхнула світ у прірву, оскільки, матеріалізувавшись, вона могла розв'язала цілу вакханалію терористичного насильства на кількох континентах? Дехто вважає, що відповідальність лежить на засобах масової інформації, котрі, якби діяли більш розважливо, не зробили б пастора Террі Джонса центром злободенності, тиражуючи його погрозу так, немов би її автором була ядерна наддержава. Це правда, що часописи, радіо і телевізійні канали діяли цілком безвідповідально, проте не це головна причина скандалу, бо при цьому, як і за багатьох інших обставин, у яких ми опиняємося щодня, ЗМІ не можуть діяти по-іншому. Вони змушені робити те, що роблять, бо це те, чого від них очікують - чи вимагають - читачі, слухачі чи телеглядачі в усьому світі: новин, які виходили б за межі буденності, порушували щоденну рутину, які дивували б і бентежили, скандалізували, лякали і - головне - відволікали і розважали. Хіба не забавно, коли пастор-п'ятидесятник з Ґейнсвілла, штат Флорида, оголошує - сам один, немов середньовічний Амадіс Гальський - війну сотням мільйонів мусульман, які живуть у світі?

Новини в наші дні не можуть бути серйозними, тому що намагаючись бути такими, вони зникають або - щонайбільше - приречені жити в катакомбах. Більшість тієї меншості, яка все ще бажає знати про те, що кожного дня відбувається в політичних, економічних, соціальних і культурних сферах світу, не хоче нудитися, читаючи, слухаючи чи дивлячись сповнені нюансів мудровані аналізи чи складні розмірковування, а хоче відволіктися, приємно провести час, звільнитися від ярма, розчарувань і суєти щодення. Не випадково така газета, як французька Le Monde, що була однією з найсерйозніших і найбільш шанованих у Європі, протягом останніх років уже кілька разів перебувала на межі банкрутства. Нещодавно вона порятувалася ще раз, але хтозна, на який час, якщо не змириться з необхідністю давати більше місця для новин-розваг, новин-пліток, новин-фривольностей, новин-скандалів, які систематично заполоняють усі великі засоби масової інформації і першого, і третього світу, без винятків. Для того, щоб мати право на існування і процвітання, засоби масової інформації тепер мусять не повідомляти новини, а показувати шоу, давати відомості, які через свою тональність, гумор, незвичайний, жорстоко-реалістичний, вульгарний стиль схожі на реаліті-шоу, де правда і брехня переплутані так само, як і в белетристиці.

Розважатися, що б там не було, навіть коли це зумовлює порушення найелементарніших правил вихованості, етики, естетики і попросту доброго смаку, - ось якою є головна культурна заповідь нашого часу. Свобода, що є привілеєм, яким володіють західні країни, а нині вже й велика кількість країн у решті світу, водночас із тим, що гарантує співіснування, право на критику, конкуренцію, періодичну зміну влади, дозволяє також безчинства, які розхитують підвалини законності, розширюючи межі свободи настільки, що вона заперечує сама себе. Найгірше те, що на це нема ради, оскільки наслідки обмеження чи скасування свободи були б для інформаційної сфери фатальнішими, ніж її тривіалізація.

Є декілька несподіваних наслідків, тобто побічних ефектів, зведення шоу-культури на престол, та головним є те, що на перших ролях у суспільстві нині опинилися штукарі. У минулому це було надзвичайно благородне ремесло: розважати, перетворюючись на бродячу комедію чи фарс, на вигаданого персонажа, який перекручує життя, правду, події для того, щоб змусити публіку сміятися чи мріяти; це старовинне, важке і чудове мистецтво, з якого зародилися театр, опера, трагедія і, можливо, романи. Проте речі змінюють свою валентність, коли суспільство, одержиме виставами і потребою розважатися, що є його основною ціллю, чинить тиск, який формує і потроху перетворює на штукарів його політиків, інтелектуалів, митців, журналістів, проповідників чи священиків і навіть його учених та військових. Через такі шоу багато що починає руйнуватися, наприклад, межі між правдою і брехнею, моральні цінності, мистецькі форми, природа інституцій і, звісно, політичне життя.

Тож не дивно, що у світі, який позначений пристрасним захопленням різноманітними шоу, Демієн Герст, чоловік, який консервує акулу в заповненому формальдегідом скляному баку, вважається великим митцем і продає все, що продукує його хитра винахідливість, за нечуваними цінами; чи що найтиражнішими у світі газетами, найпопулярнішими програмами є ті, які перед широкою публікою зривають покрови з приватного життя відомих людей, а ними, ясна річ, стають не ті, хто вирізняється своїми науковими чи суспільними діяннями, а ті, хто завдяки скандалам, безчинствам чи навіженим витівкам здобуває оті 15 хвилин слави, що їх Енді Воргол - ще одна ікона шоу-цивілізації - передрік для всіх, хто живе нині в суспільстві.

Навряд чи його пророцтво сповниться вповні, однак лишень тому, що у світі живе занадто багато людей і засоби масової інформації не встигнуть обдарувати всіх їх скороминущим безсмертям. Проте воно таки сповнюється, хоча й у більш стриманому та особистому сенсі, позаяк зростання честолюбних прагнень спонукають щораз більшу кількість людей із різних середовищ діяти так, що це дозволить їм позбутися безвісності й здобути оту ефемерну популярність, якою насолоджуються штукарі, яким - якщо вони гарно вміють розважати - аплодують, кидають кілька монет і яких назавжди забувають. Важко порятуватися від того імпульсу, який змушує навіть найкращих кидатися в обійми творців публічності - тобто шоу, - навіть якщо вони займаються серйозною справою, далекою від будь-якої легковажності. Хіба не бачили ми нещодавно, як учений Стівен Гокінґ, якого важко назвати несерйозною людиною, робив промоцію своєї наступної книги за допомогою крикливої реклами, мовляв, вона доводить, що створення світу могло обійтися без Бога?

Такою є атмосфера, яка пояснює те, що сталося з Террі Джонсом, проповідником церкви п'ятидесятників, який потряс увесь світ і міг втягнути нас у ще одну біблійну катастрофу.

Він може бути фанатиком, божевільним чи попросту паяцом. Проте в кожному разі потрібно чітко усвідомлювати, що він діяв не сам. Ми всі були його спільниками.

Маріо Варґас Льйоса [Mario Vargas Llosa] - перуанський прозаїк, один із провідних письменників-новаторів сучасної латиноамериканської літератури, політичний діяч, член Іспанської королівської академії
Назва оригіналу: La era del bufón
El País, 19.09.2010
Зреферувала: Галина Грабовська

Переклад опубліковано на сайті «Західна аналітична група»